Вчора вдруге переглянув «Ля Палісіаду», один з найважливіших українських фільмів минулого року.

«Ля Палісіаду» потрібно дивитись мінімум тричі, тому попереду через деякий час ще один перегляд.

А поки тримайте настроєве відео.

Вперше відвідав Запоріжжя. Показували українську анімацію. Говорили про її історію, пропаганду і цензуру. Аудиторія дуже зацікавлена і вдячна.

Подумалось, що Запоріжжя за кращих часів має бути другою анімаційною столицею України. Тут народився і надихався автор серії «Як козаки…» Володимир Дахно (трохи дивує, чому у місті досі нема вулиці його імені). Тут є Дніпрогес, який був героєм перших українських анімаційних агіток. Можливо, якщо місцевому ZIFF (Запорізький міжнародний кінофестиваль) надати саме анімаційної спеціалізації, він матиме більший резонанс.

А поки: Грай, Тур і Око з нами, Мікі Маус — під ногами.

Сьогодні уперше відвідав Холодний Яр. На згадку придбав ось такий сувенірний магнітик.

У покійному твітері сьогодні знову був срач про колядування (раптово зʼясувалось, що не скрізь в Україні збереглися традиції співати різдвяні пісні).

Згадалась справедливо забута українська трилогія «Дума про Ковпака» (1973-1976) про одіссею найвідомішого українського партизана Другої Світової. Наш «Гобіт, або Туди і звідти». Власне тільки іронічно, а ще дослідницьки, це кіно і можна зараз дивитись.

Загалом це слабка, дубова, неталановита пропагандистська робота від Тимофія Левчука, людини, яка багато в чому відповідальна за культивування посередності і сірості на студії Довженка і в українському кіно. Саме він був багаторічним (1963-1987) першим секретарем Спілки кінематографістів України.

Але в кожній частині «Думи» є момент-два, що справляють враження. У другому фільмі трилогії, «Бурані», це несподівана різдвяна сцена. Перед боєм з німцями Ковпак приймає дітей-колядників, які співають «Добрий вечір тобі, пане господарю».

Спантеличений глядач у кінці першого куплету розуміє, що народився не «Син Божий», а «Світ Новий». Ще ми помічаємо 5-кутну зірку, а не традиційну. Згодом від співу нас починають відволікати діалоги, але нам вдається розчути «А що перший празник – Наше Визволення!» замість Різдва.

Наче ось тобі і цензура, та дуже дивна — заміни ж насправді не змінюють сенсу колядки. Народження Христа відповідає народженню Нового світу і навіть Визволенню.

І от цікаво, чи це випадок, коли черговий раз більшовизм не соромився перебирати і адаптувати різні релігійні практики і традиції у своїх інтересах. Чи це та стьожечка, про яку писав колись Микола Куліш у «Патетичній сонаті» (1929):

«Я вже думаю, чи не запропонувати таке: на жовто-блакитному — "Хай живе радянська", хай уже буде й соціалістична, аби тільки українська республіка. Або ж так: на червоному дві стьожечки вшити: жовту й блакитну... (Думає).»

Український режисер Михайло Бєліков (Ніч коротка, Які ж були ми молоді, Розпад) у статті «Уроки человечности» для збірки «Кино - Юным», 1985 рік:

«Я думаю, что мы должны говорить с детьми о самых серьезных вещах, таких, к примеру, как миллионные смерти от голода, войны, смертные казни».