Цьогоріч відпускати осіннє тепло
надто боляче — наче зриваєш зі шкірою.
Так самотньо любові ще не було
між надією й вірою.
Полудневі хвилини в’язкі, як глей:
хочеш зрушити, й кроки схожі на подвиги.
Перелітне серце — пташа мале —
завмирає від подиву.
В павутинні заплуталась нитка життя,
ще напрочуд міцна, але натяг сильнішає.
І мережива над головою летять,
обертаються віршами.
Бачиш: небо розтяте вогненним мечем,
день тече непоправною втратою.
Як не встигнеш поцілувати в плече —
я отам догорятиму.

#каміння_і_цвяхи

Говорила тільки з деревами,
їхньою шелестливою мовою.
Ніхто, каже, крім вас мене, любі, не розуміє.
Відкриваю рот, а з нього чути тільки шелех.
Дивлюсь, а в зіницях ніби колихається гілля.
Стою, і ніби листя з мене опадає,
що навіть не встигло пожовкнути.
Осипається, летить, притуляється до землі —
як на тому боці, де він лежить,
звідки не можуть його забрати.
Де тільки дерева бачать і знають,
щось йому шелестять.
А він чує, що це я з ним говорю.
Він чує —
обманюю себе,
щоб останній листок не злетів.

11.09.2024

*** 
бути у цьому літі собою,
з губи витирати піт,
пити зі склянки шепіт прибою, 
любити кого не слід 

гострий камінчик з п’яти виймати,
кричати у шумі хвиль,
красти вогонь придорожніх маків,
для тих, кому бракне сил 

списа ламати об дні похмурі, 
співзвуччя шукати скрізь,
сіяти вітер і жати бурю,
затерши землею поріз 

зброю обравши не скласти зброю,
триматись втрачених меж,
бути у цьому літі собою —  
щоб осінь сталася все ж 

#БогСвободи

І ось ти стикаєшся з ворогом своїм лице в лице,
в оливному саду, на піску, білішому за кістки твоїх померлих.
Що скажеш йому? Надламаний горіх біля воріт росте,
нові гілки випускає, немов багнети, що його перемелють.
Донька твого ворога танцює під ніжним вивихом лози.
Птахи повернулись відновлювати розорені гнізда.
Сусід-кулеметник приїхав цілий — хіба здригається від грози
і часом серед ночі кричить, як чайка, пронизливо.
Коли свого ворога безпомилково у юрбі впізнаєш,
поцілив би — та слів або куль не видобути зненацька.
Повзуть блакитними поручнями пахощі бузини та яєчні,
а поміж них іще один гострий запах — ненависті.
Червона спека розпростує чіпкі клешні крабові,
обмацує натільні хрести, а на них — столітня іржа.
Донька твого ворога викидає ніжку дитинно, незграбно.
Танцює, і очі — ягоди,
з яких чавлять вино
у пору врожаю.

2019
#БогСвободи

Нічого не трапиться. Не побіжиш за нею
рипучими сходами вниз,
не схопиш за руку на виході з підʼїзду,
мов аркуш паперу, який вислизає на протязі.
Такі безталанні сюжети не вимальовуються
о темній порі, між розхитаних стін,
під дахом, що ледве тримається,
де отверезілі до хрусту в кістках
екстерном утілюють задуми.
Яким буде залишок часу?
Здається, обачність — супутниця мирних шляхів.
Цей вигин брови і надійно захований усміх,
і звичка відповідати на все надто швидко,
як бити у лоб.
Доволі сумнівний магніт.
Забудь, як вона шарудку розгортає цукерку,
облизуючи заплямлені пальці, неначе школярка,
допоки у вікна вривається пожежа
заходу сонця, підпалює килим в кімнаті,
де обриси інших — пунктир, що на контурних картах; папір загоряється.
Бачиш, вона тікає:
інстинкт самозбереження —
бич для зухвалих рішень.
Не побіжиш за нею,
залишишся серед полумʼя.
Нічого не трапиться.

24.06.2024

*** 
Не він — а те, що він змушує тебе відчувати. 
Приходить: пусти мене у своє серце, у свій записник зелений,  
у свої двадцять чотири години; знаю, в тебе там убивчі аргументи, 
в'юнкі рослини, плазуни, вікно, з якого відкривається Небувалія.  
Залиш це все до гірших часів, крихітко. Кришиться несвідоме,  
ніколи більше твої слова не промовлятимуть з такою силою, 
ніколи не будуть вечірні вогні розсипані так свавільно, 
ніколи не вивітриться з твого волосся цей запах втоми. 
Такі ми з тобою вигаслі й перегорілі, що лиш попіл і віск, — 
у цих кольорах стаємо подібними, як близнята. 
Насправді не ми, а ті, кого вже ніхто не впізнає, 
звучали занадто голосно,  
надто високо. 
Ще звучать. 

2016
#БогСвободи

День народження стає днем загибелі друга.
Вірші-обітниці змінюються некрологами.
Камінням і цвяхами знову вбивають.

Бачиш, вони розіпʼяли собаку. Залишились тільки лапи, прибиті до драбини. Шерсть і кров. Шлунок, набитий щебенем. Він же не міг себе захистити. Чи це не гріх, який волає до неба? Небо мовчить.

Горло моє стискається, стає шийкою пляшки,
надто вузьким місцем,
в якому застрягають слова.
Але язик мій — ґнотик у коктейлі молотова.
Що буде, коли спалахне?

Зайди подумки в покинуту оселю нашої любові,
роззирнись,
що там.
Куди повернуті сухі голови квітів,
як лежать риби в акваріумі.
Розкажи, намалюй на сітківці ока
червоним і чорним,
аби памʼятати з фотографічною точністю.
Щоб у всіх поки що безпечних містах
завжди бачити обриси свого
скаліченого дому

і вертатися до нього, нехай наосліп,
нехай пішки, порожнем, довгою дорогою
мовчання.

2024

#каміння_і_цвяхи

Вирушаєш — і під шкірою землі вже пульсують фіалки.
Тільки ж наче була весела новина, та ж ось
наші серця розбиті, мов кулі, скляні
подарункові, в них так смішно сипався сніг
на вцілілі дахи будинків, від найменшого руху.
Відпливаєш — а в опері грає симфонічний оркестр,
усіма горлами інструментів втримує музику щастя, яке вже минуло,
музику, яка не повториться більше наживо.
Крапки з кінців речень розсипаються,
наче дрібний гравій на тротуар, залитий ожеледдю —
дзеркало, із якого дивишся на мене, з докором і любовʼю;
до тебе пустили дітей і не зупиняли,
тепер вони ридають обабіч твого човна.
І ти вже не чуєш, не в змозі витерти їхні сльози, дочитати на ніч історію,
в якій все закінчиться добре.
Все буде: запах води і лісу й найхимерніші з хмар.
Відпускаєш берег нехотячи — а ми,
що не вберегли,
тебе ніколи не зможемо.

22.01.2024

Що ми знали по цю любов, якою вона була?
Як подарована карта ворожих розташувань.
Як вербова сопілка, що викликає зграю птахів
з кулеметними стрічками на місці крил.
Як долоні титана, м’якші за персиковий цвіт.
Неможливість, яка трапляється раз в ніколи й ніде.
Тут стояла, закривала собою від осколків і куль.
З по-дитячому яблучними щоками, рожевий налив.
Вся земля під її нігтями, з неї би посадити сад.
Всі дрібненькі зморшки: мов розкреслені патичком
чи потріскалося, коли з вибухом впав в окоп.
Так говорить, мов поміж словами котить м’яча
і зненацька пасує, тоді продовжує, з ким і де,
за яку соломинку тримався, з чиїх грудей
вилітали ці промені, блискавки, ці таємні ключі.
Із твоїх, любове, сплетена сітка мого нічного сну.

29.12.2023

(не)різдвяний вірш

в мені більше нічого не залишилося
ти вивів плід з лона мого
як Мойсей із пустелі
дав мені в руки віжки мішок і шило
іди собі світ за очі як дорога постелить

іду обабіч дороги стоять усі невідомі
ніхто не впізнає мене вулицями в місті моєму дивляться навстіж наскрізь
тут біля мого дому
ніхто не впізнає мене — і це взаємно

беру собі тільки те що завжди хотіла
погляди кинуті як дрібні камінці під ноги
музику вітру в крихкому глекові тіла
згорток під серцем все моє вже зі мною

яблуко від плоті моєї
як його відпустити
падати котитися в трави гострі високі
янголи благаю не покидайте пости
доки крізь отвір не висиплеться пісок

за будь-якого повороту доріг і подій
під небом із червонястим блиском сатину залишиться безумовне і неподільне
жінка з її дитиною

(з книжки «Полювання на тишу», 2014)