такий цей світ без тебе убогий
такий пустий такий намарний
так ніби свідки якогось єгови
втюхали всім стандартну карму

атлас захмарний салат з омарів
соло безкарне сіль скам'яніла
ніде тут немає для мене пари
без голосу твого без твого тіла

без твого сміху без твого слова
без твого поту без твого подиху
світ цей не вартий ні злата ні олова
ні шеляга ламаного перепохованого

безглузді лиця порожні очі
змертвілі мрії серця порожні
щось вони просять чогось вони хочуть
чогось їм ще треба окремо кожному

і так це працює і так це крутиться
тупа круговерть на вістрі голки
а я лише рук твоїх потребую
і тихого шелесту твого шовку
і чистого сяйва твого місяця..

цей світ не потрібен мені ані разу
якщо не знайдеться у ньому місця
і трохи вічності
в якій ми – разом

Іздрик

любов залишає у серці жінки діру, розміром з чоловіка,
спершу мріяти, потім міряти, применшувати,
перебільшувати,
недоговорювати, триматися подалі від краю
Боже, не слухай жінку закохану, жінку розчаровану,
жінку покинуту, –
жодної з них не слухай,
вони самі не розуміють, чого просять
любов залишає у серці жінки діру, розміром з іншу жінку,
зяючу порожнечу, лакуну, якої нічим не закласти,
антиматерію, вибухову хвилю, молитву про помсту,
Боже, не проходь мимо.
любов залишає у серці жінки діру, розміром з Бога

Галина Крук

У нас не буде іншої долі, інакших версій себе.
Шалене ранкове птаство вітає світло з небес -
і жевріє радість, припорошена болем.

У нас не буде іншої пам'яті з цих придорожніх сіл:
уламки горілої техніки, свіжа трава в росі,
і хтось на обрії вийшов робити в поле.

Є дихання шляху - лови його, не спиняй.
І щось угадується в серпанку нового дня,
в якому знову битися, знову лічити втрати -

це наше майбутнє з паперу і кришталю.
А що я роблю сьогодні? Так сильно тебе люблю,
аби не жаліти потім, що з нами не сталося правди.

Віддати більше, ніж маєш, і не шкодувати, і
такі на околиці міста зозулі та солов'ї,
що серце заходиться і пропускає удари.

Найдовше триватиме ніжність страшних часів.
І виграє той, хто цю землю любив і засіяв,
хто зважився жити із нашим кривавим даром.

Катерина Калитко

І було сказано: ті, що посіяли вітер - пожинатимуть бурю...
Ми ж - не сіяли. Та довелося взяти до рук серпи -
І чорне колосся ворожих душ - гниле та отруйне -
Різати та в'язати - в обважнілі від гною снопи.

Іди і дивись - ось вона - свіжим запаленим шрамом -
Лінія бойового зіткнення - людей, систем та епох...
Виють сирени, виють "швидкі", виють доньки та мами.
"Оперативним" заступив диявол - змінився наївний Бог.

Твоє чергування завершено - відпочивай, чувак -
Перепочинь, полеж, подумай, навіть - як хочеш - помрій...
Що ти там кажеш? "Возлюбити ближнього", так?
Що ж. Не проблема. О'кей. Ми любимо. Любимо ближній бій.

Східна чума - батальйонами сарани уперто повзе -
Годує тілами псів, крає ракетами атмосферу...
Та ми пригадали - старовинний дієвий рецепт:
Igni et ferro, проклята нечисть. Igni et ferro.

#мулікпише

Василь Мулік

Я за тобою навздогінці
Усе своє життя біжу;
Я впізнаю у кожній жінці
Тебе – і рідну, і чужу.

Я за тобою навдогони
Лечу, як п’яний соловій;
Я впізнаю в очах ікони
І в оці відьми поклик твій.

Не зупиняйся. Будь, як мрія, Як видиво в миттєвім сні.
Чи ти – свята, чи ти – повія –
Не дай дізнатися мені.

Павличко

Трава прив’ялена і заніміла осінь…
Сьогодні сталось. Що це? Я жива?..
В траві заплутались, розвіялися коси,
в гарячці тіло й голова.
Зім’ята сукня. На обличчі мука.
Червоні плями в лєнтах комбіне…
І пада вечір у безодню круком,
І кличе вечір впасти і мене.
На серці якось важко і тривожно.
І ти, ніяковий, не можеш приласкать…
І те, що сталось, повернуть не можна.
І серце холодом стиска…
Ти так молив – сьогодні стань моєю…
І сталось. О закон буття!
Ми у траві забули томик Гейне, –
його листки од вітру шелестять.
І якось чудно. Хоч усю вже бачив –
соромлюсь при тобі панчоху підв’язать.
І так іду. І ми чужі неначе,
і в мене мимохіть жемчужиться сльоза.
О, не вернуть! Не стать такою, як учора,
Нічим не змить із уст палючих плям!
А день такий звичайний і бадьорий,
така спокійна стомлена земля…

Рая Троянкер

ПІСНЯ ПРО РУШНИК

Рідна мати моя, ти ночей не доспала,
Ти водила мене у поля край села, І в дорогу далеку ти мене на зорі проводжала,
І рушник вишиваний на щастя дала.

І в дорогу далеку ти мене на зорі проводжала,
І рушник вишиваний на щастя, на долю дала.

Хай на ньому цвіте росяниста доріжка,
І зелені луги, й солов'їні гаї,
І твоя незрадлива материнська ласкава усмішка,
І засмучені очі хороші твої.

І твоя незрадлива материнська ласкава усмішка,
І засмучені очі хороші, блакитні твої.

Я візьму той рушник, простелю, наче долю,
В тихім шелесті трав, в щебетанні дібров.
І на тім рушничкові оживе все знайоме до болю:
І дитинство, й розлука, і вірна любов.

І на тім рушничкові оживе все знайоме до болю:
І дитинство, й розлука, й твоя материнська любов.

Андрій Малишко

Біла грудка овечого сиру.
Пастухи чекають месію.
Ніч над ними хрипка й чорнорота.
Пастухів чекає робота,
чекає ранок, чекають вівці.
Продовження на наступній сторінці.

Який, - питають, - він нам потрібен?
Місяць над ними повен і срібен.
Печальні в них цього року справи.
Всі чекають його появи.
Щоби його боявся убивця,
й було невідомо, як він родився.

Щоби дитинство було безтурботне.
Щоби сонце світило скорботне
і місто грілось нічними димами.
Щоб він умів дивувати дивами,
міг ходити морською водою,
лякаючи риб своєю ходою.

Щоби колись повернувся додому,
і повільно, щоденно потому
росло усвідомлення очевидне:
доброго з цього нічого не вийде,
а вийдуть зради і переділи –
те, чого ми, власне, й хотіли.

Місто буде легке і гостинне.
Гірко буде, коли він загине.
Жінки залишаться говіркими,
стануть плачі наші гіркими,
зійде над нами світло небесне.
Ми ж знаємо точно, що він воскресне.

Непоступливі. Безпорадні.
Ніхто ж не знає, як буде насправді.
Місяць дихає, мов легеня.
Сходить мовчання, наче знамення.
Точиться поночі сутінь овеча.
Світ – це повня. І порожнеча.

Жадан

Він казав нам: не бійтеся, коли підете в пітьму,
це як мінне поле, ступайте просто за мною.
І у спину сміялися: що це за вічні муки
і чому українці завжди співають сумної?

Але ця дорога полює, як хижий птах,
і за власну свободу врешті заплатиш тілом.
І останнє, що роздивишся із хреста –
як ти справжньо відбився у поглядах тих, що тебе любили,

як відчаєно їм, як боляче болем твоїм,
як велика історія починається із утрати.
І тече дорога поміж найлютіших зим,
і ступають по ній учитель, солдат і ратай.

І така навколо лиховісна пітьма,
що не видно і сивого вугля на попелищі.
Ми співаємо нині те, чого ще в книжках нема.
Він казав не боятися.
Ходім. Я тебе не лúшу.

Катерина Калитко

їй  торкатись  до  нього
електричний  ток
страшно
обсерваторять  очі
вражіння  облич
руки
маневруюча  армія
шпигун
і  коли  помітять
що  кущі  оточили
навколо  густо
завмираючи  доторкнутись
куточками  вуст
і  радіо  радіосміх
коли  завібрують  поцілунки

Гео Шкурупій