Походження тибетського народу від мавпи та людожерки

Якось Шляхетний Авалокітешвара поклав обітницю буддиста на мавпу та відправив його медитувати в царство засніженого Тибету. Там, коли боддгісатва-мавпа медитував на чорній скелі, до нього підійшла людожерка. Вона закохалась у мавпу з першого погляду, та сказала:

— Ти і я, ми будемо чоловіком і дружиною!

На це мавпа відповів:
— Я практикую буддизм. Ставши твоїм чоловіком, я зраджу свою обітницю.

На це людожерка сказала:
— Великий царю мавп, подумай про мене. Я бажаю бути з тобою, але якщо цього не станеться, то врешті-решт я зійдуся з людожером, буду вбивати десять тисяч живих істот щодня, й з'їдати тисячу щоночі. Після того я народжу незліченну кількість дітей та засніжений Тибет перетвориться на володіння людожерів, що з'їдатимуть усіх живих істот. Тому, поміркувавши про мене, прояви до мене своє співчуття!

Від цих сумних слів по обличчю мавпи потекли сльози, і він подумав: "Якщо я стану її чоловіком, я не виконаю мою обітницю. Якщо я не стану її чоловіком, станеться велика біда". Він пішов на гору Потала, і там сказав Шляхетному так:

— Я оберігав обітницю, як власне життя, однак людожерка з роду демонів, одержима пристрастю проголосити мене її чоловіком. Як мені вчинити з нею, щоб захистити обітницю?

Шляхетний відповів:
— Стань її чоловіком!

Потім Авалокітешвара благословив мавпу і людожерку як чоловіка і дружину та у них народилися шестеро дітей із шести різних світів. Мавпа, що переродилася з пекла, мала чорне обличчя та була витривалою. Мавпа зі світу голодних духів постійно прагнула їжі та мала потворне обличчя. Зі світу тварин народилася дурна мавпа з поганим складом тіла. Зі світу людей переродилася мавпа з великим знанням та малим серцем. Зі світу напівбогів народилась мавпа, що була сповна заздрості та злості. Зі світу богів народилася терпляча та доброчесна мавпа.

Потім батько відвів шістьох мавп до лісу, що був рясний плодами, та залишив їх там на три роки. Коли бодгісаттва-мавпа повернувся, він зрозумів, що внаслідок їхніх дій у попередньому житті, кількість мавп-дітей збільшилася до п’ятисот та всі плоди були з'їдені, і у лісі більше не було чого їсти. Діти голосили: "Тату, маму, що нам་ їсти?" З піднятими у відчаї руками, виснажені, жалілися вони. Тоді бодгісаттва-мавпа знову пішов на гору Потала і промовив до Шляхетного:

— На жаль, через моє потомство я потрапив у болото кола перероджень. Тибет став схожим на світ голодних привидів. О, милосердний Покровителю доброчинності, що ж мені тепер робити, щоб виховати своїх нащадків?

Шляхетний сказав:
— Я збережу твій рід.

Піднявшись, взяв із печери ячмінь, пшеницю, боби, гречку, та розкидав їх по землі. Таким чином, країна наповнилася посівами, які ніхто не сіяв і не орав. Авалокітешвара сказав «Їжте». Діти зʼїли врожай та стали задоволені. Їхнє волосся і хвости стали коротшими. Після того, як вони навчилися розмовляти, вони стали схожими на людей. Вони їли те, що ніхто не сіяв і не орав, і носили листя дерев. Оскільки вони походили від мавпи та людожерки, вони поділились на два види. Одни мали велику терплячість, вірність, старанність та співчуття, раділи доброчесним справам та красномовним словам. Ті, що пішли від матері були жадібними, злими, думали лише про торгівлю та наживу, сварилися, реготали вголос, були сильними, наділеними відвагою та хіттю, неспокійними та раділи чужим бідам.

Потім гори перетворилися на ліси, вся вода, що вкривала рівнини, потекла до ріки Кон-чу. На всіх рівнинах вони зробили орні поля і побудували багато міст. Через деякий час зʼявився правитель Нагі Ченпо, щоб стати королем Тибету та поділив тибетців на лордів та підданих.

Вивчаючи тибетську, дійшла до читання казок. Тож, якщо нам сподобається, тут будуть ще й тибетські казки.

Перша — про походження тибетців від боддгісатви-мавпи та людожерки

#казка

«Нью-эйджевское понимание»

Вчера на уроке в университете мы обсуждали понятие медитации и виды буддийских медитаций. Оно и понятно, ведь медитации — это основной предмет моего курса.

Но вчера вопрос стал о том, на каком основании нью-эйджевская випассана называется випассаной и почему идея несколько дней помолчать в группе людей считается буддийской медитацией? Ученые буддологи не перестают удивлятся тому, что современная випассана вообще не связана с тем, как эту медитацию описывают тексты буддизма.

И собственно термином «нью-эйджевское понимание» в академических кругах называют невежество — процесс, когда слова используются в отрыве от их истории, этимологии и письменных свидетельств.

Как же тексты буддизма понимают випасану? Как бхавану — культивирование восприятия пустотности мира, пустотности счастья и несчастья, пустотности тела, вследствии того, что оно легко уничтожимо да и вообще, тигр и черви на него давно глаз положили (отсюда вопрос, пренадлежит ли оно нам?). Культивировать подобное состояние нужно было монаху, живущему в санге (в общине), который не собирался возвращаться в мирскую жизнь, скорее наоборт, эта медитация и нужна, чтобы не хотеть вернуться в нее. А когда желания вернуться нет, тогда можно будет пробовать более сложные медитации.

Современная випассана понимается как практика, способствующая последующей жизни в обществе. Но если подумать, молчание и уединение для утоньшения восприятия — широко известная практика во многих эзотерических традициях. Непонятно, зачем ее делать в группе и давать ей имя буддийской медитации на пустотность мира. Едиственный ответ — потому что модно.

#uni #buddhism

ця сказка буде лише в аудіо (до Дня народження мого близького друга)

The following news is for my English speaking audience. I will be running a Sanskrit course in English. Thursdays 19:30 CET. Students will receive a workbook, a small group and a patient teacher deeply committed to yoga philosophy. Please contact me for…

Жаба Вогнебрюхо постукала до їжака.
— Хто там? — запитав їжак.
— Вогнебрюхо.
— Заходь, — сказав їжак.
Жаба зайшла всередину, підійшла просто до їжака й одним махом вирвала голки з його спини.
— Ау! — скрикнув їжак. — Ой!
Жаба відступила. 
— Як ти називаєш свої відчуття зараз, Їжачку?
— Лють, — схлипнув їжак. — Я розлючений!
Вогнебрюхо оглянула його з ніг до голови й похитала головою. "Ні. Ти не розлютився”.
— Розлютився! — заплакав їжак.
— Насправді це не так. — Жаба розвернулась і вийшла з дому. — На жаль, — пробурмотіла вона на ходу.

Трохи пізніше вона постукала до равлика.
— Відкрито, — сказав равлик, який волів залишатися непорушним, та не змінювати свій темп.
Вогнебрюха Жаба підійшла і скрутила равлику роги.
— Аууу, — сказав равлик протяжним, страждальним голосом.
— Ні, — сказала Вогнебрюхо. — Це теж не те, що я б назвала люттю. — Шкода, Равлику.
І не встиг равлик вимовити ще одне «Аууу», як жаба зникла.
Вогнебрюхо прийшла до слона і зав’язала його хобот у великий, дуже тугий вузол. Потім вона заліпила лягушці рота, закинула коропа вгору на вербу та роздерла на шмаття пальто конику.

Всі тварини кричали “Ауу!” і відчували лють, а лягуха шипіла від обурення.
Також вогнебрюха жаба продовжувала казати: «Ні, це не лють», або «Ви це називаєте люттю?», або «Справжня лють — це щось інше!».

Наприкінці дня вона стала посеред галявини, двічі тупнув ногою, почервоніла, замахала руками й закричала: «І хто тут розлючений?».
Звідусіль долинали засмучені крики й стогони болю.
— Ні, — сказала жаба. «Ніхто».
Вона прочистила горло, знизала плечима й пішла крізь дерева та вийшла із лісу.

Тієї ночі пригнічені тварини зібралися разом. Цвіркун повернув їжакові голки на місце одну за однією, а черепаха повільно розкрутила равлику роги. Білка зуміла розв’язати вузол на хоботі слона, дрізд відніс коропа назад до річки, а чапля своїм дзьобом розкрила пащу лягушці.
— Я розлютилася!, — проквакала лягуха, все ще зовсім обурена.
— Ні, — сказала чапля. — Я не думаю, що це так. Це не зовсім так.
— Що? — заквакала лягуха. Але це вийшло більше як писк, ніж крик.
Тоді вона замовкла й журливо подивилася в землю.

— Можливо, ми не маємо сил розлютитися по-справжньому? — сказала білка. Її вогнебрюха жаба підхопила за вуха й кинула на гілку біля власних дверей.

Тварини переглянулись і нахмурилися. Ніхто не знав, що таке лють Вогнебрюхо. Можливо, це зовсім не було схоже на їхнє уявлення про лють. Можливо, це було більш схоже на те, що вони були щасливі! «Ніколи не дізнаєшся», думали вони.

— Або може, це — щось важке, — сказала черепаха. — Можливо,
це таке важке, що ніхто не зможе це підняти.

Тварини здригнулися. Було темно й холодно, і всі без жодного слова потяглися додому.

Час нової казки (як завжди, Тул Телленген, переклад з англійської)

Білка та Мураха

Була середина літа. Білка сиділа за столом у своїй хаті на верхівці бука.

Мураха вирушив у подорож і міг ніколи не повернутися. «Майже точно ніколи» — так він сказав, коли пішов.

Білка сперлася на лікті. Було дуже тихо.

Вона думала про мураху, про відстань і про майже ніколи.

— Мені дуже сумно, — подумала вона. — Безсумнівно.

Вона озирнулася. Стіл теж виглядав сумним, і вікно, і блакитне небо надворі, і навіть сонце високо вгорі. Чи може бути сумним все? Вона не знала. Раптом вона почула чотири голоси з чотирьох сторін, які говорили: «Ми можемо. Ми можемо дуже засмутитися».

Білка здивовано озирнулася. Великі жирні сльози котилися по стінах. «О, мої стіни», — подумала вона.

«Так» стіни схлипували, злегка тремтячи. Потім вони замовкли та сльози більше не текли.

Білка знову сперлася на лікті. Якби стіни могли сумувати, чи могли б вони також сердитися?

Стіни раптом прогарчали. На підлогу впало все, що висіло на них. Стіни почали замикатися. Вони зупинилися біля столу, скрипучи й потріскуючи від злості. Білка закрила обличчя. «На кого ви злі?» запитала вона.

— Мураха, — гарчали стіни.

Білка опустила руки й зірнула на них.

— На Мураху? — спитала вона. — Але ж він насправді гарний!

— Ні, — сказали стіни. — Мураха зовсім не гарний. Потім вони знову опинилися там, де були завжди, по чотирьом сторонам кімнати.

Білка повісила все на місця. Вона підійшла до вікна й подивився вдалину.

— Мураха, — тихо сказала вона. — Я не серджуся на нього, але...

Раптом вона почула голос дуже здалеку, можливо, з іншого боку світу.

"Але що?" запитав голос.

Білка знала, що іноді речі здаються більш реальними, ніж вони є. Вона також знала, що «майже точно ні» ніколи не означає «точно ні». Вона потерла руки, дістала із шафи велику банку з медом і поставила її на стіл. Вона сіла та сперлася на лікті. Без звуку голодні стіни ковзали поруч,
«Мммм» прошепотіли вони, коли знов наблизились до білки, «Мед!».

— Ні, — сказала білка. — Це для Мурахи. Він прийде будь-якої хвилини!

На мить стіни забурмотіли. Потім вони знову стали звичайними стінами, ставши на свої звичайні місця і більш не казали нічого.

Наступна казка була в мене першою — тою, з якої почалось моє закохання в Автора.

Білка та мураха
(в нідерландській білка чоловічого роду, а мураха — жіночого)