Вересень. Затемно
З делікатністю гирі
Твоє місто відповідає
Хрускітом розбитого скла під ногами
Виразом глиняного обличчя на стеллі
Й тих, хто більше не з нами
Небом відкритим - без стелі
Виттям, що рветься iз пащі лева
Й з гортані тих, хто впав під завали
Не пожалівши черева –
Їх не спитали
Чоловіком, що ховатиме дружину
Й трьох доньок
Пилом штукатурки, що після вибуху
Сивим волоссям осяде на скронях
Вогнем, що раніше за сонце, ляже на дах
Й обпече долоні
Обрисами, які чи від поту, чи сліз
Солоні

Не такою має бути
Відповідь
Гучною, немов на цвинтарі
Не такою має бути
Ранкова та сонна тиша

#поетичне

P.S. Цього вірша не мало б бути, але він, на жаль, є

Наведу трошки сум'яття. Неочікувано, вперше тут – еротична лірика.

Плоттю до плоті промовляє кохання
Думками до думки
Кліо тримає Мйольнір
Тор грає намистиною Кліо
Їжачеться немов біля ґрубки
В єдності з усіма частинами
Тіло
Сила стискає груди
Силою притискає вигин
Але м'яко, ніжно, пестливо
Ніби вранішня хвиля
Губи

Якщо вже брати
На душу гріхи
Потрібно щонайменше відчути
Лоскіт руки,
Вітерець з Піреней
Після чого залишиться тільки
Кохатися
З гаслами
Геть від москви
Та вперед до печери ідей

#поетичне

Крига гуляє рисами
Витонченими, як дамаське лезо
Смуток падає в очі
Соковитими краплями
Та ніяк з них не щезне
Біль обпікає шкіру
Біль штовхає до тиші
Біль завжди зачіпає
Живе та найважливіше
Не знаючи жодної міри
Варварськи, по-звіриному
За шию, за все, що нижче
До відчаю, до зневіри
Як вихор, хаос, стихія
Як вітер, що хилить додолу
Але якщо гілку ламає
З неї ростиме нóва
Гнучка та зелена, міцніша
Ніж бýла до того

Під ударами ножів гострих
Під лавиною, що сходить з гір
Віра в себе
Даватиметься не просто
Але ти
Повір

#поетичне

Коли хвацько за горло
Ніби лоза гроно оплітає зневіра
Коли крик застрягає у роті
Як кістка з риби
Коли страх вдаряє у зуби
Мов із каменя стіну
Не згуби голосу, не загруби плоті

Серед невпинного плину
Думаєш про самотність
Чи радше самість?
Думай далі, шукай відповіді
Ліпи їх з глини
Раз по разу, хиба за хибою
Якщо думаєш, що не встигнеш
Подумай знову
Завжди будуть речі
Про які не ведуть розмову
Мовчання липке
Мовчання б'є зі спини
Але ти вже задовго слухаєш

Говори

P.S. Два місяці не було апдейтів, формату блогу поки також не сталося, але я все ще тут та дякую, що ви також ❤️

#поетичне

Світ людей тримається на історіях. І я розкажу вам одненьку.
Вона почалася влітку. У моєї чудової коліжанки Каті Поз є вірш (один з моїх улюблених), присвячений її подрузі, що зараз живе та навчається в Японії. Особисто нам не сталося нагоди познайомитися, коли вона була на канікулах у Львові. Але мені дуже б хотілося поспілкуватися з людиною, яка має досвід погляду на культуру Японії з середини. Для контексту: сходознавчі студії, та японська культура конкретно, мене цікавили ще за студентства та ця любов збереглася й донині, багато в чому завдячуючи моїм прекрасним сенсеям (Женя, усміхнись, якщо це читаєш).

Тому якось ми з Катею уклали було парі: кожного місяця протягом року я маю писати вірш, який починається словами "Дівчина в Японії" (відсилка до її оригінального віршу). Парі програв, бо на рік мене не вистачало, але ось що з того вийшло:

I
Дівчина в Японії
Рахує кленове листя
Прислухається до шуму
Великих хвиль Канагави
Скільки лунає пісня
Доки падає камінь
У сірі глибини затоки
Дощ огортає хмари
Освячує слізьми гори
Краплі приймають тебе
Точнісінько ставок – зорі
Такою
Як є

Снігом вершини Фудзі згадається –
Зима наближається лагідно

II
Дівчина в Японії
Зустрічає зиму
Посмішкою
Одягнувши кімоно в квітах
Аби провести осінь
Сосни чорніють на схилах
Рисками млості та туші
Ріками, що пронизують
Клаптик за клаптиком суші
Гíлки чекають снігу
Пам'ятають обійми досі
Доріжками сплячого саду
Як не чекають в гості
Ніч заступила на варту
Сьогун закликав раду

Коли впаде додолу листя
Зима заходить в Кіото
Та в кожне місто

III
Дівчина в Японії
П'є чай маленькими ковтками
Зимовий вечір тягне
Будиські та синтоїстські храми
Єдиною лінією
Розчерку пензлика чи катани
Вогнями очей, свічок,
Сонця, що сходить
По-особливому рано
Та посміхається

Аби вона посміхнулась
У відповідь
Так само

IV
Дівчина в Японії
Дивиться як розквітають сливи
Перші квіти, перші пелюстки
Весну пророкують ранком
Ще досі зимним
Коштовностями, що розкидав Рюдзін
Океан виблискує
Лоскоче припливами берег
Розливається клином

Завтра ніхто не знає
Які чекають безодні
Або зубаті вершини
Тому дихай на повні груди
Сьогодні

V
Дівчина в Японії
Знає напевне
Як упіймати світло
Для фотографії
Як споглядати гребні
На поверхні ставків
Як проминати алеї
Де квітнуть сакури
Знає, як час від часу
Не вистачає слів
Ієрогліфів, знаків
Щоб передати звістку
З краю у край

Але також знає
Що вдома завжди чекають
Аби запросити на чай

P.S. В коментарях залишу вірш Каті, на який посилаюся

#життєве #поетичне

Я волів би бути по праву руку від твоїх снів
Збирати родимки в сузір'я візерунків на тілі
Поза милі чи поза виміри слів, що описують відстані
В термінах географії та метричних системах
Торкнутися бодай тіні
Ранком зовсім короткої
Спіймати хоч краєць усмішки
Та краще – у повні зоткану
Бо за неї можна віддати
Не те, що пів королівства чи світу
Не те, що пів душі або серця
Не те, що пів книги чи віршів
А значно більше

#поетичне

Роса виступає чорнилом
На вістрі соснової голки
Що вже готова бити татуювання
Весняному небу
На руки, на груди, на спину
На кожному клаптику
Його тіла
Витинати літери імені
Кожної. Кожного
Хто сам цього зробити
Не зможе
Витинати
На шкірі серця. Щосили
Зі зворотного його боку
Щоб вода їх не змила
Щоб не з'їла іржа
Щоб не стерлися там
Де проходить межа
Того, що торкають
Пташині крила
Ніби леза
На залишку ночі

З цього ростиме пам'ять
Бережи її
День у день
День від дня
Аби згодом було кому
Так само на серці
Витинати
Твоє ім'я

#поетичне

Коли гори стануть гранітним пилом, а ліси виродяться в колоди та пеньки, степ пам'ятатиме. У павутинні ниток між зірками на шляху подорожніх, тісниться сріблом те, що люди називатимуть «пам'яттю».

Степ пам’ятатиме всі протоптані стежки серед високої трави, яка пахне прянощами та весняною грозою. Пам’ятатиме кожну з річок, що візерунками розповзаються кудись поза видиме, кожну з річок, більшість яких - із пролитої крові. На спалених рівнинах викарбуються шрами та зморшки, сотнями мов, сотнями сотень писемних знаків, бо насправді земля є перша з відомих книг. 

Степ пам’ятатиме гуркіт копит, скрегіт коліс, ревіння моторів, брязкіт металу, свист куль, розриви снарядів, що зостануться на пергаменті тиші. Він збере ті сторінки докупи сухими шпичаками, стягне потрісканим ґрунтом, загорне в обкладинку пилу та диких квітів. Йому не потрібні літописці чи друкарі, щоб не дати спогадам вислизнути, ніби зміям зі своїх шкір. 

Степ пам'ятатиме доторки всіх, хто тулився обличчям до його тіла, напуваючись росою з кінчиків пальців. Всіх, хто втискався у нього щосили, усім своїм нутром, аби відчути, як їхніми венами розливається хмільний полин. Всіх, хто став його кістками, його плоттю, щоб інші так само могли втопати в цих обіймах, як втопають спекотними днями у тіні самотнього дерева. Серед степу закінчується світ. Серед степу світ починається. 

Коли навіть час витече піском через розбите скло годинника й саме слово «пам’ять» зникне з людської мови – степ пам'ятатиме. Щоб потім знову нагадати людям ким вони є.

#прозове

Полум'я облизує горизонти
Скільки всього чіпляється оком

Ти бачила мало, проте не надто
Не кожному за життя чи за смерти
Стільки стане бачити. Та чи варто?
Коли біль спростовує метафізику
Тільки її підтверджуючи
Жмуриш повіки
Перетворюючи їх на ворота
Що не пустять у себе
Ні чоловіка, ні жінку
Ба більше – страху та відчаю,
Які зазвичай перехоплюють шию гаротою
Згодом кордони, фронтири та очі
Відкриваються, аби пропустити вершника
На обличчі якого читається розуміння
З втомою посмішки
Зморшками котить сльоза, що додолу впала
Втопивши зброю та ґрати

Ти бачила ніби мало
Але надто багато

#поетичне

Хвиля за хвилею
Слово за словом
З кожним поглядом
Та питанням «Як ти?»
З усмішкою,
Хоч би й ледь помітною
Не думаєш, варто або не варто
Йти за тобою
як царі йдуть за зіркою
Крізь полум'я палаючих кораблів у затоці
Пустельними насипами
Пекельними схилами
Дорогами, що ми обираємо
(чи не зовсім?)
Не думаєш – тільки вимірюєш кроками
Всі ті землі та акваторії,
які лягають між,
Навпроти, впоперек
Пил зостається на чоботах
Тепло твого тіла – на серці
А шлях вперто стелить, лягає
До самого виднокраю
Все далі та далі

Прокидаюся
Сурми на світанку
Серед білого поля
Кличуть до бою
Я піду з твоїм іменем
На вустах
Я піду
Аби бути поряд з тобою

P.S. Цей вірш почався давніше. Але закінчив його вчора. Після звістки про загибель Максима Кривцова сприймаю написане по-іншому. Пам'ятаємо, люде, кожного та кожну.

#поетичне