Цей світ триматиметься на дітях,
що не знають російської
і кажуть "мамо, я не розумію цієї мови".
на дітях, що зростають у вибухах
і не плачуть від звуку тривоги
вже не плачуть,
бо плакати втомлює.
сирени витимуть завжди,
але діти ростуть
і зростають
і дорослішають, коли інші виборюють
для них час.
час на дорослість,
час на те щоб не знати й не чути хто такі достоєвський чи лєпс,
не знати, як боляче помирати
і як ніхто не воскрес
хоч скільки говорили про пам'ять та про вічне життя -
смерть незворотня,
і вона торкається кожного,
хто ще пам'ятає своє ім'я
й імена людей яких називає своїми.
світ буде триматись на дітях,
які ходять до школи
і знають, що Йогансен та Симоненко
не пережиток і не старперство,
знають, що Горську убито і що спадок дідів
та сивочолих бабусь роздали московитам,
знають, що хліб не викидають
не тому що дурні,
а тому що колись його відбирали,
і що правда вартує серця,
вартує биття у стіни.
знають, що в світі існують вони
не завдяки, а супроти
усьому.
незалежність також триматиметься
на дітях,
які пам'ятають
усе до крихти
і вірять лише у пам'ять

24.08.24

#вірші

треба знайти собі ще три роботи і заробити на самвидав

Як тобі мріється на заграві
коли світло згасає
згасає
й згасає
до ночі і трошки до раю,
і ти обіцяєш
йому зустрічі на світанку
на іншому боці
на верхній полиці плацкарту
під'їздом до Києва
ну як тобі, люба, мріється?
ну як тобі відчувається?
Поштова вкривається відблиском,
Дніпро розгортається хмарами,
що з нами
скажи мені, прошу, що з нами?
побачення з сонцем,
полиці плацкарту,
загублені книги
на рейтарській чергові тусовки хіпстерів
відстані
відстані
відстані до мрійливості,
до розбитості
і до вічності
як тобі, люба, дихати?
як утікати вокзалами
від сірих панельок
до сонця,
і від підвалів -
в метро,
і їхати на труханів, бо ти - ріка,
торкатись піску аби ноги знали, що ти - на землі
відчуваєш себе спокійною
і хоч колись
не втікаєш
ні від війни, ні від себе,
зупиняєшся поміж вулиці і смієшся
а не кричиш,
і хочеться їхати далі
бачити більше
читати гучніше
писати щиро
цілуватися з сонцем на таємних побаченнях
на світанку і на заграві
кохатися й красти з дворів абрикоси та вишні, яких не їстимеш,
але вони гарно фарбують вуста
й достатньо кислі, аби скривитися
Співати Бумбокс і падати на коліна, аби знимкувати жука, якого назвеш Поліною,
згадати слід літака у небі, наче вони знову безмежно мирні,
згадати як ніч була не примарною, а яскравою,
як відчувалися вітер та дощ у травні, зорі у серпні та подорожник на рани.
як тобі, люба, дихати
коли світло згасає
згасає
й згасає
до ночі і трішки до раю,
а ти йому обіцяєш

12.8.24
#вірші

Персі Джексоне,
розкажи мені
як виживати смертною,
розкажи як виживати,
коли огортають ревнощі,
коли вибухають сусідські будинки й будиночки
Гефеста й Афіни,
Аїда та навіть Гестії.
Розкажи мені, Джексоне,
як виживати коли
розбивають голови,
коли стріляють по дітях та по знедолених,
розкажи мені як нам бути,
коли Зевс з Посейдоном перетворюють світ на зломище,
коли Тартар перетворює вітер в дотики,
перетворює світло в полум'я ,
і нагадує "я тут - поряд".
коли океан розриває болем
і ти бачиш сліди Тифона,
і ти бачиш як світ вмирає,
але як його рятувати?
По яких протоколах, Персі?
По яких пророцтвах та провидіннях?
Хто стане оракулом світу, який не вірить?
Розкажи мені, Персі,
як виживати смертною
у світі, де смерть
повсюдно тримає мічених
і розбиває долями свій порцеляновий посуд,
де взяти стільки сили та розум,
аби не зійти зі шляху?
Я перетворююсь гідрою
і з'являюсь ніде і всюди,
Я перетворюсь химерою
і породжую монстрів всередині,
Я перетворюсь Цирцеєю,
аби стати більше ніж смертною
у світі який так уперто
поспішає згоріти
й померти

11.08.24

#вірші

раніше дуже боялася застрягнути у ліфті, а зараз деколи хочеться

втрачаються цілі
останні роки з чотири
або вибухають
згоряють до тла й до пилу
втрачаються цілі
бо хто його знає насправді
коли ти загинеш
і чи треба тобі ці справи
втрачаються цілі
коли ціллю стають будинки,
лікарні
люди
і знову люди
і їхні маленькі люди,
яких називають "діти"
у попіл та пил
у землю та на уламки
втрачаються сни
коли бачиш криваві ранки
(і на шкірі малих
іще не розбитих віком,
але розбитих часом
стікає кров,
і ти кажеш
"Не бійся, це просто фарба"
просто колір
червоний, як наше горе
"Не бійся, це не болітиме"
але боїшся болю
боїшся що крім лікарень
подзвонять батьки ще згодом,
боїшся новин і звуків
і кажеш "тримайся поряд"
і плач поза спиною доводить тебе до сказу,
береш на руки малого й
шепочеш
"давай боятися разом".
давай боятися менше,
давай я сховаю долоні твої
у своїх,
і ти трошки посидиш
зі мною,
посидиш
й поплачеш зі мною

9.7.24
#вірші

Познайомилась в потязі з сім'єю, що їде на свята до Харкова, бо там тато. Розмова хлопчика з батьком в саме серце. "Чекай-чекай, тільки хвилинку, я хочу на тебе ще трошки подивитися! Дивися, бачиш-бачиш? Ми в потязі!! Дванадцятий вагон!! Не забудь" - каже…

Познайомилась в потязі з сім'єю, що їде на свята до Харкова, бо там тато. Розмова хлопчика з батьком в саме серце. "Чекай-чекай, тільки хвилинку, я хочу на тебе ще трошки подивитися! Дивися, бачиш-бачиш? Ми в потязі!! Дванадцятий вагон!! Не забудь" - каже малий. Татка не бачив рік.
Дорогою показує мені автівки зі своєї колекції і вперто доводить, що бачив, як я цикнула його під бік (се були привиди, а не я). Насправді згодом він погодився, шо то привиди, бо почав цикати мене у відповідь.
Яся. Ярослав.
Хлопчина, який їде додому

Я хочу писати прямо
лінійно
чи кривулясто,
лише б писати про цінне,
лише б не писати про ціни чи про реальність,
лише б говорити важливе та емоційне.
лише б говорити.
можна навіть без текстів,
та і без рими також можливо.
я би хотіла писати саме ось так
без прикрас та розірвано-сенсово
для кого усі мої стесані
пальці та олівці,
мозилясті долоні від пензлів
яких не тримала вже сотні
днів,
для кого усі слова
якщо вони сховані в образах?
метафори класні
але не надто прозорі,
не достатньо віддані та відверті,
скажи мені чесно, чому я така уперта?!
чому хочу писати прямо
про абсолютно нерівні речі,
чому так не доречно
додаю імена
казкових героїв
чи з власних стресів
цитую рядки
і ґречно дякую,
що нарешті пишу хоча б щось
власною мовою
без страху смерти
розстрілом по статті

30.5.24
#вірші

ненавиджу сама залишатися навесні