#кутя #yule

Поки цейво тойво, Рін приготував кутю, бо святкував Йоль цими вихідними, і виявив, що забув опублікувати один із записаних раніше епізодів.

Один із плюсів того, що я почала записувати проходження саме Dragon Age: The Veilguard у тому, що там багато діалогів, і моє бекання й мекання не так уже й часто звучить.

Інжой 🙂

#hry #dragonagetheveilguard

Зимовий сезон увімкнувся повністю, Рін сьорбає чайочок і дивиться кіно.

Тому повертаюся до рубрики #cinemarin

І сьогодні буде не один, а цілих два фільми, утім обʼєднані ідеєю та часом. Обидва — детективи, що відбуваються в середньовіччі.

Перший — це славнозвісний The Name of the Rose (укр. Імʼя троянди, рум. Numele trandafirului, чеськ. Jméno růže, гр. Το όνομα του Ρόδου) 1986 року. Це екранізація однойменного роману Умберто Еко, і це той випадок, коли краще не знати, що існує книжка. Роман комбінує середньовічний детектив із семіотикою, літературною теорією та теологією. У фільмі лиш де-не-де проскакують натяки на глибину оригінального твору, але загалом там залишилася лише частина, яку простіше за все екранізувати, — детектив. Головну роль грає Шон Коннері.

Не розкриваючи основних деталей, скажу лише що в ті часи, коли фільм було знято, кіно як жанр ще не було настільки характерне для постмодернізму як зараз. Тому відчуття від головних героїв, від основної таємниці, від кінцівки врешті-решт у фільмі більш позитивне, ніж у книзі, і тим самим руйнує новаційність твору. Тим не менш, це хороше кіно, а судячи з відгуків на imdb, воно ще й змусило когось над чимось замислитися. Не мій випадок, бо про постмодернізм уже написано, прочитано й обговорено мною багато, але варто зауважити, що це кіно стоїть у витоків постмодернізму, тому такі ідеї тоді були новаторськими.

Якщо ж брати сюжетну лінію середньовічного детективу, то я раджу подивитися ще й The Reckoning 2003 року (укр. День розплати, іншими мовами не знайшла). У ролях там Пол Беттані, Віллем Дефо, Венсан Кассель, навіть Том Гарді в одній із другорядних ролей. Тут сюжет більш змістовний і послідовний, бо він не намагається запхнути в себе складні постмодернічні уявлення про семіотику, а просто розповідає історію. Звісно, в нашу епоху будь-який фільм є постмодернічним, тому цей теж. Характерною ознакою цього є сюжет у сюжеті — у фільмі актори вуличного театру ставлять пʼєсу, щоб розповісти людям історію. З деталями ознайомитеся під час перегляду, не псуватиму вам враження.

Мені було сьогодні скількись рочків, коли я усвідомив, що у словосполученні встати на носки маються на увазі носи черевиків, а не шкарпетки.

Якщо подумати, то я вірив у якусь нісенітницю, хто ж встає на шкарпетки…

І так, це нормальний словниковий вираз: https://slovnyk.ua/index.php?swrd=носок

#українська

Один в каное. Лімасол, 26.09.2024

Рін відчув себе старим фаном, що знає лише тексти старих пісень, а нових майже не чув.

#muzică

❌ Перекладацький міф № 1:

Знати іноземну мову і вміти перекладати з неї — це те саме.

Інше формулювання:

Перекладачем може бути будь-хто, хто добре знає іноземну мову.

Пересічні люди чомусь упевнені: ти вивчив іноземну мову, наприклад, на C1 — усе, можеш працювати перекладачем.

Ні: це абсолютно різні вміння. Чимало людей, які чудово читають і розмовляють іноземною мовою, ніякі як перекладачі. І навпаки, величезна кількість чудових перекладачів бекають-мекають, розмовляючи іншою мовою.

Знати іноземну мову, звісно, необхідно. Але головне вміння перекладача — віртуозне володіння рідною мовою. Це одна з тих істин, яка очевидна для перекладача-професіонала і незбагненна для сторонньої людини.

→ «Моя донька так шпарить англійською — візьміть її перекладачкою!»

#професіяперекладача