Цікаві досліди.
Продовження.

Для тих, хто не в курсі, читаємо першу публікацію з цієї теми.

З урахуванням того, що у пігдогів зʼявилися дрони керовані по оптоволокну, на які не діє РЕБ, тема актуальна.

Ви таки придбали машинку для запуску тарілок, тарілки, рушницю та набої. Що тепер з цим робити?

З урахуванням того, що дрон має падати на відстані 35-40 метрів від стрільця за для безпеки останнього, я зробив все наступним чином.

Була вибрана площадка діаметром 80 метрів з урахуванням безпечного сектора для стрільби. Умовно попереду в радіусі 180 градусів на відстані 300 метрів немає бути людей, тварин (пігдоги не рахуються), будівель і тд. Сектор 180 ділиться 6 стрілецьких позицій. Основа- від позиції до умовної лінії запуску прямої «уходящої» тарілки (0 азімут відносно машинки) має бути відстань 40 метрів до центру 0 азімуту. Тоді можливо відпрацювання стрільби на необхідну відстань.

Сама машинка налаштовується таким чином, щоб швидкість тарілки була в межах 5-8 метрів на більший частині траекторії.

Таким чином Ви отримаєте 5 стрілецьких позицій для 5 траекторій: визодящя вверх віддаляючаяся ціль пряма, така ж під кутом, ціль летюча перед Вами, налітаюча під кутом, налітаюча пряма ціль.

Костурбатий нашвидкоруч зроблений малюнок Вам в допомогу.

Далі буде.

(с) Сергій Шкаберда

#bootcamp

Американський піхотинець

https://youtu.be/KtO7_3h1rOI

Американський піхотинець

Я не хочу, щоб жоден із тих, кого я знаю, жоден з моїх близьких побачив те, що бачив я, робив те, що робив я, знав те, що знаю я. Я не хочу, щоб хтось повторював мої кроки, щоб хтось мав такий самий тягар на плечах, як я та безліч інших хлопців та дівчат. Я маю право не хотіти цього... Я не хочу, щоб у їх снах повторювалася мої жахи, або густа імла, сповнена облич, голосів та постатей яких більше немає. Щоб їх дні, одного разу, втратили всі кольори, коли все навкого стає сірим і мертвим, коли нічого не приносить задоволення, а відчуття просто згасають, стаючи примарними і далекими. Це свлєрідний захисний механізм, бо інакше не витримаєш, інакше зламаєшся остаточно.

Не хочу, щоб хтось найближчими своїми людьми вважав тих, з ким є домовленість: покласти край стражданням, якщо очі виб'є, або хребет переб'є, або руки відірве... Я маю право цього не хотіти...

Знаєш, що я відчуваю, коли про це просять? Знаєш?Вже нічого. НІчогісенько. Порожнечу всередені та ні краплинки сумнівів. Я знаю, що зроблю, бо сам прошу про те саме. Це як зайти в односторонній портал - без вороття, і, коли вперше через це проходиш, ти залишаєш все позаду. Назад дороги немає, не було і не буде. Я маю право цього не хотіти...

Тому й не хочу нікому такого побажати. НІКОМУ. Не хочу, щоб хтось, як ми колись, закопував свої телефони, переконаний, що все - фініта ля музика - останній бій, що кінець ось-ось прийде. Я маю право цього не хотіти...

Як я можу передати цей стан словами? В мене їх не вистачить... Це надзвичайно важко. Але саме усвідомлення, що у тебе є такі Друзі, такі Побратими — це немов потрапити в інший світ. Нереальність, яка стає твоєю буденною реальністю. Trauma bounding в усій своїй красі та величі.

Коли хтось з них гине, складно не втратити себе. Складно вкоротити собі віку, не застрелитися в ту ж саму мить, коли ти розумієш, що більше його не побачиш в реальному світі. Що він чи вона, буде тобі снитися, вважатися в натовпі та говорити через старі повідомлення... Комплекс провини того, хто залишився живим з'їдає тебе зсередини. Це страшна річ яка переслідує тебе постійно. Я маю право цього не хотіти...

Війна закінчиться. Вони не мають стільки заліза, щоб нас перемогти. Чого ще це буде коштуватиме нам, я не знаю, це питання важке і я не маю на нього відповіді. Просто дивлячись на те, що коїться в країні зараз - в мене зявляється тільки одна страшна лють та ненависть...

А коли мене хтось питає: "Чи варто йти?" — я кажу, що йти треба без сумнівів, тоді все буде в десятки разів легше і простіше... Це важливо розуміти. Ти ніколи звідти не повернешся, ти навіки залишишся там... Війна докорінно змінить тебе, зробить тебе іншим, інколи просто справжнім, без всього даданого та набутого...

...я маю право цього не хотіти...

Американський піхотинець

Лупайте сю скалу...

Кожен новий день ніби чергова спроба вибити двері плечем, от тільки двері через стільки років перетворилися на залізобетонну стіну. А тіло, яке, ні, воно не стало слабшим, просто крізь роки накопичені травми, шрами та метал — дають про себе знати.

Якщо раніше все було просто: он двері — бери гарний розбіг для розгону і вперед-вперед. Інколи взагалі бувало, що то були не двері, а відчинене вікно, з легенькими фіранками - залітай... А зараз все інакше. Кожен крок обдуманий, кожна дія зважена, ніби ти більше не воїн, а шахіст, що ретельно планує всі свої ходи. Ти давно вивчив, що не всяка перешкода може бути подолана тільки грубою силою. Є ті, які потрібно обійти, а є й такі, які варто залишити на якийсь час, наче нагадування про власні помилки та поразки, щоб потім повернутися з новим досвідом і можливостями та...

Зараз ти б’єшся об залізобетонну стіну вже не розбитим та понівеченим плечем, а головою, лобом, день у день, так, що шкіра висить лохміттям, а замість кістки — сірим поблискує титанова пластина, нагадування про старі "пригоди". Це погано, титан, на відміну від кісток, якщо трісне — сам не зростеться, не загоїться, регенерувати не зможе... Але є й переваги — він вже не болить, як кістки на початку.

З досвідом і знаннями, травмами і пораненнями, здобутками і втратами, перемогами і поразками, вдачами і невдачами приходить глибинне розуміння того, що життя, яке ти обрав сам, це той самий Шлях. Через ті чи інші обставини, але ти зробив свій вибір і мусиш "битись" вже не з дверима, а із міцною стіною.

Це не фінал битви, це просто новий її етап. Ти не шукаєш більше легких шляхів, не розраховуєш на швидкі перемоги. Ти знаєш, що попереду ще багато ударів головою, ще багато ночей без сну, коли не буде сил навіть на думки. Але щоразу, піднімаючи погляд на ту саму стіну, ти усвідомлюєш: ти не спинишся. І коли, нарешті, ця стіна почне давати тріщини, коли вона врешті-решт впаде, колапсує, перетвориться в пил, ти не відчуєш ейфорії. Ти просто зупинишся на мить, глибоко вдихнеш і підеш далі. Бо за стіною — ще більше викликів. І це саме те, чого ти чекаєш, навіть якщо сам ще не до кінця це усвідомлюєш.

І ось, коли стіна врешті впаде, ти не знайдеш там обіцяного спокою чи сяйва перемоги. Там, за уламками, не буде кінцевого пункту, тільки нова порожнеча неосяжного обрія, що знову викличе тебе на двобій. Але саме це ти шукаєш. Не перемогу, а вічну боротьбу. Не тріумф, а процес. І коли ти зупинишся на мить, між останнім ударом і першим кроком до нової битви, ти зрозумієш — справжня перемога не у тому, щоб пройти крізь стіну. Справжня перемога — це йти вперед, навіть коли стіна стоїть перед тобою.

Шлях довжиною в життя, кожен новий виклик — як нова гра, новий хід на шахівниці. Ти знаєш, що жоден твій крок не даремний, що кожен удар має сенс. І найголовніше — ти не здаєшся. Ти продовжуєш битися, бо знаєш, що навіть якщо сьогодні стіна не впаде, буде завтра...

Твоє життя — це бій, але ти його не боїшся. Ти вже любиш цей процес, ти любиш кожен виклик, бо кожен удар головою об залізобетонну стіну приносить тобі не тільки біль, але й розуміння, ким ти є насправді. І це, зрештою, найважливіше.

Такий Шлях.

Американський піхотинець

Як вам патужний план від найпотужнішого лідора сучасності?

Мені одному гидко бачити та чути цього недолугого ухилянта, який корчить з себе незрозуміло що?

Американський піхотинець

початок допису. ⬆️

Почуємо чергову хєрню. «Із чотирьох пунктів і ще одного, який треба буде виконувати після завершення війни», так пояснюють той «план». Ну і «таємна» частина, що особливо смішно. У них кроти в ОП сидять. А вони у тайни граються.

Влада розмовляє зі своїм народом як з розумово відсталими. Ну що ж, заслужили. Вони - дзеркало більшості.

Ми в черговий раз просрали всі можливості бути нормальною країною. А вони скористалися можливостями. І на гарно забезпечене подальше життя, як закінчать «проєкт», їм вистачить.

Бо існування справедливості, як і дива, малоймовірні.

Влада все ще має можливості отямитися. Є трохи часу. Поки дзвін розхитується. Бо коли задзвонить, буде пізно.

(с) Зоя Казанжи

Американський піхотинець

САУ Краб робить смерть ворогам.

Американський піхотинець