День 1: У війни не жіноче обличчя

...і почалася Мостра! Відкрили її ряджені європейці (привіт, Канни), які вирішили в розпал найкривавішої війни сучасностi пояснити всьому світу, як треба жити. Спойлер: жити і боротися треба «папанятіям». Ви здивуєтеся, але «Команданте» — це не черговий поганий євро-фільм, це видатне лайно грандіозного смороду і приголомшливої виразності. Починається все з патетичної цитати російського чмобіка, промовленої за образом і подобою «вовчою», що лаконічно передбачає занурення на дно у всіх сенсах. Далі — оповідь про те, як командир італійського підводного човна в другу світову бельгійців рятував. Навіщо? Тому, що, цитую, «Я — італієць», а ще тому, що, не повірите, людина людині — «мен». «We are not arseholes» — істерично просторікує режисер слинявими вустами головних героїв, і це, мабуть, найкраща і найрепрезентативніша репліка фільму. Уся інша література картини виткана з фраз, імовірно знайдених в анналах «вконтактє», через що вся вимовлена мова в кадрі обсипається в білий шум, і навіть субтитри не допомагають. Єдиним помітним голосом володіє дружина того самого Команданту, яку, втім, швидко затикають, даючи зрозуміти, що у війни не жіноче обличчя, а кретинічне, що абсолютна правда. І на тому спасибі.

Ліліані Кавані, живому пам'ятнику Італійської Республіки, цього року виповнилося 90 років. Своє без десяти століття вона вирішила відсвяткувати в компанії середньовікових італійців з пубертатним комплексом неповноцінності. Усе б ішло добре, тільки в бік Землі з навколосвітловою швидкістю летить «камінь», що норовить знищити все живе. Імовірність фатального зіткнення, щоправда, невелика, але з кожним тактом часу (який, як відомо, відносний) вона зростає експоненційно. Стилістикою фільм італійки скидається на «Хеппі Енд» австрійського старого, поетикою — на «Меланхолію» датського, однак замість рафінованої хтоні, притаманної всім трьом, «Порядок часу» концентрує філософський сентименталізм на узбережжі Пазоліні всупереч усталеній догмі. Проте Кавані не зраджує своїй вродженій пристрасті до фашизму і релігії, і філігранно впорскує артефакти своєї автентики: від Сабаудії, в якій і розгортається дія, до виразної черниці, яка розмірковує про метафізику. Це перша картина режисерки за останні 20 років, і хоч великого повернення не трапилося, ймовірне прощання вийшло гідним: поки всі інші кажуть «бувай» ментальному здоров'ю, гарному смаку і Вуді Аллену, Кавані тихо кланяється, паралельно доводячи бадьорість свого розуму і тверезість сприйняття світу.

Володимир Чернишев (без редакції)

День 0: Що і чому?

Якщо хто-небудь мене запитає, що ж таке Венеція, я скажу: «Венеція — це відповідь на запитання на кшталт «а що, якби...». Наприклад:
- А що, якби Італія була Адріатичною варіацією Атлантиди?
- А що, якби божевілля всього цивілізованого світу зосередилося в одному старовинному місті?
- А що, якби був такий острів проклятих, на якому морську хворобу запивали б кампарі?
.
.
.
і так далі...

По суті, відповіді на такі запитання класифікуються в багатьох індоєвропейських мовах красивим словом «фантазія», яке змінюється лише косметично від мови до мови.

Венеція — це фантазія, і кіно — фантазія. Вони дифузійно вливаються одне в одного і з часом їхні молекулярні зв'язки стають тільки міцнішими.
Ось чому понад 90 років саме в цьому смердючому і заколисуючому містечку щороку проводиться огляд. Аж точно не через стартовий піджопник мудили Муссоліні.

Володимир Чернишев (без редакції)