небо здається зовсім знебарвіло
посіріло виблякло вкрилося оловом
осінь щоразу видається незнаною
приходить бунтує і сипле на голови

осінь щоразу завжди знервована
криє матом відспівує буфонадою
восени головне не лишитися голими
й не зітліти за божественим задумом

партитура жовтня!

споглядати сонце, визначати ним плин власного життя. шукаючи його у шибах, знати - життя триває, осінь триває! і до поки листя ще стиха тримається свого коріння - спить на деревах, топтати ряст не так вже й страшно...

люди півколом плече до плеча тримають стріхи й більше не вірять в літні прогнози
палають дерева, їх точить жовтнева іржа, їм однімаються ноги
усе довкола тремтить - жовтим палає земля - на нас суне жовтень...
жовтень...

столичні будівлі бунтують, не терплять жовтневої муки й дощового протяжного плачу
посіріло вигукують, розкриваючи свої древні пащі:
"знов осипаються стіни, просідає фундамент, то за що ж нам вкотре ці студінь і туга? ну нащо нащо..."

так, осінь деформує міста
деформує людей - і не те, щоб завше на краще
осінь змиває з них пил, обтирає од втоми доволі терпляче
дарує одну парасольку на двох (аби тепліше) й відправляє додому
осені зрештою зовсім не знайомі кордони.
вона всюдисуще пече жовтим, дише гарячим
а ще плаче
вкотре так гірко плаче...

кострубатим холодним дощем жовтень обпікає лиця пішоходів і здається зовсім про те не шкодує

і я знаю - життя розмежовує тишу, ну а тиша буксирує спомин
вздовж рядків осілі крапки заміщують риски і коми
хвилі розбивають буї, позбавляють утоми 
тож напевно немає різниці у тому вже хто ми

так я знаю - життя розріджує біль, ну а болем торується здогад
і більше немає потреби знати хто ти і хто я
більше немає імен, ризику, заржавілого тиску
життям розійшлися шляхи, тишею вибляклі зблизька...

небо стелиться чорним - наближає грозу

уже доживає своє наш моноліт – його ерозія креше, робить босим.
і нехай ми не бачились і не чулися сотню літ,
ти все ще мій мерехтливий палаючий острів.
у тобі сім морів - і не виїсти їх, не здолати.
питаюсь лиш звідкіля набралося стільки сліз,
стільки солі й слів, тих забутих вже, яких не сказати.
хто накликав у тобі туман, розбурхав хвилі й вилив долі…
ти мовчиш – ти палиш черговий роман,
і від попелу гірчить у судині в кожній.
і нехай ми забулися, втрапили в ирій чи обернулися чорним -
уявляєш, ти для мене весь світ!
а я ? а я для тебе не зовсім…

я відчуваю легкість, я відганяю втому
попереду низинний звивистий острів [мій Київ]
а значить я вдома
а значить скоро трамваї, каштани в повітрі і заасфальтована спека
згуртованість людського подиву на фоні мінливого неба
здається я вдома
і це вже більше ніж слово
густіше ніж фарба й ґрунтовніше аніж лексема
мій зір пронизує довколишній простір, його міграції - картографічна нашвидкуруч зроблена схема
моє тіло вилискує жовтим
сонце трактує йому закони світобудови
воно постулат, аксіома, забута тотемна мова
воно скрізь - і це не те щоб масонська змова
переді мною Київ [весь світ]
а отже я зрештою вдома