а знаєш – буде ще спокій
хоч в це вже не надто віриться
і – правда – буде ще біль
хоч цього вже явно задосить
і ночі будуть і дні
і море всілякої лірики
й можливість піти світ за очі
не зловживаючи досвідом

а ще – похідні від опію
попіл нейронів синапсів
залишмо для світу копії –
големів і аватарів
нам би хоч трохи спокою
як всеблагої милості
нам би хоч трохи утопії
тихої і безкарної

а знаєш – будемо ми
коли вже нічого не лишиться
у нас період піврозпаду –
суттєво більший ніж в стронцію
ми аргонавти пітьми
світ наш ще тільки пишеться
ми починаємось островом
ми повернемося сонцем

Іздрик

Я МІГ БИ СТАТИ ТОБІ МИКОЛАЄМ

ще темно ще не повзуть трамваї
ще бог тарілку в руці тримає
ще маяки бовваніють з веж
я міг би стати тобі миколаєм
але не знаю де ти живеш

іще дрімають наївні діти
ще їхній сон у повіки вдітий
ще в бога слина тече з губи
я міг би менше тебе любити
але мені вже хтось поробив

ще не крадеться до сина тато
ще сирота не згадав про втрату
бо не доспав до пустих дарів
я міг би більше тебе не знати
та ключ від пам'яті заржавів

ще дядько сторож не йде зі зміни
проспати день у холодних стінах
втопити вечір у слові 'сам'
я міг би бути для тебе сином
але господь не пробачить нам

ще не проїхав ранковий поїзд
і ще туман цій зимі по пояс
і ще годинник не крикнув дзень
я став би батьком тобі натомість
але я сам ще малий як день

але я сам ще дурний і вбогий
шукаю віру збиваю ноги
несу на спині життя своє
я міг би стати для тебе богом
але залишуся тим ким є

Igor Astapenko

Мені здається, що живу не я,
а інший хтось живе за мене в світі
в моїй подобі.

Ні очей, ні вух,
ні рук, ні ніг, ні рота. Очужілий
в своєму тілі. І, кавалок болю,
І, самозамкнений, у тьмущій тьмі завис.
Ти, народившись, виголів лишень,
а не приріс до тіла. Не дійшов
своєї плоті. Тільки перехожий
межисвітів, ворушишся на споді
чужого існування.

Сто ночей
попереду і сто ночей позаду,
а межі ними — лялечка німа:
розпечена, аж біла з самоболю,
як цятка пекла, лаконічний крик
усесвіту, маленький шротик сонця,
зчужілий і заблуканий у тілі.
Ти ждеш іще народження для себе,
а смерть ввійшла у тебе вже давно.

Стус

Чи думаєш ти про мене, коли читаєш вірші?
В метро, в парку Шевченка... темніє раніше,
І ні з ким розділити радість рядків удатних,
Чи думаєш ти про мене, коли лягаєш спати?..

Бо я думаю про тебе, як на стільці електричному
Сиджу на лавці солом'янській, у вирі столичному
Гублю час, мовчки вечеряю, аби не гірше...
Думаю про тебе, коли пишу ці вірші

Коли поливають асфальти серпневі розпечені,
Коли між нами означено-особові речення,
Коли скльоване птахами літо п'яно тікає,
А осінь настає першого вересня, розсипає
Світло зернисте провулками принишклими,
І мені хочеться стати твоєю книжкою,
Димом з комину над твоїм берегом,
Механічним цитрусом сонця вгорі

Чи думаєш ти про мене, коли не пишеш мені?
За здоров'я - свічку, за любов - ліпше дві,
Зима буде довгою, тож гукай, коли край,
Чи думаєш ти про мене? Навряд, і нехай

Сергій Мартинюк

[надто червона пляма]
пітьма п’янка
і кожна з нас у пітьмі йде сама
навіть якщо поруч нема де продихнути — 
одні плечі, одні тіла, кожна з нас у пітьмі йде сама
поки кожна з нас не збагне що опори шукати не було ніколи  підстав —
всі плечі надто слабкі для серця
що б’ється в тобі для голосу
що говорить в тобі про любов
яку вже забули шукати для
любові яка стала знаком
любов до свого і любов за своє
в неї не вірять хоч на цьому світі вона схожа на сонце
більше за будь що
і світ говорить своїм чоловічим голосом
ти занадто червона пляма на надто сіро-білому полотні
що робить композицію неохайною вимоченою
так недоречно в червоне коли усе навкруг прагне звичної чорноти
долаючи гидку слабість жіночого тіла
переступаючи через упалі дерева
замотавши шкіру в кордуру в кілька накатів
відчуваючи захист мовчазного заліза в руках
кожна з нас відчуває дві речі: пітьма п’янка
кожна з нас у пітьмі йде сама
опори не треба
опора б’ється всередині і має голос
всі плечі надто слабкі щоб витримати одне серце
сильні слова завжди занадто слабкі
сильне тіло смертне
голос не гасне якщо вміє бути
у кожній жінці живе солдатка якій доведеться пройти пітьму
наодинці
і вся поміч непотрібна
і всі плечі — зайві
і все важке — тільки двома руками
і всі кохання — прожиті й полишені
і вся самота — твоя
і вся ніч світу — як одне сонце одного життя

Ярина Чорногуз

Це й було життям:
вузлуваті зимові пальці
постарілих яблунь,
лоскітне черево копанки,
смутні осінні городи,
востаннє зігріті працею,
травневі жаб'ячі весіллЯ,
дитячі платтячка,
забризкані ягідним соком.

Це й було життям:
дивитись, як ти досконало
влаштований,
зліплений із тутешнього вітру,
рвучкого, медового;
дещиця крові південної озивається
ранньою сивиною –
тонка спокуса вразливості.

Любов усе віддає, ні про що не просить.
Любов – особливий слух,
що робить вагомим усе промовлене.
Любов – звичайне диво тяжіння,
від якого падають яблука.
Любов – хребет, до якого місто
приростає нервами усіма.

Це й було життям:
возлюбити цей ґрунт
більше за власне тіло,
упізнати в собі його хімічні сполуки,
взятись грудками, як
мерзле січневе поле,
гостро боліти вирвами в ньому,
вбратись улітку в мереживо соляне.

Це й було життям:
гніватися на власну крихкість,
прокидатись вночі від любові до тебе, такої осяжної, видимої такої,
що не тінь вона, але повінь,
і голос її потоку
глушить поближні вибухи.

З жодної подорожі
не повернутись колишніми.
Тіло, втрачаючи цілість,
впускає темряву.
Ключ і ніж залишаються на столі.
Достигає врожай попелу.

Це й було життям:
любити тебе, як землю,
квітку солі,
жовтий ліхтарик айви
у сутінковому листі,
літнє небо із серпокрильцями.

Зазирай у мідне дзеркало
вересневого травостою,
роздивляйся поля натомлені,
де не всі іще розірвались боєприпаси,
куштуй зелену зав'язь ранку
на вулицях середмістя,
завмирай у мерехтливій гірлянді затору,
коли вимикають електрику.

Усе воно
також я.

#марор

Катерина Калитко

Сумно від того, що кожне «нестерпно»
«Стерпним» стає, звичним, буденним.
Котиться колесо печеним серпнем
В мій недописаний поки щоденник.

Вересень стукає в сни жовтим листям,
Пилом обвітрює літні кросівки.
Серпень — це мрії, які вже збулися,
З хештегом стежки «від кого?» і «звідки?»

Осінь — це рейси «куди? і «до кого?».
Осінь — це коло нової Сансари.
Це частокіл, водогін, видноколо,
Це рюкзаки, урожаї, вокзали,

Кожен мозоль від нової дороги,
Кожен розписаний день погодинно.
Падає серпень листям під ноги.
Пошепки каже: «Йди з Богом, дитино!»

© Олександр Козинець, 2024

все червоне на карті тривог
так виглядає єдність країни, кажеш

пахне літом в повітрі й не віриться
що кудись і по комусь
саме тепер прилетіло
небо таке безкінечно блакитне
і ранок спекотного серпня
ще тримає оманливу свіжість
у місті зі скла і бетону

це дерево спокою
ми проростили з зернини
воно закриває нам вікна
від гострих і хижих уламків
надіюсь, на пам'яті нашій
ніхто не робитиме з нього хреста

заходить на осінь
дорожчає світло і кава.
окремо узяте життя
невідомо куди утікає

стирається грань поміж світом
живих і загиблих,
як грань поміж небом і морем,
якої не видно із міст на узбіччі війни

кажеш:
межі між живим і загиблим нема,
кожен може її перетнути
щомиті

Галина Крук

Приречене літо спадає у горизонт подій,
Вплітається у коловорот сингулярності вересневої.
Довшають паузи між словами, довшають ночі та тіні -
Осінь граційно встає на рейд золотавою каравелою.

І хоч спека ще млосно облизує літні міста,
І полудневі вітри ще грайливо цілують засмаглі ключиці -
Та візи вже відкриває гостинний острів Мадагаскар -
Для стрімких ескадрилей кочівників-серпокрильців.

На береги вже лягають хтонічні вуалі туманів,
І багряніють світанки пожежами й перськими розами...
Щасливці-закохані - задихаються від кохання.
Нещасні алергіки - задихаються від амброзії.

Час, у якому серця - нагріваються, важчають,
Стікають повільною лавою та еспарцетовим медом...
Простір, в якому серця рахувати найкраще
У палких кілотоннах тротилового еквіваленту...

Височінь у ці дні - така особливо-бездонна...
Люди в ці дні - стають особливо-самотніми...
І входить у підребер'я - з тихим солодким стогоном -
Жертовне бронзове вістря атаки нової осені.

#мулікпише

Василь Мулік

За вечерею
з європейськими інтелектуалами
запитали:
Що для вас Україна і чому ви усі
співаєте про готовність вмирати
за неї?

Чи не краще було би
домовитися і жити?
Чи ж спокійні людські життя не цінніші?

І я подумала:
спробуй, живи й домовся,
якщо віддають половину тіла
людини, яку ти любиш.

І ще подумала:
буває, що падаєш від утоми,
а щось невидиме
бере на руки й ніжно тебе проносить
крізь чумацьку печаль – просто до моря.

А буває так, що землю гризеш од відчаю,
а вітер тебе здіймає, і ніби бачиш
одну з ваших рік, простерту сильним крилом
із пір'ям дрібних приток.

А ще, буває,
будуєш дім і приходять чужі руйнувати
до каменя. Але ти встаєш –
навіть опісля розстрілу –
і будуєш спочатку.

А буває, що їдеш
крізь нашорошені села,
де жінки, старі та діти,
де століттями поспіль
козацькі похорони з голосінням при гробі,
але щороку до Великодня
білять хати, і сливки, і яблуні.

А ще буває, що легко цілуєш у шию –
і сіль тобі на губах, і Україна.

Але від мене чекали
короткої відповіді.

І я сказала:
це повітря в легенях,
загострене почуття справедливості
і свободи.

xxx

Катерина Калитко