?

Дякую, що вас так багато тут зібралося за менше ніж рік! Ця «пляшкова пошта» з інколи сумнівними цікавинками працює в кілька разів ліпше, ніж мені будь-коли про те мріялося.

Не можу ділитися «підсумками перекладеного», бо відчуваю, наче обманюю людей, адже всього того ще нема в друці (от якщо буде, тоді, можливо). А поки — це робить мені прикро і соромно, бо може я в чомусь винна.

Але —
вже зовсім скоро тут будуть нові нашкрябані на марґінесах нотатки, випадкові переклади віршиків, дещо з мого особистого досвіду вивчення їдишу і враження від продовження штудій, бо я вже тримаю на олівчику літній інтенсив YIVO, літній інтенсив у Варшаві, всякі семінари у Вроцлавському універі, котрий узяв мене на дослідницьку стипендію і смиренно терпить численні втечі додому до Кийова; ну і може, ще одна челенджева штучка, яку я обовʼязково отримаю, бо вже напланувала.

?✨

Колись я вже згадувала тут талмудичні історії про кротів і про лисиць — можна написати про подальший розвиток машалів, тобто байок, про їхню інтеграцію в езопівські байки, а пізніше і в європейські історії про різних звірів, але замість цього поділюся нині ще одним звірятком із Талмуду.

Це — миша, і вона (на жаль) фігурує в ролі шкідниці-паскудниці, з якою борються.
Ось, наприклад, в цьому твіті згадано рабі Пінхаса бен Яіра та його історію боротьби з навалою мишей.
Цікаво, що замість труїти, він розмовляє з мишами, виявляє дипломатичний хист, а тоді, як Гамельнський щуро/мишолов, виманює їх геть із міста.

А статтю про мишачі історії з Талмуду можна почитати тут!

чесно вкрадене у друга з фейсбуку — і таке ж щире!
✨?✨

вернуся сюди з цікавими штуками вже зовсім скоро

Йов
О, розо вітрів страждання!
Правічними штормами
звіяна у завше інший бік негоди;
навіть південь твій зветься самотністю.
Де стоїш ти – там центр всього болю.

Твої очі запали глибоко у твій череп,
наче печерні голуби заховались у ночі,
звідки їх сліпо виловлює мисливець.
Твій голос занімів,
адже ти забагато питав «Чому».

Твій голос доєднався до чирви і риб.
Йове, ти зоріння всіх ночей проридав,
але ж якось складеться твоєї крови сузірʼя
і одного дня затьмарить усі прийдешні сонця.

Неллі Закс

Вигнані
Вигнані
з осель
відшмагані вітрами
із жилами смерти за вухом
мордують сонце –

Викинуті із втрачених звичаїв,
плинуть за течією води,
спершись за плакуче опертя смерти,
часто тримають у глибині
рота
приховане слово
зо страху, що його вкрадуть.

кажуть: розмарин
і розжовують корінець
зібраний з поля
або
ночами смакують розлуку
кажуть:
час вийшов,
коли відкрилася нова рана
у нозі.

Розірвані тіла їхні
розʼїла їх сіль мученицька.

Безшкірним
безоким
створив Йова Бог.

Неллі Закс

Смерть ґолема
Смерть ґолема!
Встановлений ешафот
і столяри вже зібралися,
наче зграя псів,
до знемоги пожадливі
гналися за спіраллю твоєї тіні.

Смерть ґолема!
Пуп світу,
твій скелет витягає правицю
з хибним благословінням!
Лягають ребра твої на широти планети
і припасовуються до них!

Смерть ґолема!
в узголівʼї сирітського ліжка
стоять чотири херувими
зі складеними крилами,
прикритим лицем –
а тим часом у полі
сіють зілля розбрату
і зотлілі садівники
викохують яблука під місячним світлом!

Та зважує на зорянім небі
старигань із вагами
сльозливий кінець –
від народу до чирви!

Смерть ґолема!
Але ж ніхто тебе не висмикне
з часу –
адже схована кров шалу твого і твоє
закуте в залізо тіло
розсипається на мотлох
як було на Початку!

Та живе у руїнах подвоєне пожадання!
Засипає зеленим мохом камінь,
розкриваються зореквіт у траві,
а зі стебел зростають злоті сонця.

І в пустелях
видно прекрасне у далечі,
і хто втрачає нареченого,
обіймає повітря,
бо творіння не може погинути.

І всі зорі, що падають,
знов знаходять у найглибшому падінні
шлях до свого вічного дому.

Неллі Закс

Щось таке стається обовʼязково, коли закінчуєш писати план нового силабусу для оновленого курсу; коли знаходиш нові цікаві матеріали, які ніхто не чіпав; коли здається, що все воно потихеньку виправляється, що процес «виправлення», хай і крихкий — але важить (у найбільшому, у Тому сенсі).

А тоді зразу здається, мовби і не варто нічого робити, бо сили не вистачить, бо гегемонія є, бо нас не стане вичитати імперськість-колоніальність-совєтськість і передати це в англомовний світ широкий; натомість їх — о, їх завжди буде достатньо, аби розказати ще багато всього цікавого.
Це логічно, я можу знайти пояснення усьому й написати багато розумних слів про це.
Я не знаю, як дати ради собі й продовжувати робити речі. І відчувати, що я — не городська сумашедша в пустій кімнаті, бо всі пішли слухати «кто стьор слєди єврєйской історіі украіни».

[я маленька, а Всесвіт великий і страшний. в усьому і завжди.]

Про цирк, модерністів і модерністок
Ці два вірші, різниця поміж якими майже (без одного року!) двадцятилітня; ці двоє авторів, що найімовірніше нічого один про одного не чули і не знали — раптово зблиснули мені поряд, і так і мерехтять відтоді.

Найсильніша спокуса відштовхуватися від дихотомії чоловічого й жіночого (бо Цилію Дропкін уже можна вважати їдишським écriture féminine, себто froyen dikhtung).

І ось воно — гучне, рвучке й приголомшуюче в Семенка. Оркестра з цирку, вигуки, шум і галас — усе відкрите, експліцитне, агресивне («салдатська грім-музика» — те, що сповнює і переповнює цирк, що викликає захват в оповідача й робить його присутнім, виводить на ілюзорно-делюзійно-домінантну позицію; от він уже й «директор цирку»).
[окреме місце для захоплення словом «гарцівниця»]
І, звісно, femme fataleʼівська образність іншої присутньої — Іншого-як-вона-є — жінка-гарцівниця, жінка-бісиця, жінка, що розпадається вже на чотири образи позірно-потворного, та навпаки зрештою зачаровує обрисами тіла.

І ось — жінка (гарцівниця і бісиця, утім наскільки ж більше у неї скрадливости й потаємности) з поезії Цилії Дропкін. Ця дама циркова виступає у повній тиші, цирк не є вмістилищем усіх смертних гріхів і кіл пекла; в цирку глядачі сидять на її виступі і «затамувавши подих, спостерігають танець». Вона танцює між кинджалами. Кинджали — смерть, але кинджали, як можна побачити наприкінці — це чоловіки (й чоловіче); Девід Роскіс на своїх семінарах казав про очевидність фалічної символіки, що можна додати ще?

Хіба — щось про химерну динаміку взаємо-зла; бо чоловікові-оповідачу загрозу становлять неприборкані бісиці, що літають під куполом цирку; дама циркова, натомість, начебто не бажає нахромитися на леза — але з іншого боку (це важливо!) вона насправді натомилася оминати свою смерть і хотіла би впасти на піки, зігріти своєю кровʼю.

Так ми дізнаємося, що смерть від кинджалів — маленька смерть.

…а най-найпершим Целана перекладав Михайло Орест, ось цей вірш в «Антології німецької поезії» у 1954 році.