З кожним наступним оповіданням «Дублінці» мені подобаються все більше. З моїх шматочків може здатися, що вони романтичні, але це зовсім не так.

Сподіваюсь, що скоро на цьому каналі буде щось ще, окрім шматочків чужих книжок. Думаю про те, щоб записувати круглики, бо щось тут сталодушно.

Коли хтось додається, то я взагалі припиняю щось постити)

Її товариство діяло, мов теплий ґрунт на екзотичну рослину. Багато разів вона давала темряві оповити їх, подовгу не запалюючи лампи. Темна затишна кімната, їхня ізоляція, музика, яка все ще вібрувала у вухах, обʼєднували. Цей союз захоплював його, стирав жорсткі краї його характеру, наділяв його внутрішній світ живими емоціями. Іноді він ловив себе на тому, що слухає звук власного голосу. Йому здавалося, що в її очах він, мабуть, підноситься до ангельських висот, і, все більше привʼязуючи палку натуру своєї компаньйонки до себе, він чув дивний безликий голос, в якому впізнавав свій власний, який твердив про невиліковну самотність душ.

«Дублінці», оповідання «Нещасний випадок»

Джеймс Джойс

Коли я прийшов додому, розумієш, я хотів усіх убивати. От усіх підряд. Хоча майже ніхто нічого поганого чи навмисного мені не робив. Дехто навіть підхвалював, який я герой. Багато хто із знайомих взагалі не звертали на мене уваги, ніби я повернувся з базару чи з курорту. А мені хотілося вбивати. Мене свербіли руки на своїх ровесників, які пили пиво, поки я блював від спогаду про першого вбитого побратима, який спав зі мною у бліндажі бік-о-бік. Я хотів задушити жирного оператора на заправці і здорового вантажника в будівельному магазині, я був би наваляв усміхненому до кожного відвідувача бармену в районній кафешці. Я не міг змиритися, що вони не відчувають мого стану, що вони не пережили того, що пережив я. Розумієш?
І ще я не міг звикнути до нічної тиші. Вона мене бісила. Я прислухався до звуків так, що мене починали боліти вуха. І тоді я вмикав музику на всю округу. Сусіди викликали поліцію. Поліція дивилася в мої очі... я знав, що вони налиті кровʼю... і мовчки йшли до машини.
Моя війна ніяк не закінчувалася. І я не знав, як вона має закінчитися для мене, коли вона ще не закінчилася для тих, з ким я був разом... і хто дотепер там... і хто не повернеться з неї ніколи... я постійно про це думаю.

«Мами», Марія Матіос

IT WON’T ALWAYS BE LIKE THIS

Весна пролетіла так стрімко, що я нічого не зрозуміла. Була в Івано-Франківську, Вінниці, Дніпрі і Кривому Розі з презентацією книжки. Дуже по-різному, але люди всюди були хороші, відкриті. Вразила презентація в Дніпрі.

В той день я сіла в потяг о 6 ранку і подивилась 10 серій серіалу One day на Нетфліксі. Плакала 6 разів. Поселилась в готель, прийняла душ, вдягнулась. Пообідати не встигла, зʼїла дві вафлі. Нічого не змогла зробити з червоними очима, пішла на презентацію. Мріяла про вечір, коли зможу повернутись в готель і додивитись ті 4 серії, що лишилися. Презентація пройшла неймовірно – багато питань, вражень, теплих слів. Придумувати нові підписи для книжок вже не виходило, але я старалась. Повернувшись у готель, перевзула підбори у венси і пішла шукати собі вечерю нічним Дніпром. Знайшла грецький салат, йогурт і твікс. Додивилась останні 4 серії і з розбитим серцем лягла спати. Емоційні гойдалки у всій красі.

Я не готуюсь до презентацій, бо сподіваюсь, що мені будуть ставити питання, а я просто буду на них відповідати. Але у Кривому Розі модераторка сказала, що ніяких питань в неї взагалі немає, тому довелося викручуватись.

Зловила себе на думці, що цей пост, як листи Коцюбинського дружині, де він перелічував все, що зʼїв за день, а от коханці писав переважно про почуття і мрії. Не читайте ті його листи. І цей пост. Упс.

Жахливі новини сьогодні про друкарню «Фактор-друк» в Харкові, де друкувались книжки Vivat та інших видавництв.

Неможливо без сліз дивитись на всі ці тисячі спалених сторінок. Але найгірше – втрачені життя. Немає слів, тільки біль і ненависть. Треба якось зібратись, бо завтра презентація в Дніпрі.

Йду в книгарню, щоб купити книжок 💔

Побувала сьогодні в гостях у Михайла Коцюбинського у Вінниці.

Там реставрація, туристів не пускають, але добрий чоловік, який опікується будинком, провів нам невеличку екскурсію.

Затишний і прохолодний будинок з зеленими ставнями на вікнах, в якому Коцюбинський жив, писав, вирощував квіти. Цікаве відчуття. Улюблений імпресіоніст, що ще в школі шокував мене своїми текстами «Подарунок на іменини», «Коні не винні», «Цвіт яблуні». Народився і жив ось тут, в трьох годинах від Києва.

Почитайте його коротку прозу. Буду бубоніти і писати тут, поки ви цього не зробите.

160 років від дня народження Михайла Коцюбинського у цьому році.

​​А ви колись зазирали у розділ “Передзамовлення” на сайті Vivat? Я там щодня відстежую анонси книжок, які поїхали в друк, та передзамовляю бажанки — бо на них зазвичай знижка 20%.

Наприклад, наразі там є:

— Трилер “Тут усі хороші люди” Ешлі Флаверс (304 грн замість 380 грн) — З різницею у 25 років у одному й тому ж містечку зникає вже друга дитина. Репортерка, яка була подругою першої дівчинки, хоче розібратися, хто це робить. Але схоже, що мешканці проти.

— Підліткова художка від української авторки “Тимчасово переселені” Тетяни Рубан (216 грн, замість 270 грн). Книжка про сім’ю з трьох підлітків, яким через повномасштабну війну довелося втекти в Італію. Багатошарова історія про травмування війною, відстоювання власних кордонів, булінг і стосунки. Усе, що наразі дуже близько для багатьох українських підлітків;

— “Усі мої тривожні дзвіночки” Євгенії Бабенко (216 грн замість 270 грн) — дорослий роман про 18-річну Христину, яка мовчить про свою велику таємницю, але це псує їй життя. Це прониклива історія дорослішання дівчини, яка попри травму спромоглася жити далі. Невеличка (128 сторінок), але потужна книжка. Планую її прочитати.

Загалом на сайті Vivat зараз понад 15 передзамовлень зі знижкою в 20%. Усі можна побачити отут.

пост #направахреклами

Хочеться згадати, про що мріяла ця дівчинка по-справжньому, щоб туди йти, але нічого, як на зло, не згадується. Доводиться вигадувати собі нові сенси, мрії. Не так це і легко, коли тобі вже не 7 років.

REMEMBER TO FORGET

Чи була у вашому житті така мить, коли ви подумки казали собі: «запам’ятовуй. запам’ятовуй зараз кожну цю довбану секунду, бо це більше ніколи не повториться з тобою»?

Коли бажання стало раптом реальністю. Те, про що ви мріяли роками перед сном. Уявляли собі в деталях.

І хотілося подумки фотографувати все навколо, щоб не втратити якусь дрібницю, залишити з собою в кишенці це відчуття абсолютного задоволення моментом.

Мені здається, що така мить ніколи не буває про досягнення. Її не можна заслужити, заробити чи спланувати. Така мить – про людей поруч. Про людину. Про шкільну дискотеку. Про зірки. Про почуття. Про ніч і тепло. Про молодість.

У вас була така мить?
Я сподіваюсь, що вам вдалося добре все запам’ятати.