Оксфордський словник вибрав слово 2024 року. Ним стало словосполучення «гниль у мозку».

Brain rot описує вплив нескінченного скролінгу в соціальних мережах.

WE LIVE IN TIME

Я видалила застосунок з тривогою на телефоні. В пам’ять врізалась ця деталь «настане день, коли ми вимкнемо повітряну тривогу…» з надихаючих постів, які колись шерились в інстаграмі. Ось цей день для мене настав, але нічого надихаючого в ньому не лишилося. Мені просто набридли сповіщення про підвищену загрозу, які заповнюють собою екран телефону.

Я щосили тримаюся за хороше. Беру дві цукерки у фойє спортивного залу в кінці кожного тренування. Дивлюсь сумні фільми і плачу на них при будь-якій можливості. Будую плани на весну. Відпускаю все, що не стосується мого розуму та серця.

Сьогодні вмикала ось цю пісню подружкам і ми слухали її в тиші. Це так гарно, нехай ще трішки пограє. Коли буває зовсім страшно, я думаю так і про життя.

🫂

Жизель Пеліко виступила у суді.

Вчора моя подруга написала мені, що вперше дізналася про цю жахливу історію. А якраз сьогодні жінка, яку 10 років ґвалтував чоловік, додаючи перед цим снодійне в її їжу та напої, а також запрошував додому незнайомих чоловіків для здійснення сексуального насильства над дружиною, виступила у суді.

Жизель Пеліко зараз 70 років, вона дізналася про все після 50 років у шлюбі. Коли заарештували її чоловіка, все життя, що Пеліко будували протягом довгого часу, розсипалося на друзки. До процесу Пані Пеліко була менеджеркою у великій компанії на пенсії, матір'ю трьох дітей і бабусею семи онуків, яка переїхала зі своїм чоловіком, до маленького містечка в Провансі.

Зараз вона щодня приходить до суду та дивиться на чоловіків, які її ґвалтували. Пані Пеліко хотіла, щоб справу було відкрито для громадськості, а відео зґвалтування показали в суді.

Жизель говорить, що робить це заради інших жінок та щоб змінити цей світ. Наразі це дуже гучний процес у Франції, який дійсно змінює розмову про насильство над жінками.

Коли Жизель Пеліко приходить до будівлі суду, десятки прихильниць уже чекають на неї. Коли вона йде, вони аплодують.

Пеліко називають іконою фемінізму, яка дає силу постраждалим та, як говорить безліч жінок, показує, що ґвалтівник не часто не той незнайомець-монстр, що сидить у кущах, чекаючи на жертву.

Підсудним, крім чоловіка, від 26 до 74 років. Це різні чоловіки, але загалом ті, що вписуються у поняття “нормальні”, багато з них одружені та мають дітей. Вони працюють водіями вантажівок, будівельниками, комерсантами, продавцями.

«Я не висловлюю ні свого гніву, ні свого сорому. Я висловлюю бажання змінити суспільство», — говорить вона під час виступу у суді.

«Я хочу, щоб постраждалі від зґвалтувань сказали собі: “Якщо пані Пеліко це зробила, то і ми можемо”. Я не хочу, щоб постраждалі відчували сором, це вони повинні відчувати сором», — сказала жінка, вказуючи на підсудних.

Жизель Пеліко також зазначила, що чула, як дружини, матері та сестри багатьох обвинувачених описували їх як «виняткових чоловіків», які, здавалося, не здатні на зґвалтування.

«У мене вдома було те саме, — запевнила вона, маючи на увазі свого чоловіка, додавши, що вважала його «ідеальним». — Ґвалтівник — це не той, хто [чекає] вночі на парковці».

З кожним наступним оповіданням «Дублінці» мені подобаються все більше. З моїх шматочків може здатися, що вони романтичні, але це зовсім не так.

Сподіваюсь, що скоро на цьому каналі буде щось ще, окрім шматочків чужих книжок. Думаю про те, щоб записувати круглики, бо щось тут сталодушно.

Коли хтось додається, то я взагалі припиняю щось постити)

Її товариство діяло, мов теплий ґрунт на екзотичну рослину. Багато разів вона давала темряві оповити їх, подовгу не запалюючи лампи. Темна затишна кімната, їхня ізоляція, музика, яка все ще вібрувала у вухах, обʼєднували. Цей союз захоплював його, стирав жорсткі краї його характеру, наділяв його внутрішній світ живими емоціями. Іноді він ловив себе на тому, що слухає звук власного голосу. Йому здавалося, що в її очах він, мабуть, підноситься до ангельських висот, і, все більше привʼязуючи палку натуру своєї компаньйонки до себе, він чув дивний безликий голос, в якому впізнавав свій власний, який твердив про невиліковну самотність душ.

«Дублінці», оповідання «Нещасний випадок»

Джеймс Джойс

Коли я прийшов додому, розумієш, я хотів усіх убивати. От усіх підряд. Хоча майже ніхто нічого поганого чи навмисного мені не робив. Дехто навіть підхвалював, який я герой. Багато хто із знайомих взагалі не звертали на мене уваги, ніби я повернувся з базару чи з курорту. А мені хотілося вбивати. Мене свербіли руки на своїх ровесників, які пили пиво, поки я блював від спогаду про першого вбитого побратима, який спав зі мною у бліндажі бік-о-бік. Я хотів задушити жирного оператора на заправці і здорового вантажника в будівельному магазині, я був би наваляв усміхненому до кожного відвідувача бармену в районній кафешці. Я не міг змиритися, що вони не відчувають мого стану, що вони не пережили того, що пережив я. Розумієш?
І ще я не міг звикнути до нічної тиші. Вона мене бісила. Я прислухався до звуків так, що мене починали боліти вуха. І тоді я вмикав музику на всю округу. Сусіди викликали поліцію. Поліція дивилася в мої очі... я знав, що вони налиті кровʼю... і мовчки йшли до машини.
Моя війна ніяк не закінчувалася. І я не знав, як вона має закінчитися для мене, коли вона ще не закінчилася для тих, з ким я був разом... і хто дотепер там... і хто не повернеться з неї ніколи... я постійно про це думаю.

«Мами», Марія Матіос

IT WON’T ALWAYS BE LIKE THIS

Весна пролетіла так стрімко, що я нічого не зрозуміла. Була в Івано-Франківську, Вінниці, Дніпрі і Кривому Розі з презентацією книжки. Дуже по-різному, але люди всюди були хороші, відкриті. Вразила презентація в Дніпрі.

В той день я сіла в потяг о 6 ранку і подивилась 10 серій серіалу One day на Нетфліксі. Плакала 6 разів. Поселилась в готель, прийняла душ, вдягнулась. Пообідати не встигла, зʼїла дві вафлі. Нічого не змогла зробити з червоними очима, пішла на презентацію. Мріяла про вечір, коли зможу повернутись в готель і додивитись ті 4 серії, що лишилися. Презентація пройшла неймовірно – багато питань, вражень, теплих слів. Придумувати нові підписи для книжок вже не виходило, але я старалась. Повернувшись у готель, перевзула підбори у венси і пішла шукати собі вечерю нічним Дніпром. Знайшла грецький салат, йогурт і твікс. Додивилась останні 4 серії і з розбитим серцем лягла спати. Емоційні гойдалки у всій красі.

Я не готуюсь до презентацій, бо сподіваюсь, що мені будуть ставити питання, а я просто буду на них відповідати. Але у Кривому Розі модераторка сказала, що ніяких питань в неї взагалі немає, тому довелося викручуватись.

Зловила себе на думці, що цей пост, як листи Коцюбинського дружині, де він перелічував все, що зʼїв за день, а от коханці писав переважно про почуття і мрії. Не читайте ті його листи. І цей пост. Упс.

Жахливі новини сьогодні про друкарню «Фактор-друк» в Харкові, де друкувались книжки Vivat та інших видавництв.

Неможливо без сліз дивитись на всі ці тисячі спалених сторінок. Але найгірше – втрачені життя. Немає слів, тільки біль і ненависть. Треба якось зібратись, бо завтра презентація в Дніпрі.

Йду в книгарню, щоб купити книжок ?

Побувала сьогодні в гостях у Михайла Коцюбинського у Вінниці.

Там реставрація, туристів не пускають, але добрий чоловік, який опікується будинком, провів нам невеличку екскурсію.

Затишний і прохолодний будинок з зеленими ставнями на вікнах, в якому Коцюбинський жив, писав, вирощував квіти. Цікаве відчуття. Улюблений імпресіоніст, що ще в школі шокував мене своїми текстами «Подарунок на іменини», «Коні не винні», «Цвіт яблуні». Народився і жив ось тут, в трьох годинах від Києва.

Почитайте його коротку прозу. Буду бубоніти і писати тут, поки ви цього не зробите.

160 років від дня народження Михайла Коцюбинського у цьому році.