Книга
Вчора надіслала рукопис «Лабораторії». Без тремору, тахікардії та спітнілих долонь, що для мене зовсім нетипово. І справа не в тому, що я впевнена щодо успіху моєї роботи. У мене таке відчуття, що я її вже цілком виконала. Тобто готова книга — це вже той результат, якого я прагнула. А видадуть її чи ні — то вже додатковий приємний бонус або його відсутність.
У будь-якому випадку, цікаво буде почути думку профі книжкового ринку. Сподіваюся, вони не змарнують свій час, поки читатимуть мій текст. Ну або не зовсім змарнують. Відповісти обіцяють протягом місяця, але робимо знижку на новорічні свята й націлюємося на другу половину січня. Отак от.

Врода — таки страшна сила
Я зовсім забула, що хотіла поділитися з вам прецікавою цікавинкою. Пару тижнів тому в Донецьку відбулася резонансна подія — конкурс «Краса Донбасса». Не очікуйте, що прогресивне суспільство «днр» відмовилося від такого сексистського та мізогінного формату дозвілля, як конкурси краси. Натомість очікуйте на порцію скрєп.
Красотки мали щонайменше два дефіле — у вечірніх сукнях та в нарядах, які поєднали в собі відгомін балалайки, присмак березового лаптя та кіберпанк. Ну типу стилізовані під сучасність сукні, в основі яких — традиційні російські убьори. Фото я, звісно, залишу. Деякі образи виглядають більш-менш адекватно, а деякі — наче щось велике довго жувало Олю Полякову зразка 2017 року.
Ці дівчата мали змогу вдягати шикарний український стрій або сучасні речі з етноелементами. Ви ж точно бачили красивезні сорочки з різноманітною вишивкою, сукні, силу-силенну аксесуарів, які зараз набули популярності в українок. Це виглядає сучасно, естетично, але віддає належну шану традиціям. Натомість донецькі панянки виряджені, як ляльки на самоварі, а їхнє прагнення «примазатися» до російської культурної традиції викликає лише нервовий сміх. Ну, як і сама традиція.
Ось відео із цього запаморочливого дефіле. Я, до речі, спочатку навіть не звернула уваги на відеоряд, що позаду конкурсанток. Там якісь російські красоти, усе досить типово, мене більше шокували костюми. І вже потім, коли я надіслала відео подрузі, та помітила: «Ти подивися, наприкінці відео за їхніми спинами — війна». Я передивилася — і в мене відвисла щелепа. Там дійсно кадри параду на червоній площі, військовий літак, військові біля техніки. До чого це тут? Але тепер у росії та на окупованих нею територіях війна — це завжди доречно.
Цей конкурс — ще один бенкет під час чуми. Це той бруд, від якого не відмиються ані ці направду вродливі дівчата, ані мій направду багатостраждальний регіон. Поки твій народ вбивали, ти вирядилася в манкуртський кокошник і хвицяла сценою на фоні кадрів із цієї ж таки війною. Ти або тупа, або безсердечна, або все це разом. І таке не пробачається.
Словом, ще один привід здригнутися від огиди. Дякувати Всесвіту, що в мене є і VPN, і Google, тож я можу дивитися не тільки це.

Яндекс вбиває нервові клітини
Не планувала писати про це на каналі. Взагалі не думала, що така пересічна подія, як відвідування комп’ютерного сервісу може похитнути мою нервову систему. Але вона таки впоралася.
Я дуже ніжно поводжуся з технікою, експлуатую її бережно, з повагою. Тому мій ноутбук чесно працював протягом п’яти років і не вимагав ані заміні Windows, ані будь-яких інших сервісних послуг. Однак ніщо не є вічним, й ось уже мій електронний друг кричить «Гвалт» під час кожного включення, а я нагадую пані Тимошенко: «Пропало все. У мене не те на суфльорі. Боже, поможи». Словом, треба звертатися до фахівця.
Підготовка розпочалася заздалегідь. Виходимо з усіх акаунтів, забуваємо паролі, чистимо історію. Файли скидаємо на флешку, видаляємо українську розкладку, мову інтерфейсу змінюємо на російську. І ще раз усе перевірити. «Боже, поможи».
Запит у сервісному центрі стандартний — оновити операційну систему. І додаткове пікантне побажання — встановити Google Chrome. Комп’ютерних справ майстер дещо незадоволено скривився, потім усміхнувся, запитав, чим мені не вгодив яндекс браузер, але таки забрав ноутбук і взявся до роботи. Через декілька годин вручив мені гаджет, забрав гроші, жодних коментарів.
Натиснувши на клавішу «увімк» вдома, я зрозуміла, що Google не цейво. Нема його. Є тільки фсбешна помийка яндекс. Дзвінок до майстра з ненав’язливим питанням щодо мого пікантного побажання. Відповідь крізь успішку: «владимир владимировим санкции ввёл. Низя такими вещами пользоваться».
Отже, жодного пошуковика, крім яндексу, я не маю. Навіть стандартний Microsoft Edge чи завантажена Opera шукає інформацію тільки через яндекс. І, звісно, не видає жодного результату про VPN-сервіси чи Google, а якщо вводити посилання по буквах «від руки» — просто блокує потрібні сайти.
Далі пропускаємо декілька годин, де я в сльозах і соплях за порадою винахідливих людей таки встановлюю Google способом, який неможливо описати без обсценної лексики, а потім завантажую приблизно 30 VPN-сервісів поспіль, щоб знайти той, який ще не встигли заблокувати. Щось таки вийшло. Зараз набираю цей текст у GoogleDoc.
Я розповідаю це все не тільки для того, щоби пожалітися. Це була неприємна історія, але її вдалося вирішити, а сама операція зайняла не так багато часу. Але я точно знаю, що ніхто з моїх місцевих знайомих не докладав би цих зусиль. Тут оплата телефоном чи сплата комунальних через онлайн-банкінг викликає благоговійний жах у людей віком біля тридцяти. Про які віпіени мова?
Це я до слова про інформаційну блокаду. Спроба подолати її — це прям свідоме, вольове рішення. У потоці видачі яндекс браузера не буде посилань на українські чи інші міжнародні ресурси. Треба трохи винахідливості та бажання, аби вийти за межі «сувєрєнного інтєрнєта». Але кому це треба, якщо є VK-відео?…

Олів’є не врятувало
Ви пам’ятаєте оцю історію? Вона про бойфренда моєї майстрині манікюру. Нагадаю: він — колаборант, воює на боці рф, охоче ділиться подробицями своєї служби, поки мені пиляють нігті: там і про значні втрати, і про незначні переживання командування через значні втрати, і про грошову мотивацію рятувати «народ Донбасу», і про бажання гідно зустріти новий рік — із салатом олів’є та під фільм «Іронія долі».
Це я до чого. Оцей чоловік нещодавно загинув.
Дізналася я про це, відповідно, на черговому сеансі манікюру. До цього майстриня скаржилася, що коханий не виходить на зв’язок. Я, як людина надзвичайної чуйності та бажання зібрати якомога більше матеріалу для каналу, звісно, запитую, як там Іван. Назвемо його так. На що майстриня цілком спокійно відповідає: «Він же ж загинув».
Звісно, я не відчуваю емпатії щодо цього чоловіка. Але людське в мені ще не зовсім атрофувалося, тому я вибачаюся перед майстринею, що поставила таке недоречне питання. Якби я знала, що в неї трапилося горе, авжеж, не порушувала б цієї теми.
— Та ну, чого ти, — заперечує дівчина цілком буденним тоном. — Це вже три тижні минуло. Спочатку було дуже погано, ти мене не бачила, то був жах. А зараз нічого, узяла себе в руки, працюю. От вії зробила, брови, волосся наростила.
Далі розповідає, що про смерть свого хлопця дізналася від його командира. Напередодні вона намагалася додзвонитися до Івана, писала йому в месенджерах, але відповіді не отримувала. Аж раптом з акаунта Івана їй повідомили, що його більше немає. Дівчина була шокована, плакала, намагалася дізнатися подробиці. Тим часом той самий командир сказав матері Івана, що її син — зниклий безвісти.
Кілька днів вони мали надію, що правдиву інформацію таки повідомили матері. Але ні, згодом командир знову озвався — тіло Івана вдалося забрати з поля бою. На підтвердження своїх слів він надіслав фото тіла чоловіка. На щастя, я з таким ніколи не стикалася, тому не знаю, чи нормальна це практика — надсилати рідним фотографії їхнього загиблого родича. Мене б це остаточно знищило. Але майстриня бадьоро запропонувала мені:
— Хочеш, покажу фотку?
Я вічливо відмовилася.
Приблизно через три тижні з дня загибелі тіло Івана доставили до моргу воронезької області. Тіло можуть забрати рідні, винайнявши для цього спеціальну машину, або ж чекати в порядку живої (чи, пардон, не дуже) черги, коли родича привезуть самі працівники моргу. Але отак чекати можна місяцями — загиблих дуже багато.
— Так я ж кажу його мамі, давайте їхати, давайте його забирати, — веде далі дівчина. — А вона мені: «Грошей нема, а він однаково вже мертвий, яка йому різниця, коли його поховають». А сама побігла вже компенсацію грошову оформлювати, вікна в хаті поміняла.
Ця історія — без моралі. Ну що ви, не чули про таке? Не дивилися жодного відео Золкіна? Звісно, усе це — не новина. Та мені якось простіше таке сприймати, коли йдеться про росіян. Я вже давно поставила хрест на цьому наріді, я не очікую від них нічого. Але ж як гидко, коли це «наші». Коли «наші» так морально здеградували. Чи під впливом росіян, чи самостійно — хтозна.
Не мені розповідати людям, як їм горювати. Але не горювати зовсім — чи це все ще норма? Чи це все ще окей?

Сьогодні — про буденне та прозаїчне. Чи можна знайти роботу в окупації, наскільки високі тут ціни, чи правда, що переважна більшість населення — пенсіонерки, і чому б просто не взяти та й не поїхати звідси — спробувала відповісти максимально чітко та повно.

Книга
Робочий процес на завершальній стадії. Таки встигаю надіслати рукопис до Нового року. Тож, напевно, 2024-й було не зовсім марно прожито.

Книга
Одна з головних порад, яку Стівен Кінг давав молодим авторам у своїх мемуарах «Про письменство»: скорочуйте. Сам Кінг зізнається, що деякі свої романи він скоротив вдвічі, а у нього там коротеньких немає. Словом, я починали редагування з двохсот сторінок, а зараз їх уже двісті десять. І це я тільки половину тексту вичитала.
Здається, що важливим є все, деталі пригадуються в процесі, і мені не хочеться їх упускати. Якщо хтось погодиться це видати, я однозначно буду довго дискутувати з редактором з приводу шматків тексту, який той захоче «викинути».
На мою суб’єктивну думку, книга виходить цікавою. Це пояснюється ефектом новизни, бо на українському книжковому ринку ще немає такої оптики висвітлення російсько-української війни. Але для мене важливий ще один аспект — суспільна користь того, що я пишу. І над цим працювати значно складніше. Але тільки так книга матиме сенс.

Це що, англійська?
Нещодавно мене попросили доглянути за дівчинкою-першокласницею. Поки мала малювала, я трохи «залипла» у Instagram. Почувши українську мову з чергової сторіз, дівчинка запитала: «Це що, англійська? Я буду скоро вивчати англійську».
Цій дитині 7 років. Вона народилася в «днр» і навіть на слух не розрізняє українську. Вона ніколи її не чула. Ніколи не слухала українських пісень, не дивилася мультиків українською, їй не читали казок українською. А я ще нарікаю, що моє дитинство було занадто русифіковане.
Але в цьому й полягає різниця, мій простір був зросійщений, а простір цих дітей — цілком російський. Нехай і штучно, але їх занурили у майже стовідсотковий відповідник російського «культурного» та інформаційного простору. А тепер питання: чи зможуть колись ці діти переусвідомити самих себе та свою ідентичність? Чи буде у них на це шанс? І ще одне питання: що нам робити з ними після деокупації?
Я собі погано уявляю умовних 14-тирічних підлітків із середньої школи, яких ми саджаємо за вивчення української абетки. Ну добре, може, з абеткою великих проблем не викине, а як щодо словникового запасу, вимови, граматики? А як бути зі студентами? А з тими, хто вже закінчив ВНЗ без знань української?
Останнім часом я маю непереборне бажання особисто поспілкуватися з людьми чи бодай однієї людиною, яка була б дотична до розробки стратегії реінтеграції. Кажуть, що такі люди є, але ніхто їх не бачив. Я хочу дізнатися, чи вже є конкретні пропозиції по моєму регіону. І чи розуміють розробники стратегії реальну картину дійсності.
А якщо без глибинного аналізу, то мені було дуже боляче чути це від дівчинки. Діти окупованої Донеччини — манкурти без вибору. Їхні батьки обрали «руській мір», і тепер діти навіть не розрізняють власної мови. Безмежно сумно.

Щодо книги глобальних новин немає, триває редагування. Місцями мені дуже подобається те, що я написала. Місцями мені здається, що це дуже й дуже погано. Місцями плачу, бо доводиться знову переживати не найприємніші моменти, які описала. Але якось воно так органічно йде, наче я на своєму місці. Наче нарешті роблю те, що й мала робити. Будемо сподіватися, що так воно і є.

Ексклюзив
Маю для вас інформацію з, не побоюся цього слова, особистих анонімних джерел. Якщо пам’ятаєте, на території «лднр» діє «мгб» — «министерство государственной безопасности», аналог російської фсб. Місцевих спецслужбовців чомусь не хочуть приймати в дружню російську родину і навіть саджають у в’язницю за самовільний виїзд на територію «справжньої росії», але мова не про це.
Справа в тім, що в офіційному посвідченні працівників «мгб» зазначено, що ті працюють у «министерстве государственной безопасТности». А актовій залі головного управління «мгб» написано так само. На жаль, не можу додати фото.
Як себе почувають нещасні російськомовні, права яких так підступно ігнорувала Україна? У мене це питання виникає щоразу, коли я бачу абсолютно безграмотні дописи у місцевих спільнотах, коментарі, оголошення, рекламу. Може, не з тими боролися за чистоту «вєлікого руського ізика»?
А взагалі це чудова демонстрація карикатурності всього, що тут відбувається. Ніби діти, граючись, вирішили змайструвати країну з кольорового паперу, пластиліну, піску та мертвого жука.