Зафіксую мить - і піду далі, з головою у робочий день.

Я не відповідала людині з 5 травня. Вона брала у мене інтерв'ю восени 23 року, коли я сама себе не тямила у чорноті депресії, і сама вона як раз тоді втратила маму, а моє інтерв'ю починається з відповіді на запитання, як я стала письменницею, і там я розповідаю про те, що у мене захворів і помер тато, і я стала писати, щоб справитися із цим.

Біль, помножений на біль, іноді перетворюється на ще більший біль.

Я дуже довго не відповідала їй, мої відповіді на 18 питань зайняли 16 сторінок тексту, бо там про усе - про творчість, про видавництво, війну в активній її фазі, віру у Бога та багато ще чого.

Потім дуже довго вона не відповідала мені, втім зрештою написала, надіслала відредаговану нею статтю на затвердження.
Цікаве було б інтерв'ю, втім я його не затвердила, бо не відповідала на листа, і після останнього жорсткого листа від журналістки на початку липня наше спілкування перервалося.

Мені й писала наша спільна подруга з нагадуваннями, щоб я відповіла, та й я сама собі голову довбала тими нагадуваннями, але щоразу відкривала інтерв'ю, яке після її редагування практично не втратило своєї суті, ну хіба що треба було виправити кілька неточностей, а мене від нього верне, хоча й була у ньому, як завжди, щира і відкрита.

Надто багато змінилося всього за майже рік, який минув відтоді, як я писала відповіді. Ці зміни мені болять, я сама собі болем печу, ну як я можу говорити про власну справу, коли і вона, і я сама перебуваємо у кризі?.. І хоча я бачу вихід з цієї кризи і готова виходити з цього стану (яке цікаве формулювання - але ж це й правда - ми виходимо з кризи лише тоді, коли самі готові виходити), ще рано щось казати, дуже рано.

Сьогодні я врешті написала листа у відповідь цій журналістці. Вибачилася і пояснила, як могла, причину свого мовчання.

Можливо, тоді, коли рівновага відновиться, я знову відповім на ці запитання.

Відповіді будуть геть іншими приблизно на половину.

Бо приблизно наполовину, схоже, тепер новою є сама я.

Я зрозуміла за цей рік самотності, цілковитої, всеосяжної, не схожої ні на що інше у моєму житті, що справжня любов - це коли ти спочатку себе наповнюєш, а потім іншому віддаєш, від надлишку, достатку, і не рахуєш, загинаючі пальці, скільки чого ти кому дала, просто даєш і радієш, що людина приймає і щаслива від цього.

Я вибачилася перед близькою людиною - мала за що. Я завжди ставила перед собою ость таку високу планку очікувань - таку мала і до нього. Треба було тиждень провалятися вдома із ковідом у пекельну спеку, а потім тиждень ще повзати равликом від слабкості і таким чином провести два тижні у самоізоляції, щоб відчути, наскільки високою була ця планка - і до мене, і, як наслідок, до інших.

Пізніше він сказав мені: ти не мусила вибачатися. Це важкий рік, у тебе багато змін у житті, ти робиш такі рішучі, серйозні вчинки, я все розумію.
Його обійми були міцними і ніжними, невагомими водночас.
Він не відпускав своїх рук, поки я своїх не відпустила.
Окрім цих кількох митей в обіймах, теплих слів підтримки за першої нагоди і рішучих дій тоді, коли потрібні одні одному в роботі, між нами нічого немає.
І не було нічого.

Втім, мене розуміють без слів.
Я не знаю більшого людського щастя, ніж те, коли тобі не треба нічого пояснювати, єдине, що ти мусиш - просто бути собою.

Тому що колись хтось тебе обрав лише за те, що ти самою собою була.

Складні речі насправді завжди такі прості.

17 років тому у цей день ми пішли на перше побачення, просто провели час разом, він сподобався мені, і я подумала: "ну, можна погуляти з ним до нового року".
Чомусь, тоді мені здавалося, що надовго ці стосунки не затримаються у моєму житті, хоча одразу зрозуміла, що саме цьому хлопцеві й дістанеться моя перша квіточка - він був ніжним, уважним і щирим.

За 5 років від того дня, 12 років тому, у цей день ми одружилися.

Це було студентське весілля, якого всі чекали, як хепі-енду - і це дійсно був хепі-енд, наша історія була складною.

Всі взяли свої призи і розійшлися по домах - і ми також. А далі сталося, як сталося. Ми були не просто молоді, а юні, коли почали зустрічалися, і стосунків не будували, не зростали разом, лише кожен - окремо, і саме тому з часом наші шляхи й розійшлися, вони й ніколи не були близькими, ми завжди були різними.

Зрештою наш союз став більш дружнім, ніж любовним. Так буває, люди так роками живуть - і ми жили б, тому що завжди були чесними один з одним, ніколи не зраджували, не обманювали, були відкритими, наскільки це було можливим для людей, які живуть разом, проте проживають кожен своє окреме життя

Кілька місяців перетворилися на 16 років разом. Рівно 16, тому що рівно у цей день, на 11 річницю шлюбу, якого тоді вже, будемо чесними, не існувало по суті, мій колишній чоловік сказав, що винайняв собі квартиру неподалік і з'їде, коли я повернуся з відрядження.

Я повернулася - він з'їхав.

А далі був рік самотності, дикої, як звір, густої, як кисіль, безжальної, як серійний вбивця, всеохопної, як ненависть до русні.
Я захлиналася в ній, відміняла її, боролася з нею, кричала у її порожнечу, а потім прийняла. Я простягнула руку і сказала: ну що ж, самотносте, пішли тепер далі разом.

І ми пішли.

Я крокувала сама кілометри вулицями Києва, парками і лісами. Я кричала у тиші дерев і горлала пісні у все горло. Я сиділа мовчки на балконі і слухала співи птахів. Я говорила цілі години із подругами, іноді цілі дні. Я дійшла до того, що не могла встати з ліжка, тому що настільки заслабла від самотності, що хотіла, щоб хтось до мене прийшов і взяв мене на руки, купив продуктів і наготував їжї, взяв на руки і гойдав, поки я не заплачу, не закричу і не викричу весь свій біль через те, що геть сама.

Ні, Наталю, ніхто не зробить цього замість тебе. Я стала просити про допомогу - не підняти мене з ліжка, ні, я просто хотіла почути, що зможу. І мені сто тисяч разів сказали, що я зможу, стільки разів сказали, скільки я того прагнула почути.

Боже, які ви неймовірні, мої люди.

Я зверталася за допомогою, геть різною, знову і знову, і не знала відмови.

Я встала з ліжка, купила собі ліки і розпочала курс, звернулася до психотерапевта і за три тижні вже відчуваю результат.

І от сьогодні коло замкнулося.
17 років тому я пішла на перше побачення з людиною, з яким одружилася, який рік тому прийняв сильне рішення першим роз'єднати те, що до купи разом вже геть не трималося.

Коло замкнулося - і я виходжу на новий рівень, де буде щось інше, не знаю поки що, що.

Але я точно знаю - я не самотня і ніколи не була насправді сама.

Бо я сама у себе є. Щира, справжня і жива.

Сьогодні моїй бабусі, мамі моєї мами, 90 років.

Жінка, яка завжди була, деколи і досі є мені сталевою опорою, холодною і міцною, яка дуже рідко казала мені, що любить, втім завжди була самою суттю материнської любові, щирої, глибоко відданої, не вимагаючи нічого взамін.

Я дуже багато хочу сказати про цю жінку, яку я щодня боюся втратити, бо час невблаганний.

Всі ці слова вміщаються у кілька слів.

Ти просто будь зі мною, ба, скільки це буде можливо для тебе.

Просто будь.

Я їду у поїзді в одному купе з жінкою, яка їде додому у Луганськ з Харкова від доньки (вона живе у Солоницівці, це передмістя, неподалік від ТЕЦ-5).

Жінка має вищу медичну освіту, до війни у 14 році багато років працювала фармацевтом у луганській мережі аптек, отримала заочну фармацевтичну освіту у Харкові. Як почалася війна, власник мережі виїхав у Київ, залишив мережу на старшого сина, той поволі продав одну аптеку за іншою, та жінка працювати залишилася.

Бо донька школярка, вступила до вишу тільки у 16 чи 17 році (на 10 років мене молодша, виходить), а у жінки - мама, чоловік, город скільсь соток, пасіка. Квартира, каже, моє найбільше матеріальне надбання.

Я з нею не говорю майже - по-перше, у мене тут восьмирічний шиложоп, по-друге, здебільшого вони спілкуються з іншим нашим попутником - чоловіком 50+ з Пересічного (пгт під Харковом, неподалік від Солоніцівки). Той родом з Полтавської області, людина землі, тож вони з тою жінкою про пасіку, мед і бджіл говорять, дітей та онуків...

І все б нічого, та жінка їде у поїзді Харків-Львів, щоб через країни Балтії приїхати додому у Луганськ.

Скільки годин раніше йшов поїзд Харків-Луганськ?.. Години 4?

Я не роблю висновків, та які можуть бути висновки, це долі людські. Ми більше ніколи не побачимося з попутниками, випадкові люди, з якими ми разом провели пів дня у купе.

Та я не хочу забувати, що життя є непласким, багатограним, різнобічним, різнобарвним і ти для того, щоб його жити, маєш бути точно таким же - як в саме життя, деінде гнучким, деінде жорстким, а іноді - і несправедливим для того, щоб справедливість ну якщо не перемагала, але принаймні була.

Боятися - нормально, цілком, абсолютно нормально, і слава богу ми під час повномасштабної війни маємо ще у собі достатньо сил, ресурсу, людяності, щоб допомогти один одному, поставитися із розумінням в ситуації, яка потребує від тебе ресурсу.

Адже не пройти повз і намагатися допомогти так, щоб не нашкодити потрібен ось стільки сил, дуже багато, я була потім виснажена дуже.

Повірте, я б могла силою відчепити сина від тих клятих поручнів, зняти ривком, накричати на нього, щоб зняти своє емоційне напруження.
Я обрала інший шлях, бо якщо ти боїшся чогось, то знову і знову стикатимешся зі страхом, поки не здолаєш його. Я ще зніматиму сина із висоти, думаю, і не раз. Він має мені довіряти, як собі, повністю. І тоді ми разом здолаємо і цей страх, і всі інші.

І от коли я цілувала і обіймала міцно-міцно Андрія вже на землі, відчувала, що тепер він від полегшення плакав, а не від страху.

Не дарма я висіла разом із ним й сама всередині тремтячи - бо і я ж висоти боюся. Воно того варте було. Тепер ми обидва на одну пригоду менше боїмося - і це справді досягнення.

...Вже за п'ять хвилин після події мій Андрій знову видерся нагору по цій лазалці. З моїм годинником на руці. Не так високо, як хотілося йому залізти від початку, втім так високо щоб пишатися мені ним, а йому - собою.

Ця історія маленької перемоги дуже надихає мене. Хай і вас надихне відділити свої руки, скрючені від страху мертвою хваткою, від поручнів.

Будь-який крок уперед вартий того, щоб його зробити.

А якщо вам треба, щоб хтось поруч тихо, ніжно, лагідно і твердо сказав: не бійся, я з тобою, дихай чуєш, вдих і видих, вдих і видих - скажіть, просто скажіть, що вам це потрібно.

Якщо зможу - я прийду, якщо матиму, що дати. А як ні - озвуться інші. Бо ми чудові. Повірте, люди чудові.

Під час таких випробувань, які тривають зараз, не чудові люди просто самі не озвуться до вас. А ті, хто прийдуть - будуть саме такими.

Світлина харківська, зроблена рік тому.
Вчора було не до фото))))

Винесу сюди свій коментар до поста у ФБ подруги, яка писала про те, що іноді усвідомлюєш, наскільки ти іншим був у 17, який ти різний був у житті.
Як ми впливаємо на життя інших, як близькі впливають на наші життя?..

Я написала:
"Я та людина, яка була разом із коханою людиною з наших 17 до 33 років. Цей досвід говорить мені про те, що у різні періоди життя ми різні самі по собі і в 33 ухвалюємо геть різні рішення, ніж у 17, просто тому що маємо інші досвід, бажання і прагнення.
Стосунки власне перевіряються на міцність кризами, які відбуваються через те, що ти-сьогодні вже не такий, як учора, і відчуваєш, що завтра будеш ще якимось іншим. Чим більше відчувається ця відмінність між тобою "вчора-сьогодні-завтра", тим сильніша криза.
І не важливо, чи ви вдвох маєте її, чи ти один. Важливо лише ти, чи ти досі настільки любиш цю людину, щоб зачекати, поки вона проживе свої трансформації, наскільки люблять тебе, щоб чекати у відповідь?.."

Цікава тема, хочу витягнути з неї оповідання колись, бо тема парнерства, шлюбу і змін усередині та в парі давно цікавить мене.

Поки знову нема світла - дали лише на 1,5 години, йбн рсн - розкажу цю історійку, бо а що робити з житієм своїм, треба розповідати байки, бо маю їх))

Вчора я їхала з Дніпра у Київ у одному купе з сім'єю: мама 45, донька років 16-18 і син 6 років.
Малий прикольний такий))

Я прийшла ніби до них додому, прийняли з тихим, спокійним теплом, так приємно саме з геть чужими людьми давно не було.

Знаєте, ніби приходите туди, де вас добре знають, приймають такими, якими ви є, поважають вас самих і ваш! особистий! простір!

Познайомилися - вони із зовсім невеличкого містечка Дніпропетровської області, над ними летить все на Дніпро, Запоріжжя, Покровськ і навіть на Харків. У них тихо, але "все чути, особливо вночі, і русня все ближче".
Готуються виїхати, якщо що, але тримають пальці, щоб не довелося. Донька вчитися у київському виші, малий іде у перший клас цьогоріч. Нам було, що з ним обговорити))

"Хороша у нас гостя, весела!" Сказав малий, коли ми вже вкладалися спати. "Хех, думаю, то я ще маминих анекдотів не розповідала, а це ті ще хіти народної творчості" ???

Більш за все мене вразила жінка, моя тезка. Скільки в ній спокою, нетоксичної, природньої жіночності, щирості. Вона казала, що подорожує дуже мало, не любить того, боїться натовпу і метро, але в ній не було зайвої метушні і знервованості, і можливо тому відповідала на безліч її запитань щодо купе і поїзду, що і як працює, нашої поїздки, життя у Києві, абсолютно спокійно, без тіні роздратування, хоча добряче втомилася за день.

Наталя виготовляє мило ручної роботи і, хоча вона ніколи не робила рекламу і так-сяк веде Інстаграм, хоча виглядає він цілком нормально, клієнтів у неї ось так з головою.

Вона така сама навіжена на милі, твердих шампунях і свічках, як я на книжках, і цим все сказано, саме тому ми так легко зійшлися в розмові, одразу на "ти", ніби знаємо одна одну все життя.

"Ти не хочеш масштабуватися?" - питаю я, проглянувши її інсту, поки ми стояли на проміжній станції кілька хвилин - її вироби справді вражають, такі чудові, унікальні.
"У мене є авторка, Майя Тульчинська", продовжую я, "вона має крамницю, співпрацює з такими майстринями, як ти, хочеш, поговорю із нею?"

Наталя відмовляється і мотивує це тим, що боїться, втрати якість, збільшивши кількість, не хоче втрачати особистого контакту з кожним замовником, бо робити індивідуальні замовлення доставляє їй найбільше насолоди, а ще... "Син у мене пізній, хочу насолодитися його дитинством якомога більше, бо все минає дуже швидко. Він піде у перший клас, хочу приділити йому побільше уваги. Я розумію, що колись доведеться нарощувати обороти, але поки що хай буде так..."

У цій м'якій відмові - а там де поважають твої кордони, в першу чергу дбають про свої - було стільки усвідомлення себе самої в тому моменті, який ти маєш зараз, що мені варто цьому повчитися у неї.

Я маю розвинуту "інтуіцію можливостей", відчуваю, що людина може зробити в тій чи іншій ситуації, куди може рости, чого прагне, можу підтримати її у цьому, підказати, допомогти. Я давно вже роблю це зі згоди цієї людини, синдрому рятувальника давно не маю, але от тепер прийшов час перестати рятувати себе.
Ти все робиш правильно у житті. Розслабся і просто роби те, що маєш і хай буде, як буде.

Наталю, дякую тобі за ніжність і тепло. Дякую за урок.

Я сказала їй, абсолютно щиро, що не маю жодних сумнівів у тому, що коли вона вийде у світ великого бізнесу - я думаю, це день настане, якщо не буде кардинальних змін - у неї все вийде. У неї не може не вийти, бо вона закохана у свою справу, для цієї жінки й світу не існує без неї.

Ви вже досить добре знаєте мене, з ким ми не знайомі особисто - впізнаєте навіженість?
Зустріла таке собі власне відображення)))

Господи, оберігай цю світлу жінку та її дітей. Якщо й мені трошки тепла дісталося, годі тільки й уявити, як багато вона дає тим, хто поруч.

Я це розкажу все ж таки, хоча ще ой як зарано.

Я відчуваю, що зробила важливий, значний крок уперед і пишаюся собою страшне як попри те, що взагалі не маю гадки, чи втілиться моя ідея у життя та іноді впадаю в легку паніку щодо авантюри, яку задумала.

Я на дні. Зі дна постукали.

Не так давно був період, коли я не мала грошей, щоб заплатити за свою винайману київську квартиру. Щоб ви розуміли - справа йде про п'ять тисяч, всього лише п'ять тисяч, я їх не мала через сукупність обставин: затримка платежів від магазинів, слабкі продажі в принципі, криза співпраці з друкарнею.

Все на купу, як завжди.

Я не дарма казала про те, що думала про закриття видавництва. Я ніколи не брешу сама собій, і вам як наслідок. Все погано, дуже погано, втім я маю:
- попри не завжди вдалу комунікацію - безмежну підтримку друкарні
- колосальну підтримку своїх видавничих дівчат
- незриму теплу присутність наших авторів і читачів.

Це визначило зрештою моє питання, як бути далі, що робити із своїм життям.

Боїшся темноти - іди у темряву.
Боїшся висоти - лізь на драбину.
Боїшся себе - залишайся наодинці, боїшся людей - іди у натовп.

Я боялася цифр із багатьма нулями, складних розрахунків і боргів. Боялася залишитися у чужому місті сама з дитиною наодинці із своїми проблемами.
Егей, я все це маю, і тепер, чуєш, Всесвіте, я вже нічого не боюся.

За червень окрім ниття, виття, сліз, прогулянок пішки, співів у лісі, безлічі телефонних розмов і листувань, я зробила такі кроки (і то червень ще не скінчився):

- затвердила чотири книжки до друку.

- підписала понад 10 угод з авторами.

- затвердила разом з редакторками видавничий план до кінця року. Ми додали у план ще біля 10 книжок іще і тепер маємо віддати у друк понад 30 книжок до кінця року, десь половина уже в роботі.

- погодилася на пропозицію друкарні взяти їхні книжки до себе на реалізацію за певних умов, щоб зрештою перетворитися на рітейл.

- відкрила напрям жанрової літератури (додатково до видавничого плану).

- попередньо домовилася з людьми, які потенційно можуть створити окрему команду для роботи з жанровою літературою.

- домовилася із двома авторами видавати їхні книжки у напрямі жанрової літератури. Вони вдвох пишуть під чотирма псевдонімами, і мають на двох щось біля двадцяти романів - шалені жінки, то є дійсно так))
Не знаю, що ми оберемо з тих двадцяти, подивимось, як мінімум на рітейл щось із цього видати можна.

Дайош більше жанрової літератури, щоб витіснити й згадку про донцову-токарєву-марініну.
Бо ми того варті.

Такі справи.
Побажайте мені успіху.

Нижче дна не впадеш. Боляче вдарившись, я упевнено пливу на поверхню. Щиро дякую всім, хто гребе зі мною поруч.

Зміни.

Рік тому, наприкінці червня, впала перша кісточка доміно, яка потягнула за собою падіння решти.

Остання кісточка впаде у середині липня - на першому засіданні суду щодо розлучення. Далі ще два засідання (по дитині та спільному майну, наскільки я розумію) - і поставимо крапку на цій історії. Без продовження.

Мені не сумно. Я вже своє відгорювала і відплакала. Відпускаю минуле для того, щоб розвивати щось у майбутньому.

В голові чомусь сидить відома діаграма Кублера-Росса: заперечення, гнів, торги, депресія, прийняття. Спочатку я проходила етапи, тепер спостерігаю, як ними йде близька людина.

Мені простіше тримати її перед очима, щоб пам'ятати: все приходить, все минає і це мине.

Тому залишаю її тут. Хай надихає мене для того, щоб і далі бути собою. Просто бути собою. І хай події у моєму житті обертаються навколо того, що я була собою і собою залишаюся, а не навколо того, що я затикаю собі рота, підлаштовуюся під когось, заради когось.

Не зраджувати собі - головне у цьому житті, життєво найголовніше.