Крізь темряву
Розділ 3, Чому ти тут?#замальовки

? до попереднього розділу4 вересня 1998За графіком, сьогодні ми вперше повинні зустрітись у моїй кімнаті. Мене поселили у південному крилі замку, поруч із викладачами. Мабуть, тут я мав би почуватись краще, адже в мене є власний простір, ванна й чимала тераса, але це тільки сильніше підкреслювало мою безпорадність.

Пройшло лиш декілька днів, а пліток про мене, які блукали замком, було близько сотні. Ніхто, окрім професорів та Ґрейнджер, не знав про те, що зі мною сталось, та з кожним днем приховувати це було все важче.

Я сподівався, що вона не прийде, адже сидіти разом на заняттях та проводити час лише вдвох — геть різні речі, але ґрифіндорка вже кілька хвилин стояла побіля відчинених дверей.

— Я знаю, що ти тут, Ґрейнджер, тож годі витріщатись — це неввічливо, — у мене увірвався терпець.

— Пробач.

Паркет жалісливо скрипів під її кроками, поки дівчина нестерпно повільно підходила ближче. Спочатку мені здалось, що вона боїться, але страх мав геть інший запах. Було дивним те, як магія пристосовувалась до моєї вади, та допомагала відчути речі, яких я більше не міг побачити.

— Як твої успіхи? — втомленим голосом запитала Ґрейнджер.

— Ти ж знаєш, що можеш цього не робити? Тобі не обов‘язково приходити сюди, розмовляти зі мною й виконувати дурнуваті прохання Макґонеґел.

— Знаю.

— Тоді чому ти тут?

— Тобі потрібна допомога, хоч як сильно ти опираєшся.

— Я майже все закінчив, — мій голос порушив тишу. Павза була задовгою. — Залишилось лише зварити зілля. Навпомацки складно зробити все правильно.

Дівчина підійшла так різко, що я інстинктивно відхилився назад, відчувши дотик повітря, яке розгойдали її кучері побіля мого плеча. Волокна м‘язів спини натягнулись до межі — і тіло заціпеніло.

Наступної миті ліжко прогнулось під її вагою й роздалось шарудіння однієї з книг, що лежали на столі. Ґрейнджер ненароком зачепила мою руку, коли потягнулась до коробки з інгредієнтами, яку вчора ввечері принесла Макґонеґел.

Це було незвично. Протягом останніх кількох місяців, усі, з ким мені довелось спілкуватись, у деталях коментували кожнісінький рух. Вона ж була абсолютно непередбачуваною.

— Заспокійливий бальзам — нескладний у приготуванні. Я відсортую трави та решту інгредієнтів так, щоб тобі було зручніше орієнтуватись, — вона говорила швидко. Впевнено. Та потім запнулась. Мабуть, вгледіла розгублення у моєму обличчі. — Щось не так?

— Ґрейнджер, — я зціпив зуби перед тим, як попросити. Я ненавидів просити. — Мені буде значно легше, якщо ти озвучуватимеш те, що робиш.

— Пробач, — винувато прошепотіла вона й вмить відсторонилась. — Я про це не подумала.

Відчуття, коли нічорта не контролюєш, часто знерухомлювало. Особливо в моменти, коли я розумів, що починаю забувати… Красу неба в мить, коли його торкається світанок, обличчя друзів, які, попри заборону, знаходили спосіб провідати мене в лікарні, чи теплу посмішку мами.

Усе стиралось, перетворюючись на змазану пляму. Ставало страшно від того, що, рано чи пізно, темрява поглине ці обриси — й у мене не залишиться нічого.

Крізь темряву
Розділ 2, Особливе прохання#замальовки

? до попереднього розділу2 вересня 1998Макґонеґел нервово постукувала пальцями по дерев‘яній стільниці. Цей звук дратував. Від нього розболілась голова й прокинулось бажання втекти звідси, гримнувши дверима. На мить здалось, що вона не прийде, аж раптом я відчув цей запах — ваніль та щось ягідне, схоже на налиту вишню. Двері скрипнули перед тим, як дівчина зайшла всередину.

— Ви хотіли мене бачити? — голос зірвався на останньому слові. Вона вгледіла мене.

— Так-так, — затараторила професорка. — Міс Ґрейнджер, у мене є до вас особливе прохання.

— Яке? — обережно запитала ґрифіндорка, адже стара замовкла. Мабуть, досі думала, як сформулювати.

— Я б хотіла, щоб цього року ви сиділи поруч з Драко на всіх заняттях. А ще зустрічались з ним кілька разів на тиждень, коли йому знадобиться допомога з навчанням.

— Що? — пискнула вона.

Я не рухався, вслухаючись у те, як її серце намагалось проламати каркас ребер.

— Герміоно, — почала професорка.

— Я сам, — швидко перебив її, аби позбавити себе необхідності ще раз почути цей тужливий тон. — Я втратив зір, Ґрейнджер. Міністерство благородно простягнуло мені руку допомоги, щоб я міг закінчити школу. Насправді мені це не потрібно, але віднедавна ніхто не зважає на мою думку.

— Ти… Зачекайте. Що? — розгублення. За два місяці я навчився визначати його за запахом. Воно вогке та землянисте, як ранок у дощовому лісі.

Це було звичною реакцією. Майже ніхто не знав, адже моя зовнішність геть не змінилась. Лікарі вправно попрацювали над тим, щоб усунути сліди від ушкоджень. Також мені неабияк допомагає магія: решта відчуттів стали в кілька разів гострішими, а паличка, яку я не випускаю з рук відтоді, як прокинувся у лікарні святого Мунґо, — стала моїм орієнтиром.

Після поразки Волдеморта, ми з мамою повернулись до Маєтку. Смертежери, які втекли туди, намагаючись уникнути арешту, не були вельми раді цій зустрічі. Усі вважали нас зрадниками. Я майже нічого не пам‘ятаю. Лише мить, коли штовхнув Нарцису до каміна. Навіть не згадаю адресу, яку прошепотів. Далі був морок, біль та багато крові, аж поки аврори не штурмували Маєток й не витягли мене.

Відтоді, куди б я не пішов, мені не вдається скинути руки темряви зі своїх очей.

Крізь темряву
Розділ 1, Повернення#замальовки

1 вересня 1998Я чую їхні голоси, як тільки переступаю поріг Великої Зали. Вони перешіптуються, спостерігають. Відчуваю терпкий смак їхнього страху на своєму язиці.

— Чого він так тримає свою паличку? — прошепотів хтось побіля ґрифіндорського столу.

— Виродок. Не можу повірити, що йому дозволили повернутись до Гоґвортсу, — ледь чутно мовив Візлі і я криво усміхнувся.

Страх — це влада. Після того, що сталось, втримати її буде важче, але я впораюсь.

Я поволі рухаюсь до столу, за яким обідав ледь не щодня протягом останніх семи років. Маршрут мені знайомий, — від цього кроки даються легше. Попри марні спроби ігнорувати гамір ошелешених студентів, гострий слух зрадливо вловлює кожнісіньке їхнє слово:

Кретин. Вбивця. Смертежер.Нехай. Я заслужив. Мабуть, саме в цьому полягає геніальний план Міністерства — перетворити Гоґвортс на моє особисте пекло, аби впевнитись, що я щодня спокутую свої гріхи.

— Прибери свою паличку, Мелфою, — геройський голосок Поттера перегородив мені шлях.

Тієї миті страшенно захотілось проштрикнути нею яремну вену, що гучно пульсувала на його шиї, але я стримався. Мені не потрібні проблеми.

— Геть з дороги! — гаркнув, відчуваючи, що він підійшов ближче.

— Гаррі, облиш його, — цей голос розбудив моїх демонів.

Зазвичай вони приходять посеред ночі, але Ґрейнджер, сама того не усвідомлюючи, прикликала їх ще до вечері. У вухах голосно роздався її крик, який ласо пожирали стіни Маєтку, жадібно просячи ще. Таке не забувається.

— Послухай свою подружку, Поттере, — сухо відрізав я та пройшов далі, штовхнувши його в плече.

За слизеринським столом було незвично тихо. Нікому з друзів не дозволили повернутись. Залишився лише я, адже віднедавна Міністерство вважає мене незагрозливим — ідеальний символ того, що вони тримають все під контролем.

На десерт подали гарбузовий пиріг. Ненавиджу гарбузи, ненавиджу цю срану школу, ненавиджу те, що залишилось від мого життя.

Крізь темряву#замальовки

*Я поволі рухаюсь до столу, за яким обідав ледь не щодня протягом останніх семи років. Маршрут мені знайомий, — від цього кроки даються легше. Попри марні спроби ігнорувати гамір ошелешених студентів, гострий слух зрадливо вловлює кожнісіньке їхнє слово:

Кретин. Вбивця. Смертежер.*Розділ 1, ПоверненняРозділ 2, Особливе проханняРозділ 3, Чому ти тут?

Солодких кошмарів
Розділ 14, Викрадач снів#хвилинка_спойлерів

*— Така солодка, — прошепотів Мелфой перед тим, як збільшити силу натиску.

— Тут, — прогарчала вона, ледве контролюючи власне тіло. — Боже, це так… Це...

— Твій Бог тут ні до чого, — сповнений самовдоволення голос відлунював під її ребрами. — Тільки я та мій язик.P.S. Доказ того, що Кошмари й справді бувають солодкими та неймовірно гарячими ?*

Читати тут:AO3 | Wattpad

#хвилинка_спойлерів

— Що ти робиш?

Погляд Мелфоя на мить затримався на її колінах перед тим, як повернутися до всіяного веснянками обличчя.

— Не впевнений, що протримаюсь до завтра, — Драко граційно наближався до парти, яка була єдиною її опорою, та зупинився лише тоді, коли відстань між ними стала настільки мізерною, що його дихання колихало каштанове пасмо волосся, яке весь час спадало ґрифіндорці на лоб. — Ти так розчервонілась від того запитання. Хочеш, щоб я став на коліна, Ґрейнджер?

Герміона зустрілась з полумʼям, яке жевріло в його очах, перетворюючи сірі райдужки на сплав срібла та ртуті, — і її серце пропустило удар. Цей блиск миттєво спустошив легені, залишивши дівчину без повітря.

P.S. Я спіймала трішки натхнення та повернулась до Кошмарів *?*

— Просто запроси її, — Блез злегка штурхнув друга, який вже кілька хвилин мовчки дивився на студентів, які танцювали посеред Великої Зали.

— Кого? — з напусною байдужістю запитав Мелфой.

— Ту, від кого ти весь вечір не можеш відвести погляд.

— Не розумію про що ти.

— Справді? — втрутився Тео та затушив цигарку об кам‘яну стіну. — Знаєш, я піду потанцюю з Ґрейнджер.

— Тільки спробуй доторкнутись до неї, Нот, — гаркнув Драко, люто зиркнувши на друга.

— Що й варто було довести, — гмикнув Тео, ховаючи в кишеню десятку, яку неохоче протягнув йому Блез. — Я завжди помічаю такі речі.

— Ага, добре, — Забіні роздратовано закотив очі.

— А тобі варто нарешті набратись сміливості та запросити Візлі, — посміхнувся Тео.

— Не розумію про що ти, — фиркнув Блез.

Зараз походи до Гоґсміду виглядали б саме так. Цей стиль ?

[ арт від enselius ]

пов: Після того, як Ґрейнджер двічі відмовила Тео в поцілунку, він прокрався до її кімнати, аби показати, що саме вона втрачає, ігноруючи його залицяння.

Прочинивши двері, Герміона аж ніяк не сподівалась побачити сюрприз, який чекав на неї в ліжку…

P.S. Гадаєте, це б спрацювало? ❤️‍?**