Книга
Одна з головних порад, яку Стівен Кінг давав молодим авторам у своїх мемуарах «Про письменство»: скорочуйте. Сам Кінг зізнається, що деякі свої романи він скоротив вдвічі, а у нього там коротеньких немає. Словом, я починали редагування з двохсот сторінок, а зараз їх уже двісті десять. І це я тільки половину тексту вичитала.
Здається, що важливим є все, деталі пригадуються в процесі, і мені не хочеться їх упускати. Якщо хтось погодиться це видати, я однозначно буду довго дискутувати з редактором з приводу шматків тексту, який той захоче «викинути».
На мою суб’єктивну думку, книга виходить цікавою. Це пояснюється ефектом новизни, бо на українському книжковому ринку ще немає такої оптики висвітлення російсько-української війни. Але для мене важливий ще один аспект — суспільна користь того, що я пишу. І над цим працювати значно складніше. Але тільки так книга матиме сенс.

Це що, англійська?
Нещодавно мене попросили доглянути за дівчинкою-першокласницею. Поки мала малювала, я трохи «залипла» у Instagram. Почувши українську мову з чергової сторіз, дівчинка запитала: «Це що, англійська? Я буду скоро вивчати англійську».
Цій дитині 7 років. Вона народилася в «днр» і навіть на слух не розрізняє українську. Вона ніколи її не чула. Ніколи не слухала українських пісень, не дивилася мультиків українською, їй не читали казок українською. А я ще нарікаю, що моє дитинство було занадто русифіковане.
Але в цьому й полягає різниця, мій простір був зросійщений, а простір цих дітей — цілком російський. Нехай і штучно, але їх занурили у майже стовідсотковий відповідник російського «культурного» та інформаційного простору. А тепер питання: чи зможуть колись ці діти переусвідомити самих себе та свою ідентичність? Чи буде у них на це шанс? І ще одне питання: що нам робити з ними після деокупації?
Я собі погано уявляю умовних 14-тирічних підлітків із середньої школи, яких ми саджаємо за вивчення української абетки. Ну добре, може, з абеткою великих проблем не викине, а як щодо словникового запасу, вимови, граматики? А як бути зі студентами? А з тими, хто вже закінчив ВНЗ без знань української?
Останнім часом я маю непереборне бажання особисто поспілкуватися з людьми чи бодай однієї людиною, яка була б дотична до розробки стратегії реінтеграції. Кажуть, що такі люди є, але ніхто їх не бачив. Я хочу дізнатися, чи вже є конкретні пропозиції по моєму регіону. І чи розуміють розробники стратегії реальну картину дійсності.
А якщо без глибинного аналізу, то мені було дуже боляче чути це від дівчинки. Діти окупованої Донеччини — манкурти без вибору. Їхні батьки обрали «руській мір», і тепер діти навіть не розрізняють власної мови. Безмежно сумно.

Щодо книги глобальних новин немає, триває редагування. Місцями мені дуже подобається те, що я написала. Місцями мені здається, що це дуже й дуже погано. Місцями плачу, бо доводиться знову переживати не найприємніші моменти, які описала. Але якось воно так органічно йде, наче я на своєму місці. Наче нарешті роблю те, що й мала робити. Будемо сподіватися, що так воно і є.

Ексклюзив
Маю для вас інформацію з, не побоюся цього слова, особистих анонімних джерел. Якщо пам’ятаєте, на території «лднр» діє «мгб» — «министерство государственной безопасности», аналог російської фсб. Місцевих спецслужбовців чомусь не хочуть приймати в дружню російську родину і навіть саджають у в’язницю за самовільний виїзд на територію «справжньої росії», але мова не про це.
Справа в тім, що в офіційному посвідченні працівників «мгб» зазначено, що ті працюють у «министерстве государственной безопасТности». А актовій залі головного управління «мгб» написано так само. На жаль, не можу додати фото.
Як себе почувають нещасні російськомовні, права яких так підступно ігнорувала Україна? У мене це питання виникає щоразу, коли я бачу абсолютно безграмотні дописи у місцевих спільнотах, коментарі, оголошення, рекламу. Може, не з тими боролися за чистоту «вєлікого руського ізика»?
А взагалі це чудова демонстрація карикатурності всього, що тут відбувається. Ніби діти, граючись, вирішили змайструвати країну з кольорового паперу, пластиліну, піску та мертвого жука.

Боляче
Я дуже рідко плачу. Можу розчулитися та пустити сльозу через світлину, історію в книзі, фільм чи пісню. Але щоб прям ридати — дуже рідко. Після повномасштабного події чітко розділилися на ті, які варті сліз, і ті, що ні.
Коли росіяни 23 травня поцілили у харківську друкарню «Фактор-Друк», знищивши її та вбивши її працівників, я плакала. Бо змалечку звикла цінувати та любити книгу, а з роками дедалі чіткіше усвідомлюю її значення. Але це пост не про мою любов до книг.
За декілька днів до руйнування «Фактор-Друку» я мала зустріч з родичами та їхніми знайомими. Серед розмов, які велися, я вихопила фразу однієї жінки: «… Та після того, як росія до бібліотеки завезла нові книжки, Оксана не знає, куди українські дівати. Забила ними всю літню кухню, буде пічку топити чи що». І це було невимовно боляче.
А потім стався той обстріл Харкова, і я ще раз задумалася про свою книгу. Книгу, у якій максимально чітко опишу свою історію перебування в окупації з усіма неприємними подробицями. Це буде щира розповідь, позбавлена героїзму чи романтизації. На каналі я подаю інформацію дозовано, але моя історія в повному обсязі може викликати неоднозначні реакції. Я це усвідомлюю.
А потім я бачу коментарі під новиною на каналі hromadske. І думаю, що, можливо, Донбас дійсно не потрібен нікому, крім мене. А книга моя викличе потік хейту, який змусить мене замовкнути назавжди.
Це все дуже боляче. Боляче, коли російська ракета знищує наші культурні здобутки, нашу кропітку працю з відродження власної ідентичності. Боляче, коли мої співгромадяни не вважають співгромадянкою мене. Я, звісно, розумію, що це явище має свої першопричини: і реальний імідж Донеччини та поведінка окремих її мешканців; і недопрацювання у галузі інформаційної політики; і емоційне вигоряння та бажання знайти «крайніх»…
Донецька область — це люди. Різні люди. Хтось вивішував на своїх балконах прапори росії та вітав російські танки. А хтось зберігав вдома маленький прапорець України, який знайшли під час обшуку, і закінчив своє життя «на підвалі». Тут є ті, хто бере участь у війні на боці росії, хто ненавидить Україну та українців, хто готовий нищити все наше. А ще тут є я. І я не сама. Ми вимушені мовчати, але це не змінює нашу позицію та не скасовує наших дій на підтвердження цієї позиції. І я не хочу вірити в те, що від нас так просто відмовитися.
Коли наші книги горять, хтось має зберігати пам’ять про нас. Коли нас ненавидять, хтось має нас любити. Коли нас вбивають, хтось має нас захищати. Ці «хтось» — ми, українці. Кожен на своєму місці. Так, іноді те місце геть позбавлене героїчного обрамлення та визнання. Але від того не менш важливе.
Хтось має бути тут, в окупації. Хтось має тут зберегти Україну. Хтось має все це запам’ятати та розповісти.
«… А в цьому місці найгірше, що ти можеш вчинити тюремникам, — це вижити і про все розповісти» — «Світлий шлях», Станіслав Асєєв.

Всі три години її промова супроводжується увімкненим на фоні телевізором. Там диктор новин на каналі «росія 24» повідомляє: «На Украине стартовала новая волна мобилизации. Призывать будут пенсионеров, инвалидов и заключённых… Украинские каратели в очередной раз обстреляли жилые районы Донецка… Зеленский получил от американских кукловодов новое оружие вместе с новой методичкой…».

Раціональні рішення, сміливі пропозиції та пусті балачки — чи існує наразі реальна державна стратегія реінтегрції ТОТ?

Telegraph

Реінтеграція: чи існує стратегія повернення українських територій?

На цьому каналі я жваво висловлювалася з приводу реінтеграції впродовж минулого року. І, хоч я від тих слів не відмовляюся, але визнаю, що бачила деякі моменти в рожевому кольорі. Реальність боляче б’є по мріях. Мені, як проукраїнській мешканці Донеччини…

«Эй, секундочку…»
Йду містом, бачу припарковане авто. На лобовому склі машини скотчем наліплена z-тка, а з відкритого вікна лунає пісня Олі Полякової: «Эй, секундочку, не выключайте музычку…».
Ну прекрасна ілюстрація, правда ж? Творчість Полякової — то не мій смак, але на початку повномасштабного вторгнення я натрапляла в соцмережах на скарги пані Олі з приводу того, що злі вкраїнчики вимагають від неї переходу на українську. Все це супроводжувалося дивними аргументами, але зрештою Полякова заговорила українською, заспівала українською й навіть не вмерла від цього. До того ж знаю, що вона бере участь у зборах та публічно демонструє своє навернення «на шлях істини». І я чомусь впевнена, що Поляковій не сподобалося б, якщо б вона дізналася, що її пісні грають у машинах із z-тками. І саме тому від пані Олі вимагали відмежування від російського «культурного» простору.
Всі аргументи на кшталт «пишу / співаю / знімаю російською, щоб достукатися до росіян» розбиваються об машину із z -ткою, де водій слухає пісні артистки, яка збирає донати на ЗСУ. Чомусь «музычка» Полякової не змусила його відліпити ту гидоту від машини. Для справедливості зазначу, що часто чую тут «Вахтёрам» Бумбокса, але сказати щось різке на адресу цих музикантів не можу. Ви самі бачите: «республіканців» не бентежить, що вони слухають пісні чинного військового ЗСУ. Для них це не визначальний чинник. Головною тут є мова. Російська мова.
Мені ще ніколи не було так просто обирати для себе контент. Російською? Одразу до побачення. Російський автор? Одразу до побачення. Автор-іноземець, який підтримує імперські наративи? До-по-ба-чен-ня. І, погодьтеся, в окупації мені нема перед ким «хизуватися» своєю проукраїнськістю, немає публіки, на яку я могла б «грати». Я роблю цей вибір, бо мене ображає сама думка про те, що я метафізично перебуватиму в одному просторі з тими, хто багато століть поспіль хоче знищити мій народ. Я переконалася в цьому на власному прикладі, а також спостерігаю цю тенденцію в «республіках» — російський контент та «культурні» продукти сприяють інтелектуальній та моральній деградації. І це ми вже не говоримо про етичний аспект.
Словом, що я вам хочу сказати. У цій війні не можна бути занадто радикальним. Вони нас вбивають. Вбивають наших друзів, коханих, дітей, хатніх улюбленців. Руйнують наші домівки. Катують нас, ґвалтують, тримають у полоні. А ми не можемо відмовитися від «музычки»? Серйозно?
Слухаючи російською / російську музику; дивлячись російською / російські фільми; читаючи російською / російські книжки; споживаючи російською / російський контент, ви перебуваєте в одному культурному просторі з дядьком, у якого z-тка на лобовому склі. Так само відбувається, коли ви продукуєте культурні продукти мовою ворога.
У цій війні не можна бути занадто радикальним. У ній можна або виграти, або померти.

Пару місяців тому я чекала, поки хлопець спакує величезний військовий рюкзак для відправки. Одягнений молодий чоловік був у цивільний одяг, тому не зрозуміло, чи для себе він то пакував, чи для когось. Отже, уявіть рюкзак розміром з середньостатистичного першокласника. Працівниця пошти оголошує хлопу, що посилки відправляються лише у білих мішках, тому вміст рюкзака слід перекласти, і вручає йому невеличкий мішечок, у якому порядні люди навіть картоплю не зберігають. Відправник приймає геніальне рішення і починає запихувати цілісінький рюкзак у цей мішечок. Мішечок рипить, рюкзак погано йде. Ось вже делегація завзятих пенсіонерок відділилася від черги, щоб допомогти хлопу пропихнути рюкзак. Триває це досить довго, трохи нагадує казку «Ріпка», але завдання не витягти, а пропихнути. Для будь-якої адекватної людини очевидно, що всі зусилля марні, операція приречена. Аж ось з-за стійки визирає працівниця пошти, критично оглядає поробку хлопця й пенсіонерок і говорить, що мішок, взагалі-то, потрібно вивернути навиворіт і зав’язати таким чином, щоб утворилася «ручка». Після тривалих матюків команда вирішує взяти два мішки, в один покласти сам рюкзак, а в інший — його вміст. Коли половину роботи було зроблено, виявилося, що вивернути мішки товарищ та його літні посіпаки знову забули.
Паралельно до пошти зайшли два спритних військових азіатської зовнішності, які вже спакували свою посилку в два великі мішки з «ручками». І, якщо мене не обманює зір, у тих мішках було безліч пар взуття. Отакої. Пенсіонерки, які в цей час допомагали вищезгаданому героєві перекладати речі в маленькій мішечок, виданий на пошті, одразу зреагували й гукнули до новоприбулих: «Мальчики, вы где такие большие мешки брали?». Але ті або не почули, або вирішили не розголошувати цієї таємниці. Тоді одна з пенсіонерок повернулася до гурту й пояснила: «Та они ж турки, не понимают по-нашому».
Отже, в черзі я сиділа години півтори. Терпіти не можу пошту.

Спостереження

Заходжу в аптеку. Переді мною черга з російських військових, які виглядають вельми різномасно. Тут тобі й обличчя азіатської зовнішності, й небриті-немиті мешканці посадок, малі, худі й якісь наче вже побиті «герої» «сво». Замовляють назальні краплі, аспірин, щось від головного болю. Одному з них фармацевт не може знайти 3 рубля решти, на що той відповідає: «Та не надо, я сюда через год приеду, у меня уже 30 штук будет». Раптом один з цієї братії, виходячи з аптеки, повертається до мене й вкрадливим голосом запитує: «А где тут ветаптека? Нам надо от глистов что-то купить». Я, щиро кажучи, розгубилася, й відповіла, що не знаю. Інтрига от в чому: це вони якогось Сірка завели чи людські ліки їх не беруть?

Проходжу повз занедбану дошку оголошень на околиці міста. Бачу, що до неї пришпилені 2 аркуші, на одному з яких, здається, портрет гіркіна. Не можу ігнорувати таку персону, підходжу ближче. Так, дійсно, чорно-біла фотка гіркіна, поверх якої надрукована, очевидно, його цитата про те, що «война новороссии уже объявлена». Цікаво, це з 2014-го року висить чи тут не в курсі, що гіркін більше не у фаворі? Другий аркуш-оголошення завершує композицію: «Продам недельных крысят, звонить +794976…».

Пошта. Я терпіти не можу місцеву пошту, але сплатити за комунальні послуги можна лише там. Так-так, онлайн-банкінг для «молодих республік» поки що залишається захмарною технологією. Через це доводиться мінімум годину просиджувати в черзі та контактувати з основною категорією відвідувачів пошти — російськими військовими. Дуже часто «новенькі» купують там SIM-картки місцевих операторів. Так, це теж можна зробити тільки на пошті або в офісі самого оператора. А до того ж ще заповнити анкету-згоду, де потрібно зафіксувати паспортні дані. Один паспорт — одна сімка, все чітко, це для боротьби з тероризмом. Як ми нещодавно переконалися, ефективність сумнівна.
Так от, військові рф зазвичай не дуже розбираються у власних особистих даних. Гальмуючи всю чергу, вони натужно згадують, де ж подивитися серію та номер паспорта, а також просять нові бланки, бо на старих неправильно написали прізвище. Останній раз, коли я відвідувала це сакральне місце, мені та гурту незадоволених пенсіонерок блокував доступ до каси чоловік ось такої наружності: зріст приблизно 165, тілобудова хлопця-підлітка; вбрання: кепка, в’язана кофта з довгим рукавом, джинсові бриджі, високі шкарпетки, кеди, рюкзак з тоненькими лямками, який шльопає по сідницях. Для того, щоб внести особисті дані в ту анкету, він диктував їх собі вголос на всю пошту. Тому я знаю, що цей «герой» «сво» з якогось села у Свердловській області. Але це ще нічого, це для мене не новинка. Пікантною деталлю була місцева обраниця «героя», яка його супроводжувала. Жінка була як мінімум на голову вища за нього, вбрана у картатий плащ, масивні кросівки та розцяцьковані джинси. Виглядало так, наче мама привела сина на шкільний медогляд.
Ще одна схема гальмування черги чесних платників комунальних послуг — відправка посилок. Під час мого останнього поштового рейду двоє військових товклися зі своїми посилками приблизно 35 хвилин. Один з них мав кепку з нашивкою «срср», і я не здивуюся, якщо він дійсно відправляє цей пакунок року так з 43-го.