Чи думаєш ти про мене, коли читаєш вірші?
В метро, в парку Шевченка... темніє раніше,
І ні з ким розділити радість рядків удатних,
Чи думаєш ти про мене, коли лягаєш спати?..

Бо я думаю про тебе, як на стільці електричному
Сиджу на лавці солом'янській, у вирі столичному
Гублю час, мовчки вечеряю, аби не гірше...
Думаю про тебе, коли пишу ці вірші

Коли поливають асфальти серпневі розпечені,
Коли між нами означено-особові речення,
Коли скльоване птахами літо п'яно тікає,
А осінь настає першого вересня, розсипає
Світло зернисте провулками принишклими,
І мені хочеться стати твоєю книжкою,
Димом з комину над твоїм берегом,
Механічним цитрусом сонця вгорі

Чи думаєш ти про мене, коли не пишеш мені?
За здоров'я - свічку, за любов - ліпше дві,
Зима буде довгою, тож гукай, коли край,
Чи думаєш ти про мене? Навряд, і нехай

Сергій Мартинюк

[надто червона пляма]
пітьма п’янка
і кожна з нас у пітьмі йде сама
навіть якщо поруч нема де продихнути — 
одні плечі, одні тіла, кожна з нас у пітьмі йде сама
поки кожна з нас не збагне що опори шукати не було ніколи  підстав —
всі плечі надто слабкі для серця
що б’ється в тобі для голосу
що говорить в тобі про любов
яку вже забули шукати для
любові яка стала знаком
любов до свого і любов за своє
в неї не вірять хоч на цьому світі вона схожа на сонце
більше за будь що
і світ говорить своїм чоловічим голосом
ти занадто червона пляма на надто сіро-білому полотні
що робить композицію неохайною вимоченою
так недоречно в червоне коли усе навкруг прагне звичної чорноти
долаючи гидку слабість жіночого тіла
переступаючи через упалі дерева
замотавши шкіру в кордуру в кілька накатів
відчуваючи захист мовчазного заліза в руках
кожна з нас відчуває дві речі: пітьма п’янка
кожна з нас у пітьмі йде сама
опори не треба
опора б’ється всередині і має голос
всі плечі надто слабкі щоб витримати одне серце
сильні слова завжди занадто слабкі
сильне тіло смертне
голос не гасне якщо вміє бути
у кожній жінці живе солдатка якій доведеться пройти пітьму
наодинці
і вся поміч непотрібна
і всі плечі — зайві
і все важке — тільки двома руками
і всі кохання — прожиті й полишені
і вся самота — твоя
і вся ніч світу — як одне сонце одного життя

Ярина Чорногуз

Це й було життям:
вузлуваті зимові пальці
постарілих яблунь,
лоскітне черево копанки,
смутні осінні городи,
востаннє зігріті працею,
травневі жаб'ячі весіллЯ,
дитячі платтячка,
забризкані ягідним соком.

Це й було життям:
дивитись, як ти досконало
влаштований,
зліплений із тутешнього вітру,
рвучкого, медового;
дещиця крові південної озивається
ранньою сивиною –
тонка спокуса вразливості.

Любов усе віддає, ні про що не просить.
Любов – особливий слух,
що робить вагомим усе промовлене.
Любов – звичайне диво тяжіння,
від якого падають яблука.
Любов – хребет, до якого місто
приростає нервами усіма.

Це й було життям:
возлюбити цей ґрунт
більше за власне тіло,
упізнати в собі його хімічні сполуки,
взятись грудками, як
мерзле січневе поле,
гостро боліти вирвами в ньому,
вбратись улітку в мереживо соляне.

Це й було життям:
гніватися на власну крихкість,
прокидатись вночі від любові до тебе, такої осяжної, видимої такої,
що не тінь вона, але повінь,
і голос її потоку
глушить поближні вибухи.

З жодної подорожі
не повернутись колишніми.
Тіло, втрачаючи цілість,
впускає темряву.
Ключ і ніж залишаються на столі.
Достигає врожай попелу.

Це й було життям:
любити тебе, як землю,
квітку солі,
жовтий ліхтарик айви
у сутінковому листі,
літнє небо із серпокрильцями.

Зазирай у мідне дзеркало
вересневого травостою,
роздивляйся поля натомлені,
де не всі іще розірвались боєприпаси,
куштуй зелену зав'язь ранку
на вулицях середмістя,
завмирай у мерехтливій гірлянді затору,
коли вимикають електрику.

Усе воно
також я.

#марор

Катерина Калитко

Сумно від того, що кожне «нестерпно»
«Стерпним» стає, звичним, буденним.
Котиться колесо печеним серпнем
В мій недописаний поки щоденник.

Вересень стукає в сни жовтим листям,
Пилом обвітрює літні кросівки.
Серпень — це мрії, які вже збулися,
З хештегом стежки «від кого?» і «звідки?»

Осінь — це рейси «куди? і «до кого?».
Осінь — це коло нової Сансари.
Це частокіл, водогін, видноколо,
Це рюкзаки, урожаї, вокзали,

Кожен мозоль від нової дороги,
Кожен розписаний день погодинно.
Падає серпень листям під ноги.
Пошепки каже: «Йди з Богом, дитино!»

© Олександр Козинець, 2024

все червоне на карті тривог
так виглядає єдність країни, кажеш

пахне літом в повітрі й не віриться
що кудись і по комусь
саме тепер прилетіло
небо таке безкінечно блакитне
і ранок спекотного серпня
ще тримає оманливу свіжість
у місті зі скла і бетону

це дерево спокою
ми проростили з зернини
воно закриває нам вікна
від гострих і хижих уламків
надіюсь, на пам'яті нашій
ніхто не робитиме з нього хреста

заходить на осінь
дорожчає світло і кава.
окремо узяте життя
невідомо куди утікає

стирається грань поміж світом
живих і загиблих,
як грань поміж небом і морем,
якої не видно із міст на узбіччі війни

кажеш:
межі між живим і загиблим нема,
кожен може її перетнути
щомиті

Галина Крук

Приречене літо спадає у горизонт подій,
Вплітається у коловорот сингулярності вересневої.
Довшають паузи між словами, довшають ночі та тіні -
Осінь граційно встає на рейд золотавою каравелою.

І хоч спека ще млосно облизує літні міста,
І полудневі вітри ще грайливо цілують засмаглі ключиці -
Та візи вже відкриває гостинний острів Мадагаскар -
Для стрімких ескадрилей кочівників-серпокрильців.

На береги вже лягають хтонічні вуалі туманів,
І багряніють світанки пожежами й перськими розами...
Щасливці-закохані - задихаються від кохання.
Нещасні алергіки - задихаються від амброзії.

Час, у якому серця - нагріваються, важчають,
Стікають повільною лавою та еспарцетовим медом...
Простір, в якому серця рахувати найкраще
У палких кілотоннах тротилового еквіваленту...

Височінь у ці дні - така особливо-бездонна...
Люди в ці дні - стають особливо-самотніми...
І входить у підребер'я - з тихим солодким стогоном -
Жертовне бронзове вістря атаки нової осені.

#мулікпише

Василь Мулік

За вечерею
з європейськими інтелектуалами
запитали:
Що для вас Україна і чому ви усі
співаєте про готовність вмирати
за неї?

Чи не краще було би
домовитися і жити?
Чи ж спокійні людські життя не цінніші?

І я подумала:
спробуй, живи й домовся,
якщо віддають половину тіла
людини, яку ти любиш.

І ще подумала:
буває, що падаєш від утоми,
а щось невидиме
бере на руки й ніжно тебе проносить
крізь чумацьку печаль – просто до моря.

А буває так, що землю гризеш од відчаю,
а вітер тебе здіймає, і ніби бачиш
одну з ваших рік, простерту сильним крилом
із пір'ям дрібних приток.

А ще, буває,
будуєш дім і приходять чужі руйнувати
до каменя. Але ти встаєш –
навіть опісля розстрілу –
і будуєш спочатку.

А буває, що їдеш
крізь нашорошені села,
де жінки, старі та діти,
де століттями поспіль
козацькі похорони з голосінням при гробі,
але щороку до Великодня
білять хати, і сливки, і яблуні.

А ще буває, що легко цілуєш у шию –
і сіль тобі на губах, і Україна.

Але від мене чекали
короткої відповіді.

І я сказала:
це повітря в легенях,
загострене почуття справедливості
і свободи.

xxx

Катерина Калитко

Як ми будували свої доми?
Коли стоїш під небесами зими,
і небеса розвертаються й відпливають геть,
розумієш, що жити потрібно там, де тебе не лякає смерть.

Будуй стіни з водоростей і трави,
рий вовчі ями й рови.
Звикай жити разом з усіма день при дні.
Батьківщина – це там, де тебе розуміють, коли ти говориш вві сні.

Клади камінь при камені, будуй свій дім,
на глині, на чорноземі твердім,
вибирай у землі з кишень вугілля й сіль.
Кожен повинен мати дах для поминків і весіль.

Потрібно мати місце, якого буде шкода.
Вода чогось варта, якщо це питна вода.
Коли справді шукаєш винних, то це не ми.
Все життя ми будували свої доми.

Брила до брили, цвях по цвяху, стіна до стіни.
Якщо можеш мене спинити, ну то спини.
Але якщо хочеш, щоби мене тут не було,
доведеться крім мене забрати й моє житло.

Поближче до сонця, подалі від пустоти.
Дерева будуть рости, діти будуть рости.
На тютюновому листі виступає роса.
Ми будували так, ніби вивершували небеса.

Мов упорядковували висоту.
Ніби словами наповнювали мову пусту.
Ніби повертали речам імена.
До брили брила, по цвяху цвях, до стіни стіна.

Голос сильним дається для співу, слабким для молитов.
Мова зникає, коли нею не говориться про любов.
Ночі не мають сенсу без темноти.
Світи наді мною, чорне сонце, світи.

Жадан

Сергію Вікторовичу 50?

І нічого не поміняється. Літо прийшло – і так само стихне.
А ти лежатимеш горілиць на зелених карпатських схилах
із тим, кому за жодних обставин не віритимеш до кінця.
Спека протримається трохи довше, ніж ти би хотіла,

і на початку вересня, вимучена і тонка, відірвеш його від повій,
торкнешся його зап'ясть – а він такий гарячий від Бога –
здається, тільки поглянь, і займеться, немов сухостій.
І тоді згадаєш мене – справжнього і дощового.

А я, власне, як жив без тебе так і живу,
але часто про тебе думаю, час від часу купую JackDaniel's
рідко буваю вдома, курю Галуаз і траву,
і відбиваюсь від тих, хто мене називає генієм.

А я, власне, як жив без тебе так і живу, кохаюся із усіма підряд.
Так само пишу тобі часом, дзвоню на старі недіючі номери,
розмовляю із оператором, приймаю якийсь недіючий препарат
і засинаю, неначе малюк, на рахунок «три»

І спробуй сказати, що я граю якось нечисто –
я просто не лізу та не виламую ліній твого життя, як іншим.
Звичайним дощем стирчу від початку осені у твоєму місті,
і дивлюсь як тобі без мене стає щохвилини гірше.

Олексій Чупа

SENTIMENTAL JOURNEY

пізнє літо
довгі тіні
сонні оси
білий дим
вже невдовзі флер осінній
вкриє лиця наче грим..
мідним листям
диким медом
хвойним духом тютюном
сюркотінням кастанеди
за прочиненим вікном
тихо-тихо зійде осінь
загасивши всі вогні
і залишиться назо́всім
і замовкне уві сні..
і злетить відлунням пісні
духом пухом сном руїн
рання осінь
літо пізнє
тінь печалі
тихий дзвін

(с) Іздрик

З Днем Народження, Юр Іздрик! ❤️❤️❤️