Росіяни збирають щедрий врожай власного багаторічного підігрування кремлівській брехні і просять допомоги у того, хто в брехні перевершив самого себе:

"Ми втратили землю, будинки, ми тікали під обстрілами. Просимо допомоги, ми лишилися самі. <...> Ми підтримали "сво". <...> Будь ласка, Володимир Володимирович, скажіть своїм керівникам, щоб показували реальні дії. Тому що ця брехня призводить до загибелі мирних жителів."

Цей спіч просякнутий еклектикою, бо куряни, які підтримали есвео, благають захистити їх від наслідків есвео, але то таке.

Тут важлива саме та частина, де жителі Суджі і прилеглих районів просять про те, аби їхня влада говорила правду.

Хіба не ці жителі десятиліттями плекали брехню не лише в кремлівських кабінетах, а й у власних головах?

Хіба не вони з'їли "рязанський цукор"?

Хіба не вони вірили в невідворотність жахливих наслідків ліквідації теракту на Дубровці?

Хіба не вони сліпо піддакували тоді ще юній пропагандистці Симоньян, коли та безсоромно занижувала кількість заручників у Беслані?

І чи не вони жадібно ковтали кожну брехню свого диктатора - від обнуління конституції до цілей есвео?

Вся ця брехня не була явищем, характерним лише для російської влади.

Брехня - це національна ідея сучасної Росії.

- Що сталося з "Курськом"?

- Він потонув.

Титри, Ларрі Кінг знімає петличку, "Курськ" відкорковують, як стару консервну бляшанку з простроченим вмістом.

Кушайте, не обляпайтесь.

а мене токошо в метро узнали

кажуть - дякуємо вам за ваші розслідування, Денис
ми вам всігда донатим на "Бігус. Інфо"

подякував, потиснув руку, поїхав далі розслідувать

Взяти квиток на поїзд Київ-Кривий Ріг нині складніше, аніж на "Конотопську відьму". Я схопив останній - в СВ, але не той, що за всі гроші світу, а той, де на весь вагон дві розетки на 110 v.

Заходжу в своє купе - там вже сидить симпатична женщіна, яка впевнено пахне коньяком Бучач три звізди.

Поздоровкався, а вона каже:

- Це, получається, ми з вами вдвойом їдем...

Я кажу:

- Ну, тут лише дві полки, так шо варіанти огранічені.

А вона:

- Ну, хіба шо когось рядом положать.

І багатозначно підморгує.

Я приписаний до одного з криворізьких військоматів. З-поміж самих криворіжців про нього ходе дурна слава - це, кажуть, військоматні Бермуди, там люди пропадають в чергах.

Я в цих Бермудах бултихаюся давно - цього разу доплив, але стопнувся перед 101-м кабінетом.

101-й кабінет тут - місце, де твоє питання вирішують хвилин за 5, але перед цим змушують довгі години простовбичити в черзі.

Це вимушене стояння робить з людей звірів, тому перед 101-м кабінетом висить постійний крик - переважно бо хтось хоче пройти поза чергою.

Я нікуди проходити не збираюсь, я все сприймаю як виклик долі, але все одно нариваюсь на колег по стовбиченню - шо ти стоїш біля самісіньких дверей? чи не хочеш проскочити просто так?

Я набираю в груди повітря і відповідаю максимально неочікувано:

- Не тикайте мені, будь ласка - я дітей з вами не хрестив.

Черга притихується і йде на закрите обговорення моєї персони - хтось на курилку, а хтось просто тут, між військоматними стендами.

Ця компанія, зрештою, рухається і через 3 години 40 хвилин я відкриваю заповітні двері. Там - сама люб'язність.

- Сергію Юрійовичу, вітаю. Ваші документи? Ага, дякую. О! Телеведучий? Таких у нас не було.

І додає:

- Покашо.

За час проживання в цій квартирі я застав двох голів ОСББ. Першим був Віктор Анатолійович - він завжди ходив у пінджаку і бруках, навіть в спеку, навіть винести сміття, навіть з пакетом з "Новуса".

З Віктором Анатолійовичем я зарікся провадити діалоги, довші за вітання, бо тоді він казав:

-Кстаті, ето самоє, нада, ето самоє, здать, ето самоє, на окна, ето самоє.

Віктор Анатолійович при зустрічі завжди хмурив брови, погладжував живіт і гучно втягував шмарклі.

Потім він плюнув (страшно уявити чим) на місто, район і підшефний будинок, і урвав десь на Полтавщину коптити сало, варити самогонку і взагалі горя не знати.

На заміну Віктору Анатолійовичу прийшла Наталя Іванівна. Вона, на відміну від попередника, не хмурить брови, не погладжує живіт і не втягує шмарклі.

Але провадити з нею діалоги теж не айс, бо Наталя Іванівна має талант такого чмиріння, яке потім виллється в мінімум 10 сеансів у психотерапевта.

Я зарікся промовляти до неї щось довше за "Добрий день", але ж воно знаєте як буває.

От, приміром, сьогодні ми з нею пересіклися на сходах, і Наталя Іванівна така:

-Добрий день!

-Добрий день! - відповідаю я і запинаю язика аж за спину, щоб не дай Бог.

А вона:

-Гарний сьогодні вигляд маєте!

Я - дурне - не відчуваю підвоху, і відповідаю:

-Дякую і навзаєм!

І тут Наталя Іванівна така:

-Ви правда дуже гарний вигляд маєте, Сірьожа. Не те, що вчора.

А я вчора навіть з квартири не виходив.