Хіба ми не експерти?

Напередодні 8 липня 2024 року в Linkedin я отримав англомовного листа
від  однокурсниці-українки
з якою я навчався на одному потоці
міжнародної стипендії
у Вроцлаві 15 років тому.

В листі не було
жодного як ти?
жодного живого слова по суті
лише комерційна пропозиція і невеликий рекламний файл
її власної книги про успішні продажі через email marketing
в листі ще було сказано що я маю стати після прочитання суперекспертом

дивлячись на свої бруднющі кросівки та шкарпетки 
після волонтерства на завалах в Голосіївському районі
біля Інституту Раку
в який дуже ймовірно цілили кацапи
і зачепили  ракетою
5 навколишніх багатоповерхівок 
і дитячий садок
де вивалило дах
витрусило геть з корінням родини
погорілі тополі стирчали
мов старі заводські труби

дивлячись на  швидке відновлення після ранкового шоку
дивлячись на великий мурашник в  безпроблудній пилюці
коли волонтери почали латати дах дитсадка

тут є лише пітні тіла громадян
що провадять боротьбу
тут є тільки ті хто опирається.

"Would you be interested in contributing to this piece", - йшлося наприкінці листа
а зрештою
це всього лише холодна автоматизована email розсилка

усвідомлюючи що моє серце застрягло у в'язкому
мов липневий асфальт смутку.

хіба я вже не суперексперт з перегляду всіх рілзів з тривожними снами
хіба я вже не суперексперт з перемелювання пилу і скалок із згарищ всередині кросівок
хіба я не суперексперт із слухання  нойзу генераторів ресторацій та салонів краси
хіба я не суперексперт із замилування хижацьким липневим небом
хіба я не суперексперт з боротьби з чутливістю

хіба ми всі тут не суперексперти…

8.07-24.10.2024

Царство тіньків

Знайомі дерева  не прощаючись 
щезають, як колишні найближчі друзі,
на асфальті лишаються
болісні слова з тирси, гілля
та опалого листу.

Тіньки намагаються укоротити собі віку,
інші - видовжуються до неможливості - 
тимчасові тату,

Звістки про те, що вони, ріднесенькі,
на щиті,
все горло тепер  набите 
павутинками  індіанського літа, 
немов приторною солодкою ватою
з раннього дитинства.

Про що наступним буде вести мову гід
перед здивованим натовпом
у місцях нашої сили?
Які тріщини він буде їм показувати? 

Чи згадає, що наше безтурботне минуле
перетворилося на  міську легенду?

Пробурмоче: "Ех, були деньки,
від них лишилися тільки тіньки"

Чи додасть про можливості віддушин
у нічних тривожних подихах,

згадає наприкінці імена тих,
опускаючи раптово погляд
до клумб вогняних чорнобривців,
вони, мов  віддалене світло 
наприкінці тунелю.

Його питатимуть, які татуювання тіньків
 зображено
на голій змерзлій руці осоння?
І хто цей майстер тату?

Палаюче вікно

Вгорі замість місяця вікно палає 
виривається полум'я - 
кіптява, мара, дим.

Раніше у цьому вікні світилося,
снували  господарі, коляції, сміх,
 обперезане гірляндою вікно,
над ним з гончарного кола 
народжувалися місяці,

Біля будинку  дрижали
натягнені до неможливості троси тополь,
завжди тягли на буксирі чиїсь важезні часи,
якось не втрималися - засохли,
у вітті і далі коливалися
настінні годинники
із безсмертними зозулями всередині.

а тепер  тільки чорний екран
та іній покришеного скла

і я кричу, здійнявши очі 
до почорнілого замість місяця вікна:
чи 
буде 
тут
ще 
коли-небудь 
світло?

Поламана машина часу

Більше не згадувалися недоспілі серця яблук,
що передчасно забивалися об поверхню,
більше не згадувалися
сигнальні вогні вишень
у височині,
як недосяжні мрії.

І березове гілля обкручувало вікна,
ніби мальованими олівцем мультфільмами
про нас давно колишніх.

А чому так швидко груші
з серпневими осами
в цьому спогаді подавилися?

Більше не згадувалася росяна краса декоративних лілій
у призахідних променях,
лишень ребристі хмари одна по одній виникали,
щоб набити потому наші старі подушки снами.

Не згадувалися мимохідь
нічиї здичавілі палісадники
з перевертнями будяків.

Вдивляючись в катаракту марева,
що по-дизайнерськи блюрить усі наші горизонти,
переривалися наші спомини
просвітами у парканних дошках.

Ми провадимо мову про незнищенність матерії,
з якої зшиті улюблені рвані джинси.

Ми говоримо про брудні плями на цій матерії,

А світлі спомини і далі собі тонуть
у теплому липкому намулі.

Минає одна мить, мов сезон полуниці,
наступна мить минає, мов сезон черешень.

Поправки до конституції

Помаранчевий обдертий каток
місяця повільно об’їжджає
cвої улюблені дороги
із чорної вищербленої цегли.
Амплітудна шкала наточеної осоки й очерету
затягла весь діапазон
болотяного футбольного поля,
де щовечора повно непевних тіней
які наввипередки ганяють
зі скаженими  кудлатими псами.

Вона каже йому по мобільному,
що певно не поїде
у цьому  потязі по розп’яттю рейок,
і десь в іншому місті переходить вулицю
під нічними осиками і зірками,
й продовжує далі рухати орбітами листя,
немов закликання шептухи
на пересохлих губах,

далі закінчуються вогні
і безкінечні колії і склади,
купа брудних цистерн із нафтою-
то мої колишні зв’язані між собою серця
тепер вічно стоять осторонь
серед особливо тривожної тиші.

Із протруєних стебел
запиленою росою
стікає наше існування,
точаться дискусії
про розпад коаліції в парламенті,
Ми живемо між забуттям і пам'ятниками.

Тільки пісня цвіркуна,
ніби потойбічна радіостанція
під мелодію якої обдертий каток місяця
рухається вперед по застиглій смолі.
Ми живемо між поправками до конституції й кредитами.

Вона каже йому по мобільному,
що, певно, не буде поруч,а потому слова його sms-ок
розлітатимуться швидкоплинними ластівками
над бездонним гніздом передвечорового сонця
напроти її незашторених і трохи сумних вікон.

2006 рік, зі збірки "МареWWWo"

Метелик на ім'я Безвісти

Мен, ти клявся, що збережеш себе, чому мовчиш?
оу мен, це життя - як брудний від грязюки спориш,
до тебе темрява у монаших рясах прийшла сама,
на тінь твою реагує лампочка з датчиком руху, але тебе - катма,
ти розгублено питаєш на вулиці, як потрапити в рай,
бо на Google Maps такого місця чомусь нема.

Так гирла підземні незримо впадають у небесне тло,
бетонні паркани хмар заманюють ступити тебе на оманливе дно,
навколо пагорки, висохлий мул і непроглядне сукно,
руки допомоги тягнуться в пустку. Такий такмед.
Просочується крізь вікна міського світла прогірклий мед,
у фейсбуці знову видалився незнайомий френд,
і знову додався новий незнайомий френд.
Не можна лишатися тим, яким був - тільки upgrade.

Ніхто не зможе зрушити той металобрухт, що був всередині,
і доторк опалого листя, мов втрачений друг,
погані звістки б'ють хороші, так сказано в останніх зведеннях,
виблискують крила метелика, що безвісти зник,
у дальньому світлі фар меркне його двійник,
хотілося б тріпотіння з його тільця, життя і рух,
але то гнітюча мовчанка, то обридливе дзижчання мух.

На "Читомо" вийшов свіжий огляд на багато крутих поетичних збірок, що були видані в Україні протягом останнього року. З-поміж представлених книг є і моє "Перекопане". https://chytomo.com/mistsia-vtrat-i-mistsia-syly-shche-11-novykh-zbirok-poezii/

Дякую Олегу Коцареву за відгук.

Світло ранньої весни

Сторіз із чужими зборами провсковзують повз
піщинки віршів скриплять на зубах
нові лабіринти на брудному снігу
зміцнюють тіло рухливої паводі

хтось казав нам напевно але не зробив
для когось було пороблено
але ніхто так і не попередив

не можу на жаль ні на кого посилатися

ось льодохід змінює форму
тепер схожий на
супрематичну композицію

крига скоро скресне
Ісус напевно
знову воскресне

забрьохані постарілі за зиму ліхтарі
замість світла
ткатимуть суцільне сиве волосся

ми споживатимемо його
читатимемо книги під ним
повідомлення читамемо
дивитимемося один одному у вічі
бачитимемо все якось інакше

скільки би радости не було
але найбільше говорять про втому

про свіжість мотивацію і сили
говорять вкрай мало
або потайки
або лише на платній основі
або номінально
коли вітають з днем народження

я заселився поки на тій верхівці
декронованого дерева
думаю звити тут гніздечко

а раптом вийде?

бо ж мій ключ прилетів найраніше
і вже видно з іншого берега
ЖК ранньої весни

Питаю себе
чи багато ще багряниць зшиють
із тутешніх світанків для кожного з нас?

і чому так багато зі світла
що донедавна тут жило з нами
ще й досі
сюди не вернуло

+++

Демонтували обгорілу конструкцію
що може в будь-який момент обвалитися
видалили живий нерв у зубі мудрості
що може розпаститися навіть від найменшого усміху

- і ніяких тобі більше конкретних знань та хард скілів

єдине на цей момент осоння
затертою обручкою гнізда світиться
на покручених пальцях тополі

замість корони на її голові
короновано мене
останнім опалим листочком

все глибші копальні у небі зяють

що там видобували? не знаєте?
чи не надію для нас останню?
під приводом суцільної хмарності
її вивозять
кудись нелегально

нічого нічого
скоро птахи перелітні
наносять гілочок на новий фундамент
для небесних оборонних споруд

але спочатку саперні лопатки серпокрильців
перекопають весняну пустку
невидимими траншеями
перед великою грозою

Третє літо любові

Як би ви описали покоління народжене в Україні
між 1981 роком та 1996 роком?
Покоління Y? Міленіали? Стражденне?
Непохитне? Вразливе? Краще за попереднє?
Інакше?

В цьому і проглядаються
спільні ознаки причетності до певних хронологічних рамок -
дорослішання, кліповості мислення, борсання,
продирання разом крізь гілля в глупу ніч,
створення родинних гніздечок врешті-решт.

Я спостерігав за своїми
європейськими ровесниками
більше на музичних інтернет-форумах,
де ми обговорювали рідкісні треки з колекції eurodance, acid house чи старого trance 90-х,
розповідали один одному життєві історії,
що асоціювалися з цими треками,

хтось з співрозмовників з теплом згадував
друге літо любові,

я тоді нічого не знав і про перше,

про європейських ровесників нині нагадують
спокійні сторіз в інстаграмі
на тлі готелів в екзотичних країнах,
на тлі блакитних лагун,
на тлі альпійських луків,
у обіймах ранкової недільної йоги,

і звісно сповіщення про кар'єрні підвищення
в профілі Linkedin,

їм бо більше пощастило з нормальними сусідами.

очевидно, що у когось з них теж не без проблем,
розлучення, трабли з менталкою,
неслухняні діти, антидепресанти,

загалом звикла круговерть
з підводними каменями і невідомим дном,
як було би в когось із нас без війни,

але ж у бульбашці все має бути ідеально.

Мої європейські ровесники помічають все більше сумних звісток,
читаючи ламаний автоматичний переклад наших нервозних постів,
підмічаючи збільшення аватарок українських хлопців та дівчат у мультикамі,
бачачи наші щоденні молитви про донати.

Про що вони насправді думають,
ставлячи сумне емоджі зі сльозами
під фото із зруйнованим ракетою під'їздом висотки у столиці,
чи мають емпатію,
чи фокус уваги перемкнувся на щось інше?

Чи планують соціальне волонтерство
у розбитій пустці українського півдня
влітку під час наступної відпустки?

Чи просто думають собі, що світ в наших широтах -
це просто якесь відірване від осі
чортове колесо долі.

Бо всі ілюзії розсипаються на ошурки,
і навіть друзі іноді розсипаються на друзки,
бо всі українські бумери, покоління X, міленіали, зумери
заплутані безкінечною гірляндою болю.

Мені іноді сняться приятелі з мого покоління,
яких поглинула кривава мла перед світанком,
а ми ж однолітками були...

так, вони повернуться,
обов'язково повернуться ще
зі своїх холодних небесних плес,
неонами світлячків повернуться,
світитимуть,
ох як світитимуть
на нічних галявах
під час своїх особливих вечірок
на початку третього
літа-літечка любові.