Прийду до тебе в лютому і розповім, як я тебе кохав в серпні.

«Під дощем»
А за вікном здіймалась легка злива.
Цю Божу сквиру він неабияк полюбляв…
Коли безодню неба затягає хмаровиння,
Й сумними кроками спускається туман.

Краплини відбивають марш об мокру землю,
Акомпанує кволий легіт весь пейзаж …
Паліфонія, що бринить із його серця,
Лунає виляском до чорних, густих хмар.

Він проникає у обійми зливи вільно,
Краплини стукають по спині та плечах.
А крок неспішний, навіть геть спокійний…
Трактує шлях по обраних місцях.

Вітрівка мокне, змінюючи світлий колір.
Кросівки втягують з баюри рідину,
Він спиняється край озера у сквері.
І опускається на лавицю вогку…

У мить, усе довкола наче завмирає,
В долонях теплих вистигає терпкий чай.
Він усміхається та стомлено вдихає,
А потім щось наспівує у такт…
© Анастасія Каглюк
(https://t.me/undergrouuuund)

Друг – це той, хто знає твою пісню та співає її тобі, коли ти її забув. Він пам'ятає твою красу, коли ти про неї забуваєш, твою цілісність, коли ти розбитий, твою невинність, коли ти почуваєшся винним і твою мету, коли ти збентежений.

але я мовчу, а ти читаєш по очах.

«Тобі подобається дбати про людей, тому що це зцілює ту частину тебе, яка сама потребує турботи.»

одного разу все знову буде добре

якщо не по долі, навіть у тупиковій вулиці не перетнетеся.

гордість нас усіх загубить.

кожен раз, коли хочеться переступити через себе і написати їм, памʼятай, що вони свідомо обрали життя без тебе

сміливо лети назустріч останнім весняним вітрам