Кожного разу, коли я хочу,
щоб мене затоптали —
дивлюся в калюжу.
Відображення асиметрує,
а з ним і амбіції.
Пройдись по воді,
твої черевики зі сталі:
вібрують усі постулати,
моралі, релігії.

Біжи, не соромся,
розбризкуй мене
крок за кроком,
я знаю, що хочеш, я знаю,
що любиш руйнацію.

Я знаю, що ти почуваєшся
грішним пророком,

коли після всього наллєш
туди келих старого
вина з винограду
залюблених сонцем
плантацій.

Обіднє проміння
розжареним поглядом
впʼялося,
воно забере із собою
усе до останнього.
Залишить мене,
я вдихатиму випари
саспенсу, збиратиму
втому, наступної
зливи чекатиму.

Єлизавета Мара́

Мені мало що подобається. Мало.
Лише пагорби, що встелені туманом,
лише музика гучна та ледве чутна,
що бринить далеко чи над вухом.
Лише дим, що кільцями танцює,
лише тин похилений за клубом,
цвіт вишневий, що розлився пʼянко,
лише пара, що кружляє в танго.
Запах книги, що в пилюці —
до вподоби. Гріх людський
люблю, ще допотопний,
і траву, яку скосили вранці,
люблю спалахи смішних протуберанців.
Лише вітер, що насвистує завзято,
лише вузол, який легко не розвʼяжеш,
і слова забуті під дурманом —
мені мало що подобається. Мало.

Мара́

«Хворобі»

Біль. Тентаклями дотягнувся
до усіх моїх нутрощів,
кістки — розтрощив.

Він прийде знову.
Він приходить щоночі.
Він хоче,
щоб я пропалила
два отвори в стелі
очима сухими від страху,
як день у пустелі.

Будь ласка, не треба!
Будь ласка, не треба!

Наступного разу —
назовні я витягну ребра.
Наступного разу —
зустріну його дикобразом.
Я страх. Я ворожість.
Я — муки, нахабність, бентега.

Із Болем засну, з ним
прокинусь, ти бачиш?
Я — вірна! Вдаю, що молюсь
і пів ночі стою на колінах.

Благаю, покинь мене!
Зникни! Згори, як газета!
Я розпач. Я відчай.
Я — туга, загибель, сердега.

Єлизавета Мара́