«Я бачу тебе наскрізь»

Чи помічали ви колись, як легко люди ставлять оцінку іншим? Скоріше навіть не оцінку — діагноз. І як показує життя, чим більше людина впевнена у непогрішимості своїх вердиктів, тим абсурднішими вони насправді є.

Звертаючись до досвіду православних святих, ми чітко бачимо, як смирення і висота духу повертали їхній погляд перш за все у власні серця, а бачити гріхи інших давалося лиш обраним, тим, кому це не шкодило. Але я не знаю жодного святого, який би безапеляційно заявляв, що бачить людей наскрізь.

Одного разу я мала милість Божу відвідати митрополита Лонгіна (Жара). Як відомо, завдяки своєму подвижницькому життю і величезному духовному досвіду йому Господом відкрито те, чого не бачимо і не розуміємо ми. І знаєте, що він відповів мені на прохання дати пораду щодо мого життя? Він сказав: «Хто я такий, аби щось стверджувати і радити? Я звичайний грішник, і я нічого не знаю». І це було щиро, не показово, він був абсолютно переконаний, що так і є, він бачив себе саме таким. Однак, певне благословіння він мені пізніше дав, і після розмови з ним моє серце сповнилося таким світлом, що усі відповіді прийшли до мене самі. Розумієте? Ось що робить благодать Божа і істинна прозорливість!

Що можна сказати про прагнення людей сканувати одне одного, давати непрошені поради, пліткувати позаочі, видаючи себе за знавців людських душ? Скільки разів треба прожити власне життя, аби хоч трішечки почати щось розуміти в інших? Великі мудреці уже в поважних літах стверджували словами Сократа: «Я знаю, що я нічого не знаю».

Вчені називають це ефектом Даннінга — Крюґера. Суть його у тому, що [цитата]: «люди з низькою кваліфікацією роблять помилкові висновки та ухвалюють невдалі рішення, але їхня некомпетентність не дозволяє їм це усвідомити. Через це вони зверхні щодо інших, вважають свої здібності вищими за пересічні. Це призводить до того, що менш компетентні завищують свої здібності щодо тих, у кого вони насправді вищі. Також є й зворотний ефект: люди з високою кваліфікацією можуть недооцінювати свої здібності».

Простими словами, це означає, що чим більше людина справді розбирається у чомусь, тим більше вона усвідомлює, як далеко їй до істинного пізнання — а тому ніколи і ні за що вона не назве себе експертом людських душ.

Повертаючись до досвіду святих, згадаймо, як вони щоразу наголошують, наскільки важливо пізнати себе, і як це насправді важко. Життя не вистачить, щоб розібратися у собі, навести лад у власному серці. Що вже й мовити про інших?

Коли ми судимо про когось, ми просто говоримо про себе, і не більше. Як у відомій притчі, яку я вам нагадаю.

У одному монастирі побачив монах, як у вечірній темряві хтось із братів переліз через огорожу і попрямував до села. "Це блудник пішов у світ блуд творити", - подумав він.
Те саме побачив і інший і вирішив: "Цей брат злодій, пішов у село вкрасти що-небудь".
Третій побачив і промовив: "Це хтось із рабів Божих пішов потайки милостиню роздавати".

Для блудника весь світ блудить. Для злодія весь світ краде. Для раба Божого весь світ догоджає Творцеві.

Звісно, тверезо оцінювати середовище, у якому ми живемо, — це нормально. Робити для себе висновки, кого наслідувати, кого уникати, а у кого навчатися. Але це не має нічого спільного з ганебним пліткарством і осудом. Тож коли чуємо щось на кшталт: «Я бачу тебе/його/ії наскрізь», не варто довіряти думці цієї людини. Скоріш за все, вона лиш прагне уваги і самоствердження, але жодним чином не має поняття про те, що обговорює.

Любімо і цінуймо одне одного. Бо немає милості тому, хто не проявляє милості. Один у нас Серцевідець, і лиш Йому дозволено творити суд. А нам би просто залишитися (або нарешті стати) людьми…

Ольга Православна

Дуже страшно, коли людина використовує свої таланти, аби витончено, збочено ранити людей, завдавати їм шкоди.
Краще не мати жодного таланту, ніж купити собі на нього квиток до пекла.
Як казав колись мій духівник, диявол обирає собі найкращих, найталановитіших, наймайстерніших, аби діяти у світі через них. Через отруйне слово, через вбивчу музику, через страшні картини…
Відповідальність, яку несе на собі митець, особливо поет, неможливо переоцінити. Слово торкається серця людини. Воно проходить ті барʼєри душі, ті шари підсвідомості, які захищають особистість у повсякденному житті від глибоких травм. І саме там, у серці, воно або лікує, або вбиває її.
Загострене до блиску поетичне слово — це страшна зброя. Відшліфовуючи свою майстерність, автор підвищує ризик власної помилки в сотні разів.
Раніше мені здавалося, що влучна літературна критика, навчання техніці потрібні усім без винятку авторам. І я багато працювала у цьому напрямку — і над собою, звертаючись за порадами і настановами до досвідчених і визнаних поетів, і за запитами людей, проводячи особисті розбори їхніх віршів.
Але з часом я усвідомила, як помилялася! Відшліфувати майстерність автора, навчити його писати технічно добре — все одно, що дати йому до рук гострий ніж. І що він потім робитиме з цим ножем — величезне питання. Кому служитиме своїм словом — Богу чи власним амбіціям!
Не кривлячи душею, маю зізнатися, що я теж, бувало, виливала на папері усі свої емоції. Так легше жити насправді. Болить тобі — ти написав. Але знову ж таки, духівник колись розповідав, як навіть Гоголь спалював свої рукописи, які вважав згубними для людей. Гоголь! Письменник, твори якого обовʼязково знайшли б визнання! А тут я, смішний за величиною автор, і моя емоційна писанина, такі собі римовані помиї хворобливої уяви… Чи маю я право оприлюднювати це?
Так почали летіти мої «шедеври» до смітника. Бо яка суть — така їм і доля.
А ще пізніше я заборонила писати собі, коли мені хочеться помахати перед кимось своєю думкою, як зброєю. Не цього чекає від мене Христос, Який дав мені цю здібність.
На жаль, на просторах інтернету усе частіше зустрічаю геніальну за формою і демонічну за змістом поезію. Це нагадує мені іноземні музичні твори, які «чіпляють» своєю мелодією, але значення слів змушує жахнутися. І ці вірші, ці пісні проникають у серце, наче вірус, і спотворюють його. І це дуже серйозна проблема.
Я закликаю усіх читачів бути вкрай вибірковими у своїх естетичних, музичних та поетичних вподобаннях. Не все, що звучить якісно і красиво, є красивим і цінним по суті. Особливо бережіть дітей від всепоглинання контенту «творчих» особистостей — у їхніх довірливих душах взагалі немає ще жодних фільтрів, щоб відділити чорне від білого.
Я закликаю усіх поетів і митців різних напрямків узгоджувати свої твори з волею Божою і власною совістю. Не дозволяйте емоціям, особливо пристрасним, істеричним, образливим почуттям керувати Вашим талантом. Бережіть свого читача, а разом з тим і власні серця від згуби!
Не усе те золото, що блищить.
Прости нас, Боже, усіх, хто так чи інакше зловживав Твоїми дарами!

Ольга Православна

https://vm.tiktok.com/ZGeXcxdLd

ЭРА ВОДОЛЕЯ

Она смотрела томно в небеса,
В мечтах надежды светлые лелея —
Намедни прорицатель ей сказал:
Грядёт уж скоро эра Водолея!

И рухнет, рухнет старый этот мир,
И всё на нем отжившее истлеет!
И больше не возвысится кумир
Над глупым стадом, что мычит и блеет!

Всех просвещённых примет этот свет,
Осознанных в потоке трансформаций,
И вознесет, поверите иль нет,
На уровень немыслимых вибраций!

Ей так хотелось новую судьбу,
Без боли, страха, горечи потери —
Казалось, третий глаз ее на лбу
Уж видел очертанья этой эры!

Мешала разглядеть сей мир мечты
Лишь Чья-то тень, неуловима глазу,
И рядом с Ней — кресты, кресты, кресты,
И сколько их — не сосчитаешь сразу.

И Чья-то кровь сверкала на крестах,
Поярче бриллиантов и рубинов,
Напоминая больно о грехах
И содрогая скрытые глубины.

И Кто-то ей шептал: «Остановись»,
И в сердце вновь и вновь звучало Слово:
«Лишь Я есмь Путь, и Истина, и Жизнь,
И нет пути на Небеса иного».

Она пыталась мысли притупить
И глядя вдаль, пила остывший кофе.
Ей надо было лишь переступить
Чрез этот Глас и встать спиной к Голгофе.

…Вдали блестела неба бирюза,
И сердце билось, силы не жалея, —
Намедни прорицатель ей сказал:
Грядёт уж скоро эра Водолея… ________________© Ольга Православна, 2024 р.