.

все. «епоха» телеграм-каналів з текстами закінчилася. для мене. це був гарний час, і гарний досвід. але у всього є межа. я своєї досяг.
дякую всім, хто пройшов зі мною цей шлях.
дякую, друзі. люблю вас, мої читачі. попереду нові горизонти. 
можливо)
озирнемося назад. як це було... всі мої телеграм-канали... перший — і найкращий — «велика самотність»(писаний іншою, колишньою мовою; так само всі, хто досі спілкується тією говіркою — ніби привиди з минулого); «душа моя»; «душ — мій»; «вилами по воді»; «до війни»; і, нарешті, «цибулькін».
хто пам'ятає їх всі? хто був підписаний на кожний? о, ви мої герої.
... як мене просили відкрити коменти... як я довго цього не хотів... як я їх відкрив, і нічого не відбулось. як я знову їх закрив.
як якась мразь почала ставити мені смайлик, що ригає. зустріну в реальному житті — вб'ю, сука. як я прибрав реакції. як зникли ваші пломеніючі серця...
мої тексти не можна не любити. їм можна тільки заздрити.
як і моєму почуттю самоіронії...
я просто зрозумів, що телеграм — не для літератури. особливо для такої високої, як у мене. читаєш якесь повідомлення від колеги, сповіщення про повітряну тривогу, і тут бац — цибулькін робить новий допис. ну, хто це буде читати? це те саме, що їсти у вбиральній, чи спати у ванній. всьому свій час, своє місце.
можна, звичайно, відкласти «на потім». до більш сприятливого моменту. але ж відомо, що «потім» не настає ніколи. сприятливих моментів не буває.
ваші тексти тут я також не буду читати. всі канали зам'ютив. з жодного не пішов — знаю, які митці чутливі люди, бо і сам такий. але в мене настала «телеграмна сліпота». не сприймаю більше тексти тут. можете надсилати мені в приватні, якщо хочете.
інша справа — фоточки, меми, короткі фрази про своє життя. таке може бути. тут цьому місце. але і це я зам'ютив.
взагалі телеграм не найкращий месенджер, ви ж це розумієте?
але бавтесь. я нікого не засуджую і ні до чого не закликаю. тіштесь, поки не нагуляєте своє, як я це зробив. не поспішайте.
в інстаграмі теж буду менше постити. так, хіба що коли не стримаюсь. ви мене не цінували... 
ну добре, не ви, ви якраз цінували, а ті, погані... жодних реакцій: ані слова, ані навіть всратого сердечка... хоча правильно. це і була реакція. це була найадекватніша реакція. ці недолугі юзери своєю примітивною мудрістю сказали мені головне: соцмережі — не для творчості. радше, для звітів про творчість. тут люди постять фотки, спогади, заклики, питання. нема чого пхатися сюди зі своїми текстовими простирадлами...
я йду в нікуди, як завжди. просто тому, що мені тут не добре. 
не знаю, що буде далі. 
щось придумаю.
хоча що тут думати. все вже придумано. навіщо вигадувати самокат? книги, самвидав, виступи.
до нових зустрічей — в іншому, традиційному форматі!

відкрите вікно

відкрите вікно не дало спати
через залишене на ніч вікно втік мій сон...
комарі і автомобілісти ніби змовились, 
щоб не дати мені відпочити
треба купити фумігатор і щось від мотоциклістів
або просто закривати на ніч вікно
прощавай, нічний кисень!

прокинувся аномально рано
більше не зміг заснути
дивився різну дурню на олх і розетці
писав вірші

в 7 ранку думаю: побігати чи поспати?
от би заснути, і щоб мені наснилося, як я бігаю
аби лише не заснути під час бігу...

ранок!
така гарна нагода побігати
але хочеться спати...

та є відчуття, що якщо я зараз засну
то засну кудись не туди
ніби оберу неправильний поворот
у малознайомому місті

бабине літо 2023

кожного року вересневі холоди — ніби вперше
ідеш ввечері в шортах і футболці, мерзнеш,
і почуваєшся африканцем, який несподівано стикнувся зі снігом у своїй країні
але цього разу якось особливо підступно і неочікувано підкралась прохолодна погода
і нам тепер з цим жити?
і далі — більше?

вся надія на бабине літо
коли його чекати
запитую у всесильного і безвідповідального гугла
бабине літо 2023
декілька статей
жодних точних дат
натомість купа тексту
автори розводяться про те, що таке літо взагалі
з чим його їдять
хто такі баби
що таке бабине літо конкретно 
яка його відмінність від мужицької осені
води стільки, ніби мова не про літо, а про паводки навесні
невже авторам до сих пір ще платять за кількість слів?
ну, я принаймні дізнався, якщо це, звичайно, правда
що бабиного літа буває аж три
останнє в жовтні
дивно
чому я раніше про це не чув?
так ніби цього року додали два бонусних бабиних літа
як укрзалізниця запускає додаткові поїзди
на маршрутах, які користуються найбільшим попитом

Дякую тобі».
З одного боку — радісно це чути. А з іншого — якісь ревнощі прокидаються... Ух, всесвіт! Думаєш, ти крутий? Що б ти робив, якби не я?!
А може, треба дивитися на цю ситуацію позитивніше? Ми разом з зірками переспали з цією дівчиною. Ніколи ще у мене не було такої груповушки... Удвох зі світом вдовільнили цю романтичну бестію, цю зухвалу шукачку пригод. Дивовижний трійничок: я, вона — і космос...

Космічний трійничок

Запросив дівчину випити вина на березі річки. Ми бачились пару разів, вона слідкує за мною в соцмережах, читає мої тексти, тобто усвідомлює, чи, принаймні, здогадується, що я за тип. Погодилась. Значить...
Значить, одне з трьох. Ми просто поп'ємо вина. Або поп'ємо вино і відбудеться близькість. Фізична близькість. Або...
Домовились піти на Монастирський острів. Я взяв з собою покривало. Зустрілись в центрі, піднялись нагору Проспектом, в «Ok wine» купили одне з небагатьох охолоджених червоних сухих вин за бюджетною ціною, сиру, крекерів і в'ялені томати. По Вернадського дійшли до парку Шевченка. Перейшли міст і опинилися на острові.
В кінці серпня темнішає швидше, ніж на початку липня. Коли ми випили половину пляшки, сидячи біля води на піску, з'явилися перші зорі. А коли закінчилось вино, настала ніч.
Зараз я подивлюсь на свою супутницю довгим, проникливим поглядом, і, якщо вона не відведе очей, доторкнусь до її руки. А від руки до губ — один крок.
Доторк до вуст незнайомки, перший поцілунок з новою дівчиною — це для мене найбільше задоволення в житті. Я тоді відчуваю себе Колумбом, який відкрив нову, незвідану землю. І байдуже, що тут вже є індіанці її колишніх і, можливо, нинішних коханців...
Якщо вона забере руку і скаже: «Ми ж домовились просто попити вина! Чому не можна називати речі своїми іменами?!», я відповім: «Ти погано знаєш, що таке вино. Вино — це чарівний еліксир, відкривши пляшку якого, вивільнюється дух алкоголю і кохання, вони близнюки, і між чоловіком і жінкою, або між чоловіком і чоловіком, чи між жінкою і жінкою, або між транссексуалами чи особами, що не визначились, відбувається магія... Просто скорись своїм почуттям... Дивись в мої очі... Слухай мій голос...». Жартую. Я би так не сказав. Я би просто вибачився.
Та тут або дійсно дух алкоголю-кохання постарався на славу, або я і до того їй подобався, але ми почали цілуватися. Лягли на ковдру. Обіймалися. Я проводив долонями по її грудях і стегнах. Вона поклала свою руку мені між ніг. Схоже, можливе щасливе завершення...
Але те, що вона сказала, відсунувшись від мого обличчя, мене дуже здивувало: «Маєш презерватив?». Я звик, що дівчата сором'язливі... Та це дуже приємно чути. В такій ситуації. Якщо подія десь на даху відбувається, і ви хочете наповнити гандон водою і скинути його комусь на голову, то це менш приємно. І так, презерватив у мене був.
Вона лягла на спину, задерла свою легку, літню сукню, зняла трусики, і я увійшов у неї. Скрипів пісок, плескалися хвилі, розмовляли люди...
Навколо нас нікого не було, але позаду чутно голоси. Двоє чоловіків теревенили про щось поміж собою. Ліхтарі тут не світилися, вони нас помітити не могли, як і ми їх не бачили.
Про що можна базікати, коли поруч займаються коханням? Навіть якщо ти цього не бачиш?
Мені здається, вони говорили про космос, про любов, про літературу, про ямайський ром, бразильську кашасу; про бібліотеки на міських околицях, про жагу і самотність муніципальних галерей... Про те, що літо знову закінчується, і що цього разу все так само, як і минулого — а хто б міг подумати?..
Їхні голоси мені здавалися такими далеким, і такими смішними, наче вони весь час травили анекдоти десь на Великій ведмедиці, я ледь не розреготався.
Дивна, неправильна ситуація. Коли відбувається кохання, все в природі, у тому числі і люди, має затихнути, зачудовано прислухаючись до таїнства буття...
Моя подруга так міцно обійняла мене, наче хотіла, щоб я навічно залишився в ній. Але ні, вона просто скінчила. Тихо, без звуку. Та це була така пронизлива тиша...
Ми витерлись вологими серветками і пішли додому. Кожен до свого, звісно.
На Набережній, серед юрби божевільних варварів, які били в боксерські груші апаратів, що вимірюють рівень тупості, і катаються на електросамокатах, бо більше нічим не можуть заповнити своє нікчемне, безкінечне життя, вона взяла мене за руку, повернула голову до мене і, не сповільнюючи ходи, сказала: «Це було так чудово... Я дивилися на зорі, і більше нічого не бачила. Було тільки гостре задоволення і безкрайє небо... Я наче з зірками спала, зі всесвітом трахалася.

Улюблене місце в під'їзді

Яке ваше улюблене місце в під'їзді? Моє — поштові скриньки.
Та власне, яке ще місце може бути улюбленим? По суті, це єдина ділянка в будинку, котра здатна викликати почуття. Ну, що ще?
Хіба що комора, яку зробили з простору між поверхами, і де сусід, повозившись з велосипедом, курить траву? Люблю там проходити в такі дні, пахне свободою і умиротворенням. А якщо пощастить — бачити його дитячі, лукаві очі, і цей зворушливий, незграбний жест — рука з косяком за спиною.
Або важкий замок на залізних дверях — вихід на дах. У моєму дитинстві не було ніяких замків, і ми спокійно вилазили на дах, коли хотіли. Дивилися вниз і вгору. Перелазили з даху на дах, з реальності на реальність.
У кого зараз ключі від даху? Хто в цю мить сидить вдома і самовдоволено бряцає зв'язкою, тримаючи всі секрети неба в руках?
Іноді люблю пройти пішки з першого поверху на десятий — без цілі. Поспілкуватися з привидами дитинства через закриті двері. Діма, Саша, Віталік, Денис, Андрій, Аня, Іра, де ви всі?
І тільки звуки телевізору чи дзвін посуду будуть загадковою відповіддю...

Інша справа — поштові скриньки. На них завжди можна покластися. Я проходжу повз ці сині шухляди кожного дня, і їх вигляд гріє мені серце, як вівтар церкви майбутнього.
Я знаю, що всередині вони повні листів з далеких країв і рахунків за спожите щастя.
Люблю заглядати у шпаринки і бачити різнокольорові марки на конвертах з країн, у яких не бував... Або літературні журнали з чудернацькими назвами — потім шукаю їх у онлайн-форматі.
Якось випадково побачив квітанцію за любов Олі з 112 квартири. Там був борг на астрономічну суму, мені навіть незручно казати! Дивно, як їй ще не відключили...
До речі, давно її не бачив...

Ч. 2. Літературі тут не місце(Пиздостраждання)

Дуже повільно видаляю зайві контакти. Роблю таке переважно перед сном — вдень не хочу на це витрачати свій час. Видаляю і засинаю мимохіть, позбавившись лише двох-трьох юзерів.
Є підозра, що коли я видалю всіх непотрібних, непотрібним стане сам телеграм... Бо там вже у деяких абонентів можна побачити в «біографії»: «Не пишіть тут. Не користуюсь розробкою ворога».
Я звик до тг. З месенджерів більше нічим активно не користуюсь.
Особливо смішний фб... Якщо там хтось мені пише — майже 100%, що я не прочитаю. І не тому, що я спеціально це роблю, просто в моїй свідомості не пов'язуються ці речі: месенджер фб і читати.
Хочеш, щоб твоє повідомлення ніколи не прочитали — напиши в фб. Напиши, що ви не можете бути разом. Або що він скотина.
Чи ти шкодуєш про весь той час, який ви з нею провели...
Але коли телеграм зникне з нашого життя, я зрадію. Ні, на жаль, не тому, що його розробив росіянин, і от ми ще трошки звільнились від москальського впливу, а тому, що разом з ним щезне мій недолугий, багатостраждальний канал з текстами. Який майже ніхто не читає. Або я цього не відчуваю. А який сенс в тому, коли щось відбувається, і це не відчувається?
Хоча... Світ стає кращим з кожним днем. Може, це заслуга мого каналу?
Так, канал має зникнути, щоб я більше не міг відчувати цю жалюгідну радість, коли до нього приєднується якась нова невідома людинка.
Щоб не годувати себе ілюзією, ніби тебе читають. Немає каналу — є стимул публікуватися, шукати самвидав або зіни, чи самому робити їх... І хай люди самотужки розшукують мої тексти, а не я кожному під ніс сую посилання... Новий текст вже в каналі! Новий текст вже в каналі! Новий текст вже в каналі! Посилання в шапці профілю! Посилання в шапці профілю! Посилання в шапці профілю!
Він має зникнути. Але сам я його видалити не можу, рука не підіймається знищити своє дітище.
Я розумію, телеграм — не місце для літератури. Їдеш в маршрутці, пітнієш, мужик над тобою висить, приходить сповіщення про повітряну тривогу, «Хуйовий Дніпро» опублікував відео з черговою автокатастрофою, і — Цибулькін виклав новий текст. Боже, яка радість! Зараз все кину і буду читати.
Та ні, не так література читається.
Не хвилюйтесь — ви не одні такі. Я теж жоден канал не читаю. Всі зам'ютив. Хоча нізвідки не видаляюсь — щоб друзі-поети не ображались. Поети такі чутливі...
Правда, треба сказати, що їхній час може настати. Наприклад, сидиш з дівчино, п'єш вино, унікальна атмосфера, навіяна прослуханою музикою і темами розмов, і ти такий: о, маю відповідного поета... Заходиш до каналу, а там висить декілька непрочитаних творів... Те, що треба.
Буде біда, коли ми, відмовившись від телеграму, встановимо сігнал чи ватсап, і почнемо і там створювати канальчики з віршиками і пиздостражданнями! Бо вся література — це суцільне пиздостраждання: за великою Пиздою, яка на нас чекає, за рідною домівкою-піхвою, що виплюнула нас в цей жорстокий світ з його поетами, один кращий за іншого, і за пересічними вагінами в перерві між цима двома.

Толік Мікрофон приєднується до Telegram

Ч.1. Видаляти людей

Коли я вже все почитав, що планував, спати не хочеться, бо пізно прокинувся, а дивитися в інстаграмі, як всі вихваляються один перед одним більше немає сил, я видаляю людей. Точніше, їхні контакти з телеграму.
Справа в тому, що якось мій попередній телефон зламався, і друг дав мені свій старий, але працюючий смартфон. А коли я його йому повернув, всі контакти друга, збережені в пам'яті пристрою, чомусь опинилися на моїй сімці... І мені регулярно приходять повідомлення типу «Толік Мікрофон приєднується до Telegram».
Друг тоді був музикантом, грав на ударних в групі, і мав безліч контактів в цій і інших сферах.
Плюс мої знайомі, з якими я давно не спілкуюсь і вже ніколи не буду.
Ви видаляли колись людей із телеграму? Це захоплююча процедура. Обираєш непотрібного юзера, позбуваєшся цього контакту, і людина на твоїх очах змінює ім'я. З того, яким вона була підписана у тебе, на те, яким підписана вона у себе. І це часто можуть бути кардинальні зміни. Наприклад, був Іван, а став Олег. Це ніби маску з обличчя зірвати. Або вбити зомбі, і перед смертю він покаже тобі на мить свою минулу, справжню суть.
Вбивати... Так, я лише видаляю контакти, але виглядає, ніби я божевільний маніяк, який під час чергового загострення увірвася в телефонну книжку, повну привидів і фантомів...
Це мій нічний кайф. Майже як секс. Чекаю його кожного дня. Шкода, що в абетці так мало літер!
Видаляю зайвих людей з телефонної книги — а значить, і з життя. Менше непотрібних знайомих, а відчуття, що менше проблем і тривог. Натомість більше сенсовості, насиченості буття. Більше порядку, гармонії, щастя.

А знаєте, я навіть радий, що мені не дали слова. Було би так, як з тими художниками. Коли вони малювали мене, молоді красиві дівчата і творчі, елегантні хлопці, то здавались мені такими цікавами, такими загадковими. А після того, як розповіли про себе... Вони намагались сказати найкраще, а вийшло чомусь навпаки... От якби було завдання сказати про себе найгірше... Давайте, дівчатка, діліться своїми брудними секретами...
Ну, сказав би я: «Привіт, мене звати Денис, і я бухаю, гуляю, читаю, виступаю на літературниках і позую». Кого б таке зацікавило? Черговий хвалько... А так я для них — загадка. Всі думають про мене, лягаючи спати: «А може він пише вірші? Може він не просто тіло, а глибока особистість? Що, якщо він глибше, ніж Маріанська западина?».
Коли я позував, то думав про покривало, яким були накриті стільці, де, власне, знаходиться модель. Стільки вагін і пенісів терлись об нього... Завагітніти можна... Завагітніти... Це прийняти щось зовні досередини себе, а потім знову повернути це, тільки модифіковане, у зовнішній світ... Те, що було частиною тебе, вже більше не належить тобі, але не припиняє бути продовженням тебе, і бродить зараз десь вулицями...
Я теж колись був статевими шмарклями... Ні, я більше, ніж статеві шмарклі, я ще і яйцеклітина! Але хто бачив яйцеклітину? З чим її можна порівняти?
Можливо, варто носити своє покривало?
Іноді, коли я займав позу стоячи, мені бувало трохи ніяково. Хоча я абсолютно не соромлюсь своєї голизни, але часом трапляється щось таке... ніби у поганого танцюриста. Якось мій дзвіночок так промовисто випирає... Але що він промовляє?.. Ніхто не розуміє його мови...
Здається, що хтось може підійте до мене під час такої пози, і запитати: «Ну і що ти хочеш цим сказати?».
Що я хочу сказати?.. Кохайтеся, чорнобриві, та не з москалями... Та це вже казали...
Якби я був дівчиною, було би простіше. Нічого б не випирало, ніщо би не заважало. Не було би жодних двозначних натяків...
Але і дівчатам не легше насправді. Там теж є підводні камені. Трохи не так всядешся, що привідкриються ці ворота до раю... і це ніби запрошення до безодні! Це як погроза: зараз ця прірва поглине тебе, сдохни, сучий сину!
Всім складно.
Дивлюсь на цих молодих дівчаток, і думаю: вони хоч трохи хочуть мене? Чи я є для них виключно анатомічний інтерес? Ну підійди до мене після позуванняя, і скажи: «Ви так гарно позуєте... Давайте вип'ємо пива...».
Так, розумію, абсурд. Який зв'язок між позуванням і пивом?
Та і не хотів би я ні з ким із них пити пиво... Я вже не можу просто так ні про що говорити з людиною. Мовляв, чим ти займаєшся, що ти любиш... Мені для спілкування потрібен спільний бекграунд. Але як створити спільний бекграунд, якщо не спілкуватися? Замкнене коло. Ще одне замкнене коло.
Це вже старість чи тільки мудрість?
Книжка — найкращий співрозмовник! Я знаю, що мені буде цікавіше з книгою, ніж будь з ким з цих дівчат. У книжки завжди гарний настрій. Вона постійно розповідає цікаві історії(якщо це «твоя» книжка). Вона не зрадить. Ніколи не відмовить.
А може, книгам теж іноді не хочеться, щоб їх читали?.. Ви ніколи над цим не замислювались?

«Привіт, мене звати Денис. Моя найбільша мрія, найсильніша фантазія — щоб на кожну дівчину, яка тобі подобається, можна було б тицьнути пальцем, і забрати з собою. Я вважаю, що ті, хто не читають поезію і прозу — не варті того, щоб жити на цьому світі. Художня література — посвідка на проживання на планеті Земля. Яку останню книжку з поетичної серії видавництва "Смолоскип" ви прочитали? Добре, я жартую, розслабтесь. Ще я длубаю у носі, коли ніхто не бачить. Уникаю складних розмов і справ. Говорю, коли треба мовчати, і мовчу, коли треба говорити. В мене атрофоване почуття майбутнього. Я живу без мети і цілей. В мене дуже низький рівень емпатії. Якби ви просили в мене подаяння, я би вам не дав... Якось так. Дякую за увагу».