все що зможеш вмістити в рюкзак
все що дотягнеш на хилій спині
все що ніколи не влізе в думках
це все твоє
тепер неси

ось твої чоловіки і жінки
ось червоніють за тебе батьки
ось твоє рідне село
ось погребіння діда
твого або не твого

ось твої помста і зло
ось твого озера мулисте дно
ось твої теплі руки в воді
ось камінці —
бери-не бери

ось твоє тіло ще зовсім мале
ось люди які просто є
ось міста яких просто нема
в тебе ніколи не буде другѝх
треба любити цих

ми зустрілися
в між-часовому просторі

я, чиє життя не змінюється,
гину від цього, а ти —
та, що постійно в русі,
загубила відчуття глибини

обидва падаємо,
нестримно, порізно,
кожен — у власну втому,
як все стає дивним у спокої

ми схожі на скали,
які злякалися моря,
боїмося, що гострі хвилі
завдадуть невимовного болю
день у день починаємо знову

уникаємо великих радощів
уникаємо страшного горя

намагаємось усе виправити,
вчимось сповільнюватись
в танці між серпнем і вереснем

цілісні, вільні, невидимі

так, ця завчена смерть
вразливий недбалий хижак
що важко волочиться спереду нас
обкусує шкіру з стегна світанку

червоний слід смерти несемо додому
як учительський почерк в щоденнику
з трепетом антилопи
серце котрої відлунює
ударом левʼячого ковтання

┅┅╍╍┅┅╍╍┅┅╍╍

місто — розбитий годинник,
в якому завмерли спогади
на перехресті народжується
déjà vu 
з металічним присмаком в роті

а вулиці горять 
як тріснуті чорні судини 
на загрублих руках алкоголіка

плями чорнил на сорочці 
всотують памʼять історій
нікому вже не потрібних 
і тому особливо цікавих
як старі фотографії незнайомців

колись й від мене 
залишаться тільки вірші в телеграмі
та відлуння ходи у порожніх провулках

розбити скло і наклеїти його на обличчя

лягти на землю в самосаду, любуватися небом поки воно блакитне,

на подолі
черговий райський день —
й тільки одержимість
здатна його зіпсувати

Морі, не ставай хорні
(бодай хіть надихає
не гірше Бога),
але навіщо світу ще один вірш
з обмеженим світоглядом

на речі, концепції, ідеї,
колір неба, близькість, власні страхи недограти
в чоловіка й схибити

(переконаний, що сакральне відношення до сексу має бути знищене,
але не моїми віршами)

життя це про
баланс на межі
між людяністю і розпачем,
еросом і танатосом,
навіть попри уламки від ракет,
які до крові в шкіру
впиваються

горе зростає під кожним кущем
зла бутони наливаються сонцем

і відрощують довгі отруйні шипи,
які лізуть під нігті коли ти, необережно,
у тіні на газон лягаєш

≥≥≤≤≥≥≤≤≥≥≤≤≥≥≤≤

сподівання ще не є обіцянкою
бути ким-небудь не складно, складно — вижити
і зберегти теплий погляд добрих очей,
я готовий пожертвувати пристрастями, якщо треба,
але не забути своїх помилок. навіки, знову і знову,

спотикаючись, без варіанту впасти у відчай,
біль зустріну з усмішкою на обличчі.
закохано спостерігаю як гуляє вона кімнатами,
чекає, що я засну, і що вона скористається шансом
сховатися глибше між півкулями мозку – це ще одна спроба
перехопити контроль, але я не даю слабину,

як сонце не кляне небо, оповите дощовими хмарами.
поки живі борються з ще-одним-днем – 
мертві танцюють, їм належить ця ніч без імені
– так тихо, світиться зірка остиглої крові
крізь сон випалює шрами мені на блідій шкірі.

…—//-//—…

щось грузить, стискає, думки що лезом по залізу
у грудях палає, мерщій засинай на зустріч несвідомому,
у сні цілуй незнайомок, давніх подруг і тих, кого хотів
назавжди прибрати з памʼяті (тобі не вдалося).

борись, страх ховається і на краю ночі корчиться,
тисне голкою у скроні, суди-судомить пульсобіт в голові,
лягай спати, скоріше, поки не відняло силу бачити сни.

тоді внутрішній голос видасть внутрішній дозвіл
на запізніле бажання бігти, кохатись, боротись,
і надихнутись плисти проти течії комплексів.

вони кажуть: «забороненим не спокушайся, сповідайся,
причастись, покайся та врятуйся від жорсткого Бога».
краще вибери у пантеоні езотеричних істот когось
без манії контролю, хто допоможе втілити фантазії наживо,
а не кинути серце обличчям донизу, як роблять утопленики!

світає, спіши – пливи рибою містом затопленим:
проспектами, набережними проносяться хвилі,
встигни зайти додому до того як хлине злива;
ось чому голова болить — скоро дощитиме,
хто не прокинеться буде втягнутий у вир світу навиворіт

//…/ //…/

Поступово її присутність стає найзатишнішою метафорою застою

поодинці ми не тонемо у воді,
не горимо у вогні,
а удвох — як квіти, засинаємо
не дочекавшись зими і першого снігу

ми боїмося дзвінків, запізнень, знайомств з новими людьми, досягнень, самореалізації, мріяти, рухатись без мети

скільки фантазій невтілених, скільки бажань забутих, а ми все одно щасливі,

свідками наших заручин є стіни квартири, розкидані речі, коти у дворі, сусіди

ключ застрягає в замку на дверях у підʼїзд, що означає «варто нікуди не йти, залишатися вдома» —

поступово все у житті втрачатиме сенс, тільки б прожити ще один день, зустріти ще один ранок разом

/—//—/

місто знущається наді мною —
навіть собаки тут
одягнені краще

відчуття ніби свято
десь поруч, але не з тобою,
або вже закінчилось, ще до того,
як ти про нього дізнався

лікар радить
дотримуватись режиму,
сповільнити ритм,
не звірятися з календарем,

примиритися з відчуттям
швидкоплинності,
змиритися, що це місто
створене для креативної молоді – 
і собак

я вмовляю себе
не палити забужко і жадана
не сваритися у фейсбуці
не заводити сторінки в
фейсбук / пьюр / інстаграм

не пити після опівночі,
не їсти після восьмої
медитувати зранку
і писати ніби востаннє,
бо як раніше вже точно не буде

на місці парку з’явився ЖК
дороги й бруківку перекладуть
мости так і лишаться недобудовами.
машини тягнуть на штраф-стоянку,
іржа плаче, ніби її проводжають
в останню путь.

у повітрі витає смог з надії,
туману і пилу – 
не дихай
не дихай
не дихай

?

ріка напевно і не знає
як на березі нам важко
в диму вогні шепочуть ночі
що я у прах перетворюсь

нарешті сон приходить першим
показує, як все розквітне
а за вікном весна лунає
ніби проповідь сумна

хто стане новим королем
під чиїм прапором боротись
не так важливо, коли б’єшся
проти зла

лицар палаючого серця
не кидає слів на вітер
і тримає в собі сльози
аж до самого кінця

життя залишивши на потім
ми все ще мусимо співати
бо цих пісень ніхто не знає
окрім нас

куля влучила у серце
куди ти звикла цілувати
вмираю, як червона квітка
на руках