я не можу врятувати нас.

бачу прогрес у розвитку каналу да і самої себе, це неймовірне відчуття.
раніше я гналася за кількістю підписників, типу чим більше тим краще, але зараз мені плювати на це. я роблю те, що мені подобається і приносить задоволення. вдячна тій "собі" яка не покинула цей канал у той час, коли здавалося, що немає сенсу в ньому і тим людям які мене підтримали.?

в темній кімнаті, освітленою лише місячним світлом була вона та її образа. не на когось, а на саму себе. адже нащо тоді було говорити ті слова, нащо було кричати коли тебе не хотіли чути. всі дії її були марні та не коштували крихти сил та терпіння.
в кімнаті сиділо двоє - вона та її біль. останній з посмішкою дивився на свою жертву, робота була виконана на відмінно. вона здалася зовсім без опору, без криків і благань о помилуванні. лише жалісно дивилася на свого ката і не розуміла за що її так вишукано катували.
життя ту дівчину покинуло, залишивши тільки оболонку наповнену ненавистю та бажанням помститися. та чи буде від тої помсти насолода? чи відчує вона на своїх вустах металевий присмак крові? наврядчи, бо біль і образа зникнуть без крові, потонувши у її власному морі з сліз.
тепер в кімнаті сиділа вона сама, дівчина без емоцій та жалю.

париж, цілуватися в темному ресторані,
танцювати, доки не набридне,
відриватися щоночі.
тільки обіцяй мені, що ми нізащо не розлучимося!