знаєш, сердешний, я так втомилася,
сиджу-от, і небо хмуре, і кава прісна,
і в словах людських не знаходжу ні тіні милості,
від вина не горять ліхтарі більш яскраво в місті.

у воді якісь тьмяні відбитки сонця
жалюгідно пливуть собі й відмирають
і лице від сліз узяло та й всохлось,
і кого не згадай з минулого — вже немає,

і кого не зови з минулого — ніхто й не прийде,
навіть сквери не тужать, мости не сумують,
нас віднèсло далеко-далеко хвилями.
тому прошу, сердешний, ти будь розумним,

посиди, почекай, як затягнусь мовчки,
не питай, не радь і не лізь у душу.
я не курю майже, та дуже хочеться.
я покину колись, але ти не змушуй.

я любові дам тобі і уваги,
відчуття, що я поряд і що ти вартий,
але згодом піду. ти, сердешний, мене не згадуй.
не роби, як я.
не тримайся за те, що втратив.

покажи глибину любові —
якою солодкою є й шаленою.
як м'ятиме піді мною постіль,
як змусить стискати стегна,

як виб'є синці на колінах,
як лишить сліди на зап'ястях,
як звузить свідомість до стін і
зійде на мене причастям.

наскільки підвищить вологу
у теплій сухій кімнаті,
чи схилить згадати Бога
або бодай щось згадати.

чи зробить нас трохи ліпшими
або ілюзорно рідними,
відпустить нам наші рішення,
зітре із нас двох провину,

чи тіло розтопить в пестощах,
а з ним — нашу спільну втому,
але ж який тоді сенс, якщо
не змусить любити знову.

ще один день - це можливість жити. 
ще один день життя - заслуга наших захисників.

вдячність кожній і кожному, хто боронить країну.

вічна пам'ять полеглим героям.

🤚❤️.

ось мої дотики — стираю долоні об твою шкіру. ось хвилини мого життя — хай втікають з твоїми разом. ось моя віра в любов — я, якщо чесно, в любов не вірю, але і її бери, для чогось вона ж тут взялася. ось погляд мій — прямо на тебе, прямо у тебе й про тебе.…

горе

приходить, сідає в куток. дихає важко, хрипло.
воно мені так набридло вже.
так мені остогидло.
кричу щосили, штýрхаю і жену подалі,
але воно не йде,
не меншає,
не зникає.

каже: «до багатьох навідуюсь. мене тут ніхто не любить,
а як заходжу в дім — то вже не втечу нікуди».

дмухає.
спадає вся віра, витримка, всі ілюзії:
«краще прийняти тобі, що тепер ми — найліпші друзі».

щоки із важкістю огортають його долоні,
з цівками крові,
брудні,
шерехаті,
солоні.
горіла плоть,
намішаний чорнозем зі слізьми і потом —

і це називається «смак свободи»?

ігнорує усі «за що?», «ну чому?», «на біса?».
бачу, не раде тут бути.
воно не мало тут бути.
звісно.
цілує чоло, шепоче в волосся:
«оплакуй, мила».

а я хочу вірити, що все це просто мені наснилось.

повість не перепишемо,
до минулого не докине маятник.
знаєш, у нас точно буде ще час засяяти,
розсипатись на маленькі щасливі гранули
і неспішно танути.

ми ще побачимо небо, не тільки стелю,
самотужки знайдемо кнопку, вимкнемо темну тему
і як скинуться закони Сонячної системи —
світло буде там, куди ми зайдемо.