Ось воно як

Якщо порушення правил стає не "відхиленням на місцях", а новою нормою, то й війна припиняє бути спільною справою. Стаючи натомість чимось, відданим на аутсорс. "Ми заплатили за право не помічати вашу війну".

Війна потребує солідарності. Солідарність народжується з відчуття справедливості. Справедливість формулюється встановленням правил. Правила вимагають публічного проговорення. Але поки що влада вважає за краще вголос формулювати правила лише для тилу. Відмовчуючись про те, як виглядатиме майбутнє для тих, хто вже носить піксель. Вважаючи за краще уникати питань про строки служби та демобілізації.

Але якщо на якусь тему немає комфортної відповіді, це не означає, що немає чесної. Якщо прогноз неприємний, він все одно має бути озвучений. Якщо вам нема чого пообіцяти нам окрім крові, поту та сліз – наберіться сміливості це сказати.

Цілком можливо, що повномасштабна війна і справді не залишає місця для демобілізації. В моїй роті приблизно 70% служать з весни 2022-го, і якщо вони підуть, то рота перестане воювати. Можна припустити, що історія не знає прикладів запровадження термінів служби у війнах такої інтенсивності. Але всі ці аргументи сьогодні лунають у суперечках військових із військовими. Ті, кому належить розставити в цьому питанні крапки над і, вважають за краще відмовчуватися на непопулярну тему. А ті, кому належить ставити політикам першого ешелону питання про неї – забувають про це запитати.

Якщо ми хочемо, щоб армія відчувала свою самотність, то в цій схемі треба нічого не змінювати.

На останній пресконференції президента ніхто не питав про строки служби та демобілізацію.

І річ не в злому намірі чи змові. Просто ця тема перетворилася на непопулярну для політиків, нішеву для журналістів і небажану – для більшості їхньої аудиторії.

Строки служби хвилюють хіба що самих військових та членів їхніх сімей. У найзагальніших рисах – йдеться про чотири мільйони людей, 10–15% від населення країни. Для всіх інших ця тема є небажаною, тому що демобілізація одних означатиме зустрічну мобілізацію інших. Складно запідозрити сотні тисяч наших співгромадян у готовності змінювати свій налагоджений побут, а тому ця тема перетворюється на явно непопулярну для політиків.

Ми щоразу говоримо про те, що наша війна – "повномасштабна", "вітчизняна" та "народна". Але насправді все звелося до того, що захист країни – справа рук лише військових. Які виведені в спеціальну касту: між ними та рештою країни встановлено ніпель. Форму можна вдягти і неможливо зняти. І вся вітчизняна законотворчість останніх років працює на тих, хто її все ж таки не вдягнув.

Армія опинилася за дужками суспільного рівняння. Тяготи воєнного часу непропорційно розподіляються між тилом і пікселем. За останні два з половиною роки військовим посилили відповідальність за порушення наказів. Зняли "дефолтну" доплату 30 тисяч гривень. Закон про мобілізацію ухвалювали довго, безглуздо та вихолощуючи відповідальність. Тема демобілізації перестала лунати в промовах політиків ще пів року тому. Натомість тепер вся дискусія зведена до того, як правильно прописати для цивільних правила економічного бронювання.

При цьому правила життя в тилу мало чим відрізняються від довоєнних. Промислову мобілізацію не запроваджували. Систему обов'язкової військової підготовки для цивільних – також. Ми не маємо обмежень на імпорт. Лімітів на споживання. Додаткових податків на війну. Завдяки західним партнерам Україна може дозволити собі тримати економіку на плаву – уникаючи тих сценаріїв, які зазвичай супроводжують війни такого масштабу.

І йдеться не про те, що якість життя в тилу непропорційна умовам фронту. Це якраз правильно і закономірно. Йдеться про те, що в умовах загальної загрози розподіл ризиків виявився нерівномірним. В умовах повномасштабної війни захист країни має бути спільною справою. Але створюється відчуття, що її залишили під опікою одних лише військових. Які тепер стежать за тим, як влада готує систему економічного бронювання. І якщо вам здається, що у військовому середовищі все це сприймається як легалізація відкупу, то ви не помиляєтесь.

Можна зрозуміти бізнес, який хоче зберегти кваліфікованих співробітників. Можна зрозуміти владу, якій потрібно звести бюджетні доходи з видатками. Зрозуміла навіть логіка тих, хто не хоче служити і готовий за це доплачувати не воєнкому, а в бюджет. Але залишається запитання: а як у всьому цьому рівнянні планується врахувати інтереси тих, хто воює?

Війна за незалежність ризикує перетворитися на війну бідних, на яку багаті вирішили не приходити. Мобілізація відтепер визначатиметься не сліпим випадком та не потребою армії в конкретних навичках. Економічне бронювання запровадить для цивільних прейскурант за право не вдягати піксель. Але при цьому ніхто, ясна річ, не збирається вводити розцінки для військових за право його зняти.

Можна сказати, що "прейскурант відкупу" існував і раніше – і це правда. Але введення його в законодавство означатиме, що держава на рівні правил гри закріплює за військовими роль "знедолених". Служать ті, хто бідний, та служать безстроково.

Війна як така – це тест для нації на солідарність. Війна перевіряє, чи відчуває суспільство той рівень внутрішньогрупової єдності, заради якого люди готові йти на ризики. Вона визначає, чи готові незнайомі між собою громадяни інвестувати в спільне завдання своє життя, здоров'я та ресурси. А тому перемога у війні найчастіше перетворюється для нації на головне свято і служить доказом суб'єктності народу.

Але щоб війна сприймалася в ролі "загальної" та "народної", під ці ж критерії мають підходити офіційні правила, за якими живе країна під час війни.

Тільки збройні сили здатні пояснити тобі справжню етимологію слова «бездоганний»

Українські трампісти: «республіканці кращі для України, ніж демократи!».

Дік Чейні, віце-президент за Буша, республіканець з республіканців, якого ненавиділи покоління демократів: підтримує Гарріс, бо вважає Трампа конченим

Шановне Міністерство оборони, я вам знайшов чотири бригади. Підготовлених бійців, хольоних. Не дякуйте.

Поліція охорони. 16000 працівників. Заброньовані, як я розумію, всі або майже всі (це секретна інформація, але у мене є, скажімо так, здогадки). Задача поліції охорони – охороняти ларьки, квартири і підприємства.

Інакше кажучи, робити те, що роблять приватні охоронні компанії, тільки з усіма перевагами і пільгами державної структури, а саме статусом поліцейського (і відповідно бронюванням), видачею квартир керівництву за кошт платників податків і періодичною участю у віджимі чи переділі заводів і підприємств в регіонах з обовʼязковим «відкашлюванням» нагору.

І це при тому, що патрульні поліцейські, частина з яких бігає по фронту, постійно жаліються на нестачу людей і машин для полювання на злочинців і ворогів. А тут – чотири бригади псевдо-поліцейських, які на виклики не їздять, від мобілізації приховані і в цілому чудово себе почувають.

Це, любі мої котики, якась хуйня.

У вас, Денис Шмигаль, я чув, грошей в бюджеті не вистачає? Розганяйте нахуй департамент поліції охорони МВС, працівників або в патрульку, або до Міноборони на формування нових бригад. Там, я чув, у нас на Покровському напрямку не вистачає людей? Беріть, осьо вони.

Позашляховиків в них якась кількість є, я постійно у Києві бачу на дорогах ці красиві білі «міцубісі» з пропозицією встановити сигналізацію. Кіоски і квартири нехай приватні охоронці охороняють, впораються. А ви відзвітуєте, що держава стала утримувати на 16 тисяч людей менше, позбавившись при цьому невластивих для себе функцій.

Ми, звичайно, неймовірна країна. Не думаю, щоб у країнах Європи чи у США держава утримувала б охоронну фірму за кошти платників податків, а ці самі платники роками мовчали і не задавали питання «а нахуя воно взагалі потрібно».

Але ж ми особливі.

Голлівуд нічого не знає про справжню війну.

"Взвод", "Падіння чорного яструба", "Апокаліпсис сьогодні" не приносять користі тим, хто хоче зазирнути в окопний побут. У нашій реальності героям цих стрічок можна заздрити. Тому що їхня війна не має нічого спільного з нашою.

Після Другої світової в усьому світі кадрові армії воювали з партизанським рухом. Так було у В'єтнамі та в Афганістані. В Чечні та в Сирії. Знову в Афганістані та в Іраку. Винятки траплялися – Корея, ірано-іракська війна чи битва за Фолкленди, – але були такими рідкісними, що радше підкреслювали загальне правило.

Битва з партизанами має свою особливість. Кадрова армія застосовує все, що стоїть на її озброєнні. Вона контролює небо – тому її солдати можуть розраховувати на підтримку з повітря. Має броню, яка тримає периметр. Вона має бази, повернення куди знаменує для бійців закінчення бойових дій.

Усьому цьому партизани можуть протиставити хіба що стрілецьке озброєння, гранатомети та міномети. Вони влаштовують засідки, закладають фугаси, мінують дороги та стежки. Єдиний спосіб для них завдати удару по армії – це зблизитися з нею на відстань стрілецького бою. А тому в фільмах про ці війни ми бачимо суцільний вогневий контакт.

Все це не має нічого спільного з нашою війною.

Тому що наша війна – це зіткнення двох військових машин. В арсеналі кожної є артилерія та броня, авіація та ППО, ракети та дрони. Обидві сторони можуть вражати цілі на відстані в десятки кілометрів. Щоб вступити у вогневий контакт із ворогом, потрібно спершу зблизитися з ним. А це саме собою завдання із зірочкою.

Останні два роки голлівудські фільми про війну замість співпереживання викликають легке почуття заздрощів. У "Ми були солдатами" вертольоти привозять бійців до гущавини бою. У "Взводі" солдати, що тримають оборону, викликають авіаудар по в'єтнамцях, що атакують. У "Цільнометалевій оболонці" головна проблема – снайпер-одинак, що засів у будівлі. "Падіння чорного яструба" – це історія про те, як колона легкоброньованої техніки в'їжджає в місто, що кишить п'ятьма тисячами солдатів. І потім ще й виїжджає звідти.

Все це не має нічого спільного з нашою реальністю. На героїв "Апокаліпсису сьогодні" не падали КАБи. Сапер із "Володаря бурі" не знає, як виглядає танковий бій. На позиції Джона Рембо ніколи не прилітав 152 калібр. Герої цих фільмів ведуть війну, перебуваючи в сильній позиції. Вони можуть більше, ризикують менше, а їхній ворог компенсує технологічне відставання числом. Якщо якісь фільми і здатні викликати у нас співчуття та причетність, то це фільми про Першу світову та про Другу.

Українській армії випало стати носієм унікального досвіду. Ми перехоплюємо аеробалістичні ракети та збиваємо стратегічні бомбардувальники. Знищуємо підводні човни й топимо ракетні крейсери. Відправляємо на дно десантні кораблі та виносимо загоризонтні РЛС. Спалюємо за добу десятки танків і бойових машин піхоти.

Наша ППО вміє відбиватися від сотень повітряних цілей одночасно. Ми єдині, хто колись збивав гіперзвукові ракети. Єдині, хто знищував літак далекого радіолокаційного виявлення. Єдині, хто вів повітряний бій проти десятків сучасних винищувачів.

Такого досвіду не має жодна армія світу – включно з американською. Ми знаємо про зброю наших партнерів більше, ніж вони самі. Наша війна здатна переписати підручники військових академій у всьому світі. Наш досвід унікальний – бо ніхто більше не знає, як воювати із кадровою армією. Засилля стрілецького бою в голлівудських блокбастерах – це лише ознака війни низької інтенсивності.

Ми знаємо про війну більше, ніж будь-хто – тому що ніхто крім нас не був на справжній війні. Єдиний, хто знає стільки ж – це наш ворог. І якщо ми не впораємося, то свою різницю в класі він демонструватиме тим, хто стоїть за нашими спинами. Всім тим, хто – як і ми нещодавно – вважають "Падіння чорного яструба" гарною ілюстрацією війни.

Голлівуд нічого не знає про справжню війну лише тому, що про неї нічого не знає світ. А це означає, що наступні десятиліття Голлівуд зніматиме кіно про те, як ми її виграли.

Або про те, як їм самим довелося її вигравати.

Останні два роки Захід відчайдушно намагається уникнути Третьої світової.

Обмежує використання своєї зброю для ударів по Росії. Навіть не намагається збивати ракети, які пролітають над його територією. Жахається від ідеї відправити інструкторів на українські полігони. Раз по раз твердить про необхідність «уникнути ескалації».

У всьому, що відбувається, ввижається спроба втримати війну у двосторонніх межах. Утримати у просторі та географії. Захід відчайдушно намагається зберегти себе в тій логіці, в якій жив останні десятиліття. І нашу війну сприймає як головну перешкоду.

Дуже мило, але це не спрацює.

Історія не повторюється — вона лише римується. Та коли вже шукати у ХХ столітті аналогію, яка могла б підійти Україні, — це передвоєнна Чехословаччина. З тією лише різницею, що в нашій версії історії Чехословаччину не покинули на самоті, а навпаки — допомагають їй грошима та зброєю. І в цьому сенсі надворі такий собі 1940 рік, тільки Вермахт досі не вторгся в Польщу, не окупував Францію, не бомбить британські міста — бо, як і раніше, стирає свої військові зуби об армію Чехословаччини.

Усією своєю стабільністю Європа зобов’язана Україні. Це ми виграємо їм час для переозброєння. Це ми даємо їм шанс наростити військові бюджети. Це наш досвід дає їм можливість адаптуватися до сучасної війни. Європейцям випала нагода дізнатися, який вигляд має війна двох кадрових армій, бо раніше весь їхній воєнний досвід зводився до протистояння партизанським рухам.

Коли вони розмірковують про наслідки війни — лякаються російської поразки. Їм ввижається в цьому загроза ядерного удару. Загроза неконтрольованого розпаду імперії. Другий фронт у країнах Балтії та диверсії у центрі Європи. Але їм не завадило б запитати себе про те, що буде в разі поразки України.

Мільйони біженців. Концтабори і репресії. Десятки нових Маріуполів і сотні нових Буч. Гуманітарна катастрофа та російські танки біля кордонів Альянсу. А головне — переконаність Москви в тому, що вона зуміла виграти перший акт війни з Північноатлантичним альянсом.

Захід може не сприймати себе стороною конфлікту, але набагато важливіше те, що його вважає стороною конфлікту Москва. Росія живе у своїй власній логіці, і в її описі реальності вона вже два роки бореться не з незалежною державою, а з авангардом ворожої імперії. Програш України Москва розцінить лише як свідчення чужої слабкості. І може вирішити, що успіх треба розвивати.

Особливість у тому, що Україні випало бути дамбою. Тією самою дамбою, що бере на себе удар стихії. Тією, що захищає Європу від глобальної війни. Тією самою дамбою, в разі руйнування якої всім решта доведеться не загравати зі своїми фермерами, а підбирати їм військову форму і відправляти в окопи.

Наша війна залишається двосторонньою і локалізованою тільки тому, що ми ще тримаємося. Щойно в нас зникнуть для цього ресурси — війна добереться до решти. В імперії немає кордонів — у неї є тільки горизонти. І якщо російський президент вважає ідеальним той світ, у якому він виріс, то можете зазирнути в карти Європи 70‑х років.

Усе, в чому ми живемо, — це не девіація. Не випадкове спотворення, не помилка історії і не примха диктатора. Це реальність, яка була уготована всім, але на шляху якої випало опинитися нашій краї­ні. Якщо ми програємо, ті, хто виживуть, завжди зможуть вимовити сакраментальне «ми попереджали». Головне, аби було кому.

Не стоїть питання про те, чи буде європейська зброя воювати. Питання в тому, хто саме буде нею воювати. Може, Україна — і тоді наші сусіди зможуть зберегти для себе комфортну роль тилу, гаманця і ремонтної майстерні. А може, сама Європа — якщо її виборці «втомляться від війни» та вирішать, що Україна має оборонятися самостійно.

Якби Чехословаччину не залишили на самоті, доля Другої світової могла опинитися під питанням. А Третя світова не починається лише тому, що Україна досі воює.

У мене є раціональна пропозиція.

А давайте припинимо прикривати сраки смертельно небезпечними ініціативами?

“Економічне бронювання” - це відкуп від обов’язку захищати країну. Що з цього буває, нам розкаже світова історія. Бувають з цього бунти водночас в війську та в тилу, бо фраза “воюють тільки бідні” стає вже не просто балачками для вбогих, а реальністю.

Плюс давайте-но подумаємо, що про це скажуть люди, які в війську зараз. А скажуть вони таке - а можна мені на дембель, я 20 тисяч платитиму. Ні? А що ж так? А чому їм можна, а мені не можна?

І заради чого це все?

А це все заради того, щоб прикрити той факт, що в нас державне оподаткування працює по принципу “мистецтво ощипувати гуся так, щоб він тобі нічого не відщипнув”. Створення “клубу білого бізнесу”, захищеного від кошмарінга - як натяк, що всі інші закошмарені будуть. Постійні взаємонерозуміння із партнерами - ті питають, як економіку з тіні будете виводите, а їм у відповідь “сильнішим тиском”. Реформи перед керівництвом досвічених регіоналів. Відсутність офіційних голів митниці і податкової, замість яких - виконуючі обов’язки та вічний дух Даніла Гетьманцева. Власне, це не я все придумав - бізнес-омбудсмен теж бачить проблему в податковій. Бізнес затиснутий між війною та Гетьманцевим, і ще не факт, що страшніше.

І щоб все це компенсувати, вкидується ідеальна ідея системи “ і вівці цілі, і вовки ситі, і пастуху вічна пам’ять” - ідея економічного бронювання. Бізнесу полегше. Бюджету полегше. Частині ухилянтів полегше.

Правда, війську капець і в соціумі істерія - але ж це вже не сфера відповідальності того ж пана Гетьманцева, еге ж? Це іншим розгрібати.

А давайте так, щоб ні?

Існує багато визначень зла. Узагальнює їх те, що зло – це привласнення колективного блага.

Кишеньковий злодій викрадає не гаманця – він викрадає суспільну безпеку. Привласнює її, і тим скорочує спільне на користь приватного. У цьому сенсі немає різниці між ним і тим, хто сідає п’яний за кермо.

Корупція, монополії, хабарі – це ж ніщо інше, як порушення правил чесної конкуренції. Коли за все доводиться доплачувати конкретному мені. І весь розрахунок будується на тому, що збитки – вони на всіх і потроху, а бонус – комусь конкретному й великий.

А тому будь-яке зло починається з привласнення колективного блага. Зі знищення спільного капіталу. З приватизації того, що належить усім.

Якість держави саме й визначається тим, скільки в ній “спільних благ”. Чисті парки та безпечні вулиці. Конкурентне середовище в бізнесі та держзакупівлях. Ефективні адміністративні послуги.

Будь-який викинутий повз урну недопалок – вирахування зі спільної суми. А обиватель, який ставить гараж на дитячому майданчику, у цьому сенсі подібний до монополіста, який продає послугу втричі дорожче, знищуючи конкурентів за допомогою адмінресурсу.

До того ж викрадення спільного ще полюбляють пояснювати альтруїзмом. “Заради дітей”. “Заради сім’ї”. Формула самовиправдання завжди однакова – злодій приховує свою відповідальність за мотивами турботи про близьких.

Ентропія держави починається тієї миті, коли кількість тих, хто приватизує спільне благо, перевищує кількість тих, хто його створює. Саме це співвідношення і є частина того, що називають колективною етикою. Якщо перемагає логіка “дерибану” – країна котиться під укіс. Якщо перемагає етика інвестування – держава стає точкою росту.

За великим рахунком, саме в цьому й полягає один з чільних викликів сучасної України.

По один бік – ті, хто живуть як раніше. У парадигмі доїдання спільного. У логіці приватизації колективного. Вони не сприймають за щось своє ані країну, ані державу. За своє вони визнають тільки й винятково власні сім’ї. І готові інвестувати тільки в них, відбираючи в усіх інших.

Усі вони обкрадають тих, хто опинився по інший бік. Хто сплачує податки. Хто намагається жити за правилами. І хто прагне змінювати ці правила, якщо вони прописані на користь першого табору.

Ці другі можуть служити в армії чи викладати у школах. Можуть створювати робочі місця або писати код. Вони можуть працювати на держслужбі чи бути митцями. Але їх вирізняє те, що їхній світ не закінчується на порозі персональних квартир. У їхньому світі існує щось спільне – те, що не належить їм особисто – і вони готові в це вкладати. Навіть якщо хтось інший не полишає спроб це привласнити.

Ми переможемо тоді, коли других буде більше. І програємо, якщо погодимося виправдовувати підлість інтересами родини. Власної родини.

«Дикий Захід СхідноЇ Європи»
https://vivat.com.ua/product/dykyi-zakhid-skhidnoi-yevropy/