доки серце — пругке,
твого сонця сто рук золотих
не приб'є до землі цвяхáми
з небесної ртуті:
відкорковуєш третю, четверту — безсмертний єси,
і безсмертя своє, як кохання, у губи цілуєш

ні гріхів, ні спокут,
і раптова сльоза не згірчить,
бродять вíрші у грудях, солодким неспокоєм здобрені,
на зім'ятій постéлі холоне
розґнуздана ніч,
а під стелею дим,
ніби спомин про неї,
розходиться

кажеш: чорт уже з тим, куди тебе,
дýрня, несе,
і об що розіб'єшся, і в чому розчинишся — байдуже:
все — напропáле, як зóпалу, серце твоє — пругке,
однаково, кажеш, настане пора повертатися

і просити дощу, як прощення. аби розіпнув
твоє сонце на ґрунті, проміння прибивши водою,
допивати вино, витирати цілунок із губ,
і робитися смертним, і світла учитись в любові

лиш тільки пісень би на цей невторований шлях,
і знати б, що бýде до кого, і знати б напевне:
не зрадить зоря,
не втоне зоря,
не загасне маяк,
не вернешся у темінь

*

осениться, кохана.
чуєш:
глибоко дихають зливи...
то не вмирання природи!
не вір —
спасіння!
чуєш:
грає Ісусова кров
у ґронах синіх

*

імена, імена — і нікого за ними,
голоси, голоси — німота:
може, те, що ти бачиш,
і те, у що віриш —

марá?

і питаю себе: нащо рани в словах?
нащо кров і вода?
що є сенс?

і кажý собі знов:
її очі,
уста

і все

*

шостий

уже народився, черево сонцю роздерши,
обпік небеса і на землю палити зійшов,
задихаючись плáчем сухим — о, цей плач — його перший —
він з грудей почорнілих прозоре ссе молоко

хоч іще у смолі, у в'язкому багряному слизі,
ще йому не одсік пуповиння верховний хірург,
вже палючим єством наповняє пустоти остиглі
і всміхається підло невидимим порухом уст

але усміх цей перший не нам — ми спимо, ми ще п'яні,
не вином, не горілкою — травнем напоєні вщерть,
а у снах — всяка нечисть, і зяють то вирви, то пащі,
і під нігті загнана юність — кровить
і гниє...

ми не знаємо ще ні межі, ні любові, ні болю,
ще стара із косою не бачила наших облич,
але той, що уже народився, розбудить до столу
і усіх молоком з почорнілих грудей похмелúть

*

день за днем
тиждень за тижнем
місяць за місяцем
гріб за гробом
ще один
ще один
ще один
не воскрес
не вознісся на небо
і не сидить праворуч

*

але є ще з такого заліза хребти,
що їх — ні іржа, ні полум'я,
лиш, вістрями шкіру рвучи,
із ший
пнуться і пнуться вперто

й ніколи — в обрýч, ані в пів обручá —
як білі мечі.
є ще люди,
що їх дістають у найважчих боях
зі спин, немовби із піхов

є люди ще — сіють залізні хребці,
з них — білі черешні химерні
із ребрами замість гілóк. у тінь
рятують од спеки й зла

є люди ще. тільки бліді, як зима.
— хто ж їх порятує?
і... тиша

хоч ти, Вероніко, іще не ховай
хустину свóю лляну

*

зелена шерсть землі
біла луска дерев
ховається світ
од холоду наших ніг
од холоду наших очей

сипле небо на нас
краплями
бите скло

тéпла весна
тепла

як кров

*

лицем упнувшись їй між груди
морем захлинутись
губами ніжачи вигин спúни
сп'яніти
вміти

на липкому денці склянки
не зав'язнути ані
в'язнем ані катом
не зробитись
битись

решта — рими ритми смисли
чорт із ними

*

поцілунки мої
за твоїми долонями скучили
їм солоні перетини ліній
солодші за мед
але ще не пора
вони знають
іще не закінчився лютий
а холодні пошрамлені губи
не варті тебе

вони згадують млосно:
на твóїх пахучих ключицях
од гарячих торкань
розцвітають червоні вогні
але ще у містá
не вернулись птахи з репетицій
і печально дерева мовчать
у безлúсті своїм

та цілунки такí
ні приборкати ні відпустити
а лише наслухати як звір
тріпотіння і тріск
так і ти наслухай
як пестливо шепочуться тіні
про зішестя теплá
на холодний пошрамлений
світ

*

старі істини

поетові в тилу —
війна нещадний цензор:
не може ні про біль,
ні про любов,
ані про смерть.
бо це в тилу несправжнє.
а що тут справжнє, Боже?
тут навіть Ти несправжній,
тут кожен, як по правді,
лише вдає себé

поетові — ні слóва,
бо слово — пиха й скверна,
коли воно не рана
гаряча, що ятрить

поети — ті, хто вміють
помóвчати, бо часто
мовчання — наймайстерніша
поезія війни

*