У мене, малого, була фабрична сорочка чимось віддалено схожа на вишиванку. Її мені купила бабуся - де вона її знайшла в Кривому Розі часів 90-х для мене й досі лишається загадкою.

Не завжди ми мали можливість носити на собі те, що носили наші предки - це забороняли, за це принижували, це могло стати приводом для переслідування.

Коли нашим ворогам стало зрозуміло, що цей код не зламати - вони спробували примітизувати його до "віночків-барвіночків".

І це в них теж не вийшло.

Моя сьогоднішня стрічка буквально вишита вашими світлинами, і я додам до них і свою ниточку - хай в'ється поміж тих мільйонів вишиванок, які українці і українки вдягли сьогодні по всьому світові.

Зайшов у фейсбук
Вийшов з фейсбука

а мене токошо в метро узнали

кажуть - дякуємо вам за ваші розслідування, Денис
ми вам всігда донатим на "Бігус. Інфо"

подякував, потиснув руку, поїхав далі розслідувать

Взяти квиток на поїзд Київ-Кривий Ріг нині складніше, аніж на "Конотопську відьму". Я схопив останній - в СВ, але не той, що за всі гроші світу, а той, де на весь вагон дві розетки на 110 v.

Заходжу в своє купе - там вже сидить симпатична женщіна, яка впевнено пахне коньяком Бучач три звізди.

Поздоровкався, а вона каже:

- Це, получається, ми з вами вдвойом їдем...

Я кажу:

- Ну, тут лише дві полки, так шо варіанти огранічені.

А вона:

- Ну, хіба шо когось рядом положать.

І багатозначно підморгує.

Я приписаний до одного з криворізьких військоматів. З-поміж самих криворіжців про нього ходе дурна слава - це, кажуть, військоматні Бермуди, там люди пропадають в чергах.

Я в цих Бермудах бултихаюся давно - цього разу доплив, але стопнувся перед 101-м кабінетом.

101-й кабінет тут - місце, де твоє питання вирішують хвилин за 5, але перед цим змушують довгі години простовбичити в черзі.

Це вимушене стояння робить з людей звірів, тому перед 101-м кабінетом висить постійний крик - переважно бо хтось хоче пройти поза чергою.

Я нікуди проходити не збираюсь, я все сприймаю як виклик долі, але все одно нариваюсь на колег по стовбиченню - шо ти стоїш біля самісіньких дверей? чи не хочеш проскочити просто так?

Я набираю в груди повітря і відповідаю максимально неочікувано:

- Не тикайте мені, будь ласка - я дітей з вами не хрестив.

Черга притихується і йде на закрите обговорення моєї персони - хтось на курилку, а хтось просто тут, між військоматними стендами.

Ця компанія, зрештою, рухається і через 3 години 40 хвилин я відкриваю заповітні двері. Там - сама люб'язність.

- Сергію Юрійовичу, вітаю. Ваші документи? Ага, дякую. О! Телеведучий? Таких у нас не було.

І додає:

- Покашо.

За час проживання в цій квартирі я застав двох голів ОСББ. Першим був Віктор Анатолійович - він завжди ходив у пінджаку і бруках, навіть в спеку, навіть винести сміття, навіть з пакетом з "Новуса".

З Віктором Анатолійовичем я зарікся провадити діалоги, довші за вітання, бо тоді він казав:

-Кстаті, ето самоє, нада, ето самоє, здать, ето самоє, на окна, ето самоє.

Віктор Анатолійович при зустрічі завжди хмурив брови, погладжував живіт і гучно втягував шмарклі.

Потім він плюнув (страшно уявити чим) на місто, район і підшефний будинок, і урвав десь на Полтавщину коптити сало, варити самогонку і взагалі горя не знати.

На заміну Віктору Анатолійовичу прийшла Наталя Іванівна. Вона, на відміну від попередника, не хмурить брови, не погладжує живіт і не втягує шмарклі.

Але провадити з нею діалоги теж не айс, бо Наталя Іванівна має талант такого чмиріння, яке потім виллється в мінімум 10 сеансів у психотерапевта.

Я зарікся промовляти до неї щось довше за "Добрий день", але ж воно знаєте як буває.

От, приміром, сьогодні ми з нею пересіклися на сходах, і Наталя Іванівна така:

-Добрий день!

-Добрий день! - відповідаю я і запинаю язика аж за спину, щоб не дай Бог.

А вона:

-Гарний сьогодні вигляд маєте!

Я - дурне - не відчуваю підвоху, і відповідаю:

-Дякую і навзаєм!

І тут Наталя Іванівна така:

-Ви правда дуже гарний вигляд маєте, Сірьожа. Не те, що вчора.

А я вчора навіть з квартири не виходив.

Пффф