? Про те, чому нам не варто без будь-яких вагань вірити тому, хто «розповідає» нам історію у книзі або ж роздуми про ненадійного наратора та як його розпізнати

Я думаю, що в моїх книжкових клубах учасники вже травмовані моїми постійними закликами ставити під сумніви слова оповідача, що часто в наших чатах можна побачити слова на кшталт «він сказав ось це, але я не знаю наскільки це відповідає дійсності» і, як на мене, це просто прекрасно!

Чи те, про що розповідає нам наратор Бенчінью в «Дон Кажмурру» про свою кохану правда? Чи можемо ми вірити спогадам Дзено в романі Італо Звево? Чи справді головна героїня пише про подорож з мамою в Японію у книзі «Cold Enough for Snow»? Відповіді на ці запитання ми намагались знайти в рамках наших обговорень і, вважаю, що до правди ми таки наблизились (тут буде без наших висновків, бо вірю в те, що кожен читач має знайти свою відповідь на ці та інші запитання)

Читаючи текст, ми маємо активно памʼятати про те, що з нього робить саме історію про щось та про «сили», які впливають на інтерпретацію прочитаного, а саме: про голос автор, про голос наратора та про власний голос, який взаємодіє з усіма цими «силами» не лише через призму прочитаного, але й через призму власного досвіду (наприклад, якщо нас наратор говорить про те, що столиця Іспанії насправді Барселона, а не Мадрид, то опираючись на власний досвід чи знання, ми можемо почати розмірковувати над тим, чи наратор нас свідомо вводить в оману, або ж він просто пропустив урок географії в 4 класі)

Але цікаво те, що голос автора та голос оповідача можуть йти всупереч один одному (як це відбувається у вищезазначених книгах) і що наша роль як читачів в багато чому схожа на роль детективів, які мають проаналізувати факти й дійти до своїх висновків

Коли ми сліпо віримо в слова оповідача, то ми свідомо позбавляємо себе багатьох інтерпретацій прочитаного; і взагалі я тієї думки, що наш наратор має презумпцію винуватості (маю на увазі, що наратор переслідує свої цілі та намагається нас в чомусь переконати), поки його невинуватість не буде доведена завдяки критичному аналізу прочитаного

Але головне запитання в тому, як ми можемо розпізнати такого наратора? Благо у нас є орієнтири, про які я вам розповім вже нижче ?

Також напишу, що на превеликий жаль, про цю тему поки що не дуже багато говорять, особливо про неї не говорять через призму жіночого досвіду, який систематично знецінюється фразами типу «народиш й все мине», «просто менше думай», «ти все надумала» тощо.

Я в статті зазначала декілька книг, які мені здаються фундаментальними для прочитання, аби краще зрозуміти звʼязок між мозком та тілом, але продублюю їх ще нижче:

— Bessel van der Kolk (The Body Keeps Score)
— Gabore Maté (The Myth of Normal)
— Judith Herman (Trauma and Recovery)

Раптом ви знаєте книги на схожу тематику, буду дуже рада побачити ваші рекомендації в коментарях!

Мої любі — допоможете?

Я зараз терміново пишу нову статтю для United24 про те, як росія свідомо знищує нашу книговидавничу індустрію та яку силу вона бачить в українській книзі. Стаття, звісно ж, буде англійською, тому її читатимуть іноземці, які (підозрюю) особливо ніколи не задумувались над тим, що література не може існувати поза контекстами політики.

Думаю, що цю статтю важливо написати колективно, бо вона, впевнена, не лише про мої думки, про думки її авторки, але й більшості з нас.

Тому як ви мені можете допомогти — написати мені, що ви хотіли б аби я донесла іноземній авдиторії. Можливо маєте щось з власного досвіду (наприклад, як ви зрозуміли, що книги можуть пропагувати ідеї тощо), чи якісь маєте пости/твіти, або ж згадаєте ситуації а-ля Гілберт чи роздуми Томпсон тощо.

Внизу також зроблю маленьке опитування — буду ДУЖЕ вдячна, якщо проголосуєте! ??