шкода, що любов не рятує від смерті.

Лот №2: експрес-фотосесія у Альони Лобанової

? БАНКА

Моя улюблена київська фотографиня, яка має особливий талант розкривати людей у кадрі, причому за лічені хвилини.

Після 15-20 хв зйомки на вас чекає 20+ чудових оброблених фото, світлини з такої експрес-зйомки я використовую в усіх соцмережах уже третій рік, а ще на вас чекає знайомство з дивовижною Альоною.

а тут можна виграти експрес-зйомку за донат від 200 грн

звичайний травневий день.
ні не так,
звичайний травневий день,
звучить тривога
(моя і повітряна.
моя звучить трохи приємніше,
я все ж ходжу на вокал).

сусідка знову виганяє свого кота,
якого любить більше за все на світі,
інколи відчуваю себе цим котом,
бо чим більше тебе відштовхують,
тим частіше ти хочеш назад.
але варто відійти на відстань
довжиною в місяць
і все стає на свому місця:
вірніше, ти на останнє.
і завжди на ньому була.
ти обпікаєшся раз і просиш ще
вогню,
бо «що не вбиває, робить сильніше».
у мене кредитний ліміт довіри
вже нараховує відсотки
кожного місяця.
до найближчого укриття девʼять поверхів
і кругів пекла.

вахтерша не може запамʼятати
мого імені вже рік як завтра,
в мене рідко виходять вірші з білою римою,
в мене в принципі рідко виходять вірші,
бо я їх впускаю і не випускаю назад.
нам же кажуть «тільки вперед».
і я залишаюсь подумки між хелмом
і 10 поверхом.
може, це і є чистилище.
але як для нього тут занадто чисто.
чистий четвер,
перед яким маленька пʼятниця
після якого звичайна пʼятниця.
і ти посміхаєшся так, наче знаєш,
що завтра ми всі помремо
чи всі виживем.
я б хотіла зберегти цей спогад плівкою kodak portra 160
на свою мильницю олімпус мію,
але
щоб проявити фотографії, потрібна суцільна темінь,
а ти так світишся.
я закриваю очі і чекаю
може,
можливо є шанс,
якщо я зажмурюсь
уявлю, що зараз ніч,
ти проявишся.

я зовсім не азартна,
але б зробила ставку на тебе.

звичайний травневий вечір:
у всіх, кого є дім, до нього спішать,
щоб прийти, заварити чай і робити те саме,
що робив на роботі,
але вже для себе.

я не думаю, що цього світу колись не стане,
я інколи думаю, його і не було.
і деякі з персонажів вигадані,
бо я б хотіла, щоб їх не існувало.

звичайна травнева ніч,
і ми знову наснились одне одному.

дитинство закінчується, коли помирають ті, хто тебе виростив.

дитинство закінчилось.

як справи?
я заварила каву,
погано спала,
думала про тебе.
віталась з сусідами,
вони знизали плечима
думала про тебе.
проспала тривогу,
ходила тривожна,
поливала монстеру.
думала про тебе.
прокладала в гугл маршрут,
питала чат gpt
як часто поливати монстеру.
думала про тебе.
ставила платівки,
заправляла ковдру,
вона билась струмом,
побилась об заклад,
думала про тебе.
бачила хмару
схожу на лисицю,
думала про тебе.
наливала келих вина,
смішно жартувала,
але ніхто не почув,
думала про тебе.
шукала вечірки
і привід з них піти,
вела смол токи
про велике і просте,
і так гучно
думала про тебе,
що хтось вигукнув твоє імʼя.
як твої справи?

інколи мені здається, що якщо я покличу тебе трохи гучніше, ніж зазвичай, то ти почуєш, прийдеш, відгукнешся.
а потім згадую, що там де ти є ні звуків, ні голосів, ні повітря.

в дитинстві я думала, що достатньо відмінно вчитись і ставитись до людей з відкритим серцем, щоб життя склалось найкращим чином.
тоді здавалось, що попереду все життя, наповнене пригодами, подорожами, людьми і відкриттями. пригод, звісно, хоч відбирай. в цьому я була права.
але як наївно і добре було вірити, що золота медаль — залог успішного життя. і як інколи хочеться підійти до цієї маленької Альони і сказати: «ти облажалась, в тебе нічого не вийшло. у всіх вийшло, а в тебе — ні». але ще більше хочеться обійняти її і сказати, що це навчання і переживання — це найлегше, що сталось в її життя, і воно не варто тих нервів, прибережи їх, повір, вони тоді ще знадобляться під час першого розбитого серця, збитих колінок і вибухів.
життя — такий фейк. хтось думає, що ти живеш мрію, а ти просто намагаєшся не зійти з розуму і ледве покидаєш ковдру.
життя — оверрейтед. і водночас таке недооцінене. роби що хочеш, якщо ще можеш. живи, якщо в тебе не заберуть цю можливість.
а потім ти повернешся до минулорічних світлин і подумаєш, що це був щасливий час, чого ж ти не цінував його? із року в рік одне й те саме, тільки люди навколо змінюються, а ти залишаєшся чи просиш їх залишитись.
а потім вже нічого не просиш.
хто хоче, той залишається.
інколи мені хочеться в дитинство, бо тоді я вміла вирішувати логарифми, застосовувала тригонометричні формули з легкістю перетворюючи складне в просте, а зараз всі складнощі не спросити математичними рівняннями, і я більше не відчуваю себе найрозумнішою дівчинкою в класі.

борись не за мене,
борись зі мною.

моя самотність — це не про відсутність людей навколо, це про відсутність себе навколо цих людей.