Було відчуття, ніби часу зовсім немає.
Ніби час ні на що не здатен.

Коротка, велика ніч.
Жіночий надірваний голос.
Океанські обриси сварки.
І дерево за вікном - старе,
непотрібне, живе.

Все має тривати вічно.
Все визначається механікою припливів.

…Двадцять років потому
хапаєшся за перетинки ночі.
Ні голосу,
ні океану.

А ось дерево далі стоїть -
щось собі далі робить.

І щось обов'язково дається взамін,
коли відбирається так багато.
Щось надається, наче раптовий досвід прощання. Адже звідки ти міг дізнатись про те, як обривається нитка, і як зупиняється посеред часу розгублене серце?
Біль.
Біль і надія повертають тобі втрачене відчуття цього світу. Роблять живим згусток твого єства, надають йому сенсу.
Біль і надія, на які ти ніяк не очікував,
про які не говорилося за родинним столом.

Звідки ти міг почути цей голос лісу,
сполоханого вогнем, хто би ще міг тобі
ставити зір, налаштовувати його,
ніби рояль, щоби око не хибило,
пізнаючи посеред поля ходу
сутінкового звіра?

І якщо вже витримав, якщо перебув
божевільне балансування понад зимою,
зібравши до купи страхи, мов книжки
з батьківської бібліотеки,
як зможеш тепер нарікати на ваготу
випадку, що вивів тебе
під холодне повітря історії?

А отже не смій,
не смій нарікати там,
де стискаються зуби понівеченого ландшафту,
де не плачуть обпалені люттю,
обрамлені світлом,
січені місячним світлом.

Біль і надія поєднують нас серед
отворів темного неба.
Біль і надія, мов дві легені дівчинки-потопельниці,
з яких відкачали зелену ставкову воду,
повернувши життя.
Біль і надія, як дім, перебудований
після пожежі.

Лише серед цього розлому, коли відходить минуле,
мов берег у темряву, лише серед огрому
терпіння
з'являється присмак любові до того,
що робило тебе доречним
цієї весни, таким зрозумілим, чітким,
поставленим проти сонця,
висвітленим на вітрі.

Я бачив, як сонні жінки у вагоні хапаються за невидимий голос, ніби за нитку, що виведе в коридор.
Я бачив, як гаснуть вогні наснаги над головами чоловіків.
Як діти припадають до сутені, наче до матері. Як пси замовкають, побачивши сонце, що рухається над містом.

Але буде це літо,
ця велич обпаленої ріки,
і пацани на асфальтовому футбольному майданчику,
наче літери в конституції - засвідчують рівність народжених на кордонах,
рівність і чесність людей, що змалку
звикають здирати шкіру об жорсткий асфальт дворів,
звикають до болю й надії,
вшивають у світлі розриви тіла
згустки липневого сонця.

Але буде літо,
і потяги, що повертаються в місто,
наче рибалки,
хай не вертаються без улову,
хай перевозять містами нашу надію -
гірку, наче дим,
наче письмо
гірку...

Оббиваєш цвинтарну землю з взуття.
Важку землю, непоступливу, приставучу.
Те, що тебе не згадають завтра – називається забуття.
Напиши потім щось від себе – а я озвучу.

Якщо вагаєшся – напиши так, ніби нотуєш сни.
Адже доки вона читає – все і триває доти.
Ґрунт схожий на вірш – помітиш лише восени
скільки в ньому правок і скільки в ньому роботи.

Ґрунт схожий на вірш, що не відпускає ніяк,
в якому жіноче ім’я не хоче ні з ким римуватись.
Як вона тебе називає? Знайомий вояк.
Хто вона для тебе? Ще одна з винуватиць.

Скажи щось від себе, а я передам –
я звик заспокоювати і передавати.
Час для сміху, так само як час для ридань
трапляються рідко, їх можна вважати дивами.

Оббиваєш землю з взуття, ніби чужу,
оббиваєш, наче хочеш її забути,
а не виходить, і говориш про жінку одну,
і немає більшої радості і спокути.

В мові завжди є місце любові, ось там
ти тепер і знаходишся, доки довкола зиміє.
Я все передам, ти ж знаєш – все передам.
Ти ж знаєш – вона не погодиться. Але зрозуміє.

Така рання осінь із ремонтними роботами.
Прошаки на вокзалі вже в зимовому одязі.
Дактилічні рими – хиткі й розбовтані,
як останні вагони в ранковому потязі.

Чи могла ти влітку собі передбачити,
що будеш чекати на ці повідомлення?
Встає сонце, за містом, над дачами.
Прокидаються дачники – вічно утомлені.

Поспішають у справах, біжать заклопотані.
Всім хочеться любові і спокою.
Всі люблять потайки і мучаться потайки.
Сонце над містом, немов над затокою.

Ходять містяни зі скарбами і втратами.
Ходять кварталами – по-вересневому літніми.
І коли щось станеться, вона питатиме,
у неї для тебе знайдуться літери.

Ходять вулицями, наче пірсами.
Ми, - кажуть, - бачимо те, у що віримо.
Все вже зроблено, все написано.
Незворотньо і нерозбірливо.

П’ять віршів

Вона виривається, хоче йти.
Він не відпускає, тримає її за руку.

«Ти повернешся?» - питає він.
«Так», - відповідає вона.

Він питає з острахом.
Вона відповідає з жалем.

Знайшов від неі старе повідомлення.

«На жаль, нічого не вийде» - написала тоді.

«Як усе добре склалось», - подумав.

У телефоні вона в мене була записана «Занести ліки й книжки. Передзвонити за тиждень».

В свої шістнадцять звикла
у всьому повторювати маму.
Поправляє волосся, як мама.
Курить, як мама.
Свариться.

Носить мамину сукню.

Хоча мама її не любила.
І сукню теж не любила.

Надвечір виносить квіти у вазонах, виставляє іх у під‘їзді,
ніби виганяє з дому дітей після сварки.

На ранок виходить -
вони далі стоять на сходах.

Вже заспокоїлись.
Вже не ображаються.

Всі б хотіли, а не зважився жоден.
Тим часом починається жовтень.

Ріка наповнюється водою.
Мова наповнюється тобою.

Небо робиться глибоким і темним.
Хочеться бути з тобою дотепним.

Ріка тече собі темнотою.
Мучиться своєю водою,

набирається світел і вражень.
Хочеться бути з тобою відважним.

Всім потрібна буде перерва.
Повільно освітлюються дерева,

доки ріка витікає на світло
легко, виснажено, незвикло,

в напрямку моря, в напрямку гирла.
Пам‘ятаєш, як ти говорила?

«Я колись увійду в цю пітьму глибоку.
Але що там діється - з того боку?

Часом це тішить, бентежить часом.
Мені снилося, що ми знову разом,

що ріка ховається між полинами,
що цю чорноту колись поєднає

міст за ламаними димами.
Ось тільки моста в цьому місці немає».

Жовтень теж перемерзне згодом.
Хочеться бути з тобою не згодним.

Що там із того боку, пташе?
Знають усі. Жоден не скаже.

А, і ще – на канапі, на стільцях і табуретах, на колінах одне в одного, сиділи діти. Десятеро. Чи дванадцятеро. Сиділи і дивились на чужих.

Дохлий із Артемом зупинились, опустили скло, мовчали і теж дивились. Але, на відміну від дітей, їм потрібно було повертатись, тож Дохлий відчинив дверцята, важко зістрибнув на землю, обійшов бус, підійшов до дітей. Артем підійшов за ним.

- Даша, - покликав Дохлий.

Даша сиділа в центрі, інші, молодші, тулились довкола неї. Була висока, фарбована в біле, в зеленій майці, світлих джинсах і рожевих кросівках. Одяг навряд чи вибирала сама, тож і сидів він на ній, як арештантська роба на в’язневі, що збирається втекти. Решта дітей одягнені були теж строкато.

- Ви що, - спитав Дохлий, - секонд бомбонули?

Діти не відповіли. І Даша промовчала.

- Так ти Даша? – перепитав Дохлий.
- Я.
- Дорослі вдома є?
- Дорослі на роботі.
- Сьогодні вихідний, - нагадав Дохлий.
- Щось передати? – не стала сперечатись із ним Даша.
- Ми гуманітарку привезли. Друзі Колі просили. Знаєш Колю?
- Ні.
- Де вивантажувати?
- Та ось тут і вивантажуйте, - Даша встала, обтрусила з колін менших, вийшла з-за столу, підійшла.

Стояла, дивилась на Дохлого. Допомогти не пропонувала. Дохлий, зрештою, не витримав, пішов, відчинив багажник, почав вивантажувати. Артем допомагав. Брали коробки, клали їй Даші під ноги. Вивантажили все, помовчали.

- Тут консерви, - знову не витримав Дохлий. – тут різні каші. Тут дитяче харчування. Тут памперси.
- Навіщо нам памперси?
- Сказали, діти – я привіз памперси.
- Ви своїм дітям теж памперси купуєте? – спитала Даша.
- Будете брати? – запсихував Дохлий.
- Не треба, - попросила Даша.

Дохлий мовчки взяв дві коробки з памперсами, люто закинув їх назад у бус.

- Все? – перепитав у Даші.
- Все, - відповіла та.
- Будеш дивитися, що в коробках?
- Ні. Дякую.
- Почекайте, - сказав Артем. – Фото потрібно зробити. Для звіту.
- Де ставати? – спитала Даша.
- Там і стій.

Вона стала за коробками, діти обступили її, як гноми Білосніжку. Сфотографувались, роз’їхались.

Дорогою не говорили, не хотілось.

- Так і не звик до цього, - сказав Артем. – Порожнє місто. Діти, що просять консерви.
- Вони не просять.
- Ну, мабуть, правильно.
- Правильно. Мабуть.
- Та правильно, сам знаєш. Є в житті щось важливіше за консерви.
- Наприклад?
- Наприклад, почуття гідності.
- Ходити в секонді з почуттям гідності не завжди виходить.
- У них виходить.

Артем дістав телефон, знайшов фото.

Зовсім юна. Зовсім бідна. Цегляна стіна бараку за спиною, вивалені двері під’їздів обабіч. Насмішкуваті й колючі дитячі погляди поруч із нею. Дивиться в майбутнє і щось там бачить. Щось, чого не розгледиш, не ставши на її місце. Щось тривале, складне, сповнене болю, сповнене радості. Щось, чим не поділишся. Чого не оминеш. Щось, що не надто тішить. Але і не лякає.

Але де? Наче потрапив у сон, і сам чудово розумієш – що це сон, що так бути не може, що тут щось не так, щось порушено, викривлено, що варто зазирнути за ріг, за дерево, за вітрину – і все стане на свої місця, все з’ясується. І ще щось додатково заважало, додаючи цьому всьому особливої несправжності. Артем опустив скло зі свого боку. Що не так? – подумав. – Що заважає? Птахи, пташиний крик у деревах – галасливий, невтомний. Птахи і далі могли кричати, заповнювати ранкову тишу, ігнорувати цю порожнечу. Їх же забули попередити. Їм же нічого не сказали. Місто птахів, - подумав Артем і підійняв скло.

На блок-посту пригальмували. Було тихо, проте відчувалось, що там хтось є. Вийшов молодий боєць, запитав пароль, перевірив документи, не знайшов до чого причепитись, відпустив їх, швидко пішовши за бетонні блоки.

Залита сонцем площа, витягнута сліпуча центральна вулиця, парк, річка. Перескочили через міст, звернули боковим провулком, почали вибиратися з міста старими вулицями. Місто без людей було подібне на футляр, з якою вийняли музичний інструмент – розчахнуте, недоречне.

- Добре без людей, - сказав Дохлий.
- Без людей не буває, - не погодився Артем.

Навіть вокзал був порожній. Здавалося, що в місті крім них та бійців на блок-постах, нікого не лишилось. Так дивно, подумав Артем, я цими вуличками за останні пів року, вибирався разів сто, когось звідси вивозив, із чимось сюди повертався. А ось не зауважував, скільки тут порожніх будинків. Вікна темні, непроглядні. Зазвичай, не звертаєш на це уваги, зазвичай, присутність перехожих надає всьому життя. А ось коли на вулицях нікого, і немає в кого спитати ні адреси, ні поради, відразу розумієш, що ніхто тут не живе, та й не буде жити. Та й не треба.

Проїхали ще кілька блок-постів, щоразу зупиняючись, затримуючись поглядами, обмінюючись фразами. Ранок був спекотний, літо завершувалось щедро, за світлом і гіркуватим повітрям відчувалася осінь, можна було різко й глибоко вдихнути й відчути цей домішок холоду, остигання. Найсолодші й найпечальніші дні рівноваги, коли такими гострими і такими справедливими видаються неуникненність холоду, закономірність смерті.

Проїхали київською трасою, завернули в селище, перекотились через залізничний переїзд, заблукали. Карта вела кудись не туди, спитати дороги не було в кого, Дохлий нарізав кола сонними вуличками, зрештою, зупинився десь між цвинтарем і шкільним стадіоном, почав сваритись, вийшов, закурив. Артем вийшов за ним.

На стадіоні було тривожно. На цвинтарі – веселіше. Слухали вітер, дивились на дерева.

- Терпіти не можу кінець літа, - сказав Дохлий.
- Що так?
- Ну, безнадія якась. Осінь, школа, дорослі. І ти щороку стаєш усе більше на них схожим.
- Кошмар.
- Ага.

………………

- Що там хоч за родина? – запитав Артем.
- П’ятеро дітей. Найстаршій 15. Скільки іншим – вони самі не знають. Батьків немає. Подзвонили якісь далекі родичі, попросили щось привезти.
- Ну, а як вони живуть?
- А бог їх знає. Нещасливо, мабуть.
- Ясно. Тобі скільки років?
- 35, - відповів Дохлий здивовано. Вік, це останнє, про що його останнім часом питали.
- Постарів ти за ці пів року. Наче на вулиці жив.
- Краще б я жив на вулиці, - сказав Дохлий, викидаючи недопалок.

Сіли в бус, поїхали шукати. Будинок знайшовся на сусідній вулиці, за школою. Дороги не було – була розкатана гора битої цегли та будівельного сміття. Будинок виявився двоповерховим цегляним бараком. На двох крайніх вікнах на першому поверсі виклично білів склопакет, решта рам були старі, нефарбовані. Пару вікон були затягнуті плівкою. Балкони стояли відкриті і завалені непотребом. На даху стриміли антени. Тарілок не було. Збоку темніли вкопані стовпи, на яких сушився одяг, напроти будинку, через дорогу, росли густі ядучі кущі, які, здавалося, просто завмерли, перш ніж усе тут поглинути. Між під’їздами, під самими вікнами, стояв укопаний у землю стіл, при ньому древня канапа і кілька стільців. Загалом, увесь будинок, і випраний дитячий одяг на шворках, і стіл із канапою нагадували декорації з якої-небудь вистави про нещасливе кохання. Після завершення вистави лишатися тут не хотілось.

Ніхто нічого не буде просити

Сказали, що на День Незалежності комендантська буде цілодобово. Скоріш за все, місто будуть обстрілювати. Краще пересидіти.

- Вихідний? – запитав Артем.
- Вихідний, - погодився Дохлий. – У нормальних людей. Мені посилку за місто відвозити. Просили. Там діти якісь.
- Почекають день діти.
- Там якась неблагополучна родина.
- Хто б сумнівався.
- Я можу сам з’їздити.
- Можеш.

Сиділи у вітальні, перед мертвим телевізором, за порожнім столом, гортали стрічки новин. Ті самі новини, ті самі відео, та сама статистика – темна, безкінечна. Іноді натрапляли на щось смішне. Читали вголос, кивали головами – мовляв, смішно.

До війни Дохлий почав робити тут ремонт. Почав зі спальні – виніс меблі, здер шпалери, завіз матеріал. І тут почалася війна. Родина виїхала, він залишився сам. Квартира була більш-менш безпечна – перший поверх, стара забудова, недалеко від центру. Поки що не прилітало. Тому до нього час від часу приходили в гості й лишалися ночувати. Відповідно, побут був невибагливий, а сама квартира нагадувала гостел, в якому давно ніхто не платив за ночівлю. Спальня так і лишалася обідраною і захаращеною, тож усі товклися у вітальні. Велика розкладна канапа, застелена спальниками, пара спальників на підлозі, на них ковдри, подушки, стіл, телевізор, пульт від якого загубився ще навесні, книжкова полиця без книг, горщики із засохлими квітами – іноді тут було затишно, хоча зазвичай просто нестерпно.

Пізно увечері Дохлий спохопився, що потрібно готувати вечерю. Не треба, - намагався зупинити його Артем, – хто це буде їсти. Але Дохлий уже пішов на кухню, торохтів баняками в холодильнику, діставав несвіжі продукти, пиляв ножем черствий хліб. Дохлого, схоже, такий побут влаштовував – коли сміття не виносилося з тієї причини, що його не було. Всі швидко й безболісно привчилися до нових правил – знайти місце для ночівлі, нічого особливо не планувати, ні з ким ні про що надміру не домовлятись. Спати можна на спальнику, шампунем можна користуватись чужим, їсти можна все. Часу є стільки, скільки ти можеш вдихнути повітря. Ось доки є чим дихати – доти є час. Все інше видається не таким переконливим та необхідним. Зламані уявлення про щоденність, змінене дихання міста, густе повітря втомленого серпня – надходила ніч, було тихо, люди в будинку наче боялись виявити власну присутність. Неторкана вечеря холонула, вони ще раз пробіглися новинами і розійшлися спати – кожен на свій спальник. Домовились рано не вставати – вихідний, справ особливо немає, цілий день вільний.

Прокинулись о шостій. Ще якийсь час робили вигляд, що сплять. Зрештою, хтось перший не витримав, потягнувся за телефоном, можна було підійматися. Дохлий пішов ставити чай. Потому довго чекали, коли він остигне. Дивились на гарячі кружки, як на вигадану кимось повинність. О дев’ятій не витримали, вирішили їхати. За кермо сів Дохлий. Артем сів поруч, окинув поглядом бус – старий плед, зимове взуття на підлозі, коробки з гуманітаркою. Високі дерева робили ранок свіжим, день мав бути довгим, людей на вулицях не було, але їх можна було уявити.

Вони виїхали на вулицю, на перехресті повернули ліворуч, виїхали на проспект. Було якось пронизливо і порожньо. Світлофори не працювали. Людей не було. Артем піймав себе на думці, що ніколи не бачив місто таким порожнім. Скільки разів траплялося, скажімо, добиратися кудись поночі, на ранок, особливо в студентські роки, коли грошей на таксі просто не було. Але навіть тоді ти постійно натрапляв на самотніх наляканих перехожих, на двірників, на собачників. Все одно відчувалося тепло людей, їхнє дихання. А ось тепер було якось дивно і це лякало – розпечене серпнем місто, сліпуча панорама проспекту, випалені сонцем небеса на обрії, обважніла зелень алеї, і за всім цим – жодного голосу, жодного руху, так, ніби всі перехожі, всі містяни, дорослі і діти поховалися за деревами, граючи в якусь свою, лише їм відому гру, ховаючись і щось приховуючи. Від цього ставало ще тривожніше. Адже вони десь тут є.

Біла грудка овечого сиру.
Пастухи чекають месію.
Ніч над ними хрипка й чорнорота.
Пастухів чекає робота,
чекає ранок, чекають вівці.
Продовження на наступній сторінці.

Який, - питають, - він нам потрібен?
Місяць над ними повен і срібен.
Печальні в них цього року справи.
Всі чекають його появи.
Щоби його боявся убивця,
й було невідомо, як він родився.

Щоби дитинство було безтурботне.
Щоби сонце світило скорботне
і місто грілось нічними димами.
Щоб він умів дивувати дивами,
міг ходити морською водою,
лякаючи риб своєю ходою.

Щоби колись повернувся додому,
і повільно, щоденно потому
росло усвідомлення очевидне:
доброго з цього нічого не вийде,
а вийдуть зради і переділи –
те, чого ми, власне, й хотіли.

Місто буде легке і гостинне.
Гірко буде, коли він загине.
Жінки залишаться говіркими,
стануть плачі наші гіркими,
зійде над нами світло небесне.
Ми ж знаємо точно, що він воскресне.

Непоступливі. Безпорадні.
Ніхто ж не знає, як буде насправді.
Місяць дихає, мов легеня.
Сходить мовчання, наче знамення.
Точиться поночі сутінь овеча.
Світ – це повня. І порожнеча.