Коли жирною кров'ю стікає горіх
і помалу злітає останнє зі стріх —
як ніколи отрутою дишеться з фільтрів,
стоячи на північному вітрі.

Руки вабить до пензля, полотен і фарб.
Губи — в кухлі, де пряний і винний навар.
Думка віється десь за простори квартири —
то північні вітри її стирили.

Коли вечір заварюватиме мате,
коли віче, татамі та маса тем,
то розтомиться темінь і потім піде,
як північні вітри — на південь.

2021

Сучасні збірки віршиків, як єретичний подвиг:
купи‌ сучукрліт, отримай черговий апокриф.
Звалився казна-звідки тренд торкатися матерій,
що їх ні зір, ні слух, ні ум не пронесуть у двері.
Гонителі душнил — оплот літерхалтурних воєн —
не знають, чим благенька вість різниться від благої.
Про бла‌говіст мовчатиму як совісний душнила.
А що мережі? Вознесли? Камінням загнобили?
Забито. (Подобайками.) Розбомблено. (Репостами.)
Архангели... Апостоли... Архангели... Апостоли...

Навернення чи проба збити куш?
Якщо у віру — що там за м'якуш?

Утім, деталі все одно пускають позавуш.

Рибини! Тисячі рибин, блискучих шийнихусток.
Пасують під усякий вірш, гарантія Прокруста.
І сме-е-ерть! Любов, псалми, вечері, ци‌гани, рибалки...
Невже до авторів отак приходить слава, бабки?
В атеїстичному кутку, що ніби райський сад,
на біс ганяють рими про святих і небеса??
Можливо, попри показну духовну непокору
не вижити без нематеріального покорму?
О, дійсно: публіці з благословенного А-фона
ремікс «Нагірна проповідь» зачитує Ікона™.
Навернення чи проба збити куш?

Ех-х... Ясно, що тут за м'якуш.

Літо міняє чашки на барила,
ліпить нечувані прайси на пиво.
Тло для пори — велетенська марина.
Смак — поцілунки, приправлені пилом.

Червень і вечір, немов антиподи,
стели, майдани, дахи — сковорідка.
Лінощі вдома, домашні роботи,
тільки би маринуватися зрідка.

Ледь не зомлілі, такі розімлілі,
леді скрутили подоли на «міні».
Як можна люльку з вампірками в мирі?
Губи на будень і свято в карміні.

Чорне, червоне — то сидр, то портер,
медіазвіти — мед, докази міці.
Дні накрапають клепсидрами поту,
ночі відстукує «Укрзалізниця».

Гіпнос поніс під цупку парасолю,
пирскає ромом у склянку намиту.
...Сниться півострів, овитий лозою,
пірс і сезон, виткані з оксамиту.

Соком сади наливаються — «Пийте!».
Август умре. Сто пудів. Без надії.
За неминуче — до дна! І хай прийде
осінь зі шлягера «Плач Єремії».

Не вступав до лав еталонних чмо,
«звірам ґрати» — мій скромний запит.
Тож на рикання «Бро, роз'ясни про шмот»
я по-людськи боюся казати.

Колом, колом навколішнє, колір зник.
«Акція! Падаю непритомний!»
Ех, чому не щодругий живий словник,
а повсюди натомість — ґуґілля тонни?

Сфери впливу, немов складові гульні,
біс поплутав, чи то поплавив.
«Люди зроду не рівні, бо ми рівнí...» —
ось тобі й верховенство права.

Сторінки історії — кармуазин,
розгрібати — вбік, Авгія стайні!
Тільки в передчутті хру‌сткої грози
хрестимося палкіше, ніж востаннє.

Навечеряні тирсою аж по ні,
нівечені, наче вчені дурні.
Хоч убий — а тичинівська липа шпані
шелестить ринвами ноктюрнів.

Нагромадження даних іде втупу,
когнітивний шар — коцнутий сенсор.
Я так довго читав сучукрліт, аж забув,
що‌ негласно вважати сенсом.

Спересердя тьху! — трапив у зірку без цят.
Нанівець місію високу!

Алкоголь є?..
Налийте мені піся‌т.
Ні, не зросить. Одразу сотку.

Пари гріються об парапети,
Пари хмарами випускають дим,
Що серпанить химерні портрети,
Розкарячуючись, наче мім.

І хмеліють не так від вина,
А долоні до лона линуть,
День невдовзі таки сконав.
У чужого вікна лініях.

Опускаються руки від крововтрат,
Вибухає на східних кордонах
Чорний дим джерелом чорних дат,
Ставши струнко, шикує в колону
Душі кимось коханих солдат.

2019

Щасливі дожили до вересня...
Хапай-но дзеркалку,
ходімо до парку.
Губитимемося між пар.
Чудитимемо замість пар.
Гребу обома рудий депресняк,
у небо
махаю іскрами.
Зняв?

Шорсткий шурхітливий килим
шматати ногами щосили,
єднати долоні, тебе звати милим,
звести очі, вгору за клинчиком сірим,
заклинити смарти, набратися віри —
полинути з ними. Або залишитись

двома лелями,
двома пара-лелями між
паралелей алей дерев.
Боротись у ли‌сті,
удавано, звісно,
і знати —
так, знати! —
напевно та наперед,
що ми один одного оберем...

2016

Пане,
які твої плани
на поки погожий день?
Ось-ось
сувороголосі тимпани
ревнуть
і лити стане
з сиво-свинцевих жмень.

Бий же в усі барабани
реквієм ясному дню!
Мало води з неба, Пане!
Грізно гудуть мембрани.
Щоби було не мало,
в руки візьми кресало —
Пане,
викреши-но вогню!

2016

Уявляй, як оновлює статуси,
за вікном її років до ста туси,
обіцяй покатати на «Майбасі»,
який купиш, продавши останні труси.

Уїдайся очима у записи,
шукай те, чого там не покладено.
Слово — срібло. Мовчання — злото.
Пи. Си.: а брехня во спасіння то платина.

Тобі з нею не світить із вікон офлайн.
Очевидно, вона натискає на злив.
Разом в урну сподіванки посилай
із посвідченням разовим проїзним.

Отже, воїне? Вовк поза зграєю.
Що робити? На місяць ху́кати?
Якщо двері задовго не відчиняють,
врешті-решт облишають стукати.

2016

Літо це пропече нас наскрізь,
припечатає палко тавром солярним.
На курортах сиренами виють лярви.
Горе тим, що до щогли не приплелись!

Літографія, писана гравієм,
піском, градусником, продуктовими кошами.
Реквієми, на публіку множені,
провіщають про завтра як є.

Землю трусить, бо ходять на череві гади
перед прірвою — найфеєричніше шоу!
Час побачив, що кепсько, і тихо пішов
ген аж де. Озиратися варто встигати.

2020