Антоненова тисяча - прекрасна ініціатива. Мене запрошують на цікаві перформанси, ще й платять тисячу гривень за одну сторінку тексту про нього. Так це мені подобається, що на додачу до однієї сторінки безкоштовно пишу ще дві.
Отже, огляд на перформанс Нани Бякової відредагований в декілька хвиль Лізою Корнійчук (Дякую!)

https://artslooker.com/muzey-pryfrontovykh-sukon-i-korabliv-vtrachenyy-rukh-nany-biakovoi/

От я і потрапив до MOST magazine! Чудовий привід — виставка Відчуття Безпеки, що на днях завершилася в харківському ЄрміловЦентрі. Продовжую думати про те, як контекст та матеріальні умови ускладнюють сприйняття часу та які розрізнення цим ускладненням підсвічуються у випадку України

https://artslooker.com/perezhivannya-obektiv-performans-terezi-yakovini/

А ще побував на work in progress Марії Матяшової і написав текст. Він для мене не тільки про роботу Марії, але і про спосіб працювати з війною, думати про неї. Декілька днів підряд думав і розмовляв з близькими друзями і людьми про ідеї з цього тексту. Буде цікаво почути від вас чи зрозуміло про що йдеться і чи відгукується.
За допомогою друга звернув увагу на платформу Substack і спробував запостити текст туди. Теж дайте знати чи приємніше читати звідти

Через те, що хор на момент показу work in progress, не до кінця розігрів голос, його звучання можна було уявити лише за маленьким ескізом у виконанні Терези. В грі масштабів короткий уривок хору та прискорена розповідь про можливий фінал роботи дивовижним чином склали доволі чітке передчування. У разі втілення обіцяного легко уявляється складений голосами людей та не-людей сонорний простір, що святкує гібридність самим фактом одночасного фізичного взаємопроникнення одних звуків в інші. Утворений резонанс, в якому будуть пересікатися фортепіано, голос Терези (і голоси аудиторії?) та шумні записи інших речей-діючих-осіб, в такому випадку уявляється місцем для мережування людського та нелюдського, побудованого на принципах взаємного визнання та дії. Як діятиме цей гібридний резонанс збитих мастшабів? Куди його помістити на політичному спектрі? Можна робити припущення, що скоріш за все він пронизуватиме все і всіх, через ризому надаючи доступ до співпраці кожному, хто відгукнувся на заклик. Але це можна буде дізнатися лише вступивши в нього тілесно, всім поглядом, слухом, дією. 

Масштаби колаборації: work in progress Терези Яковини

Ганна Рудзька-Цибіс — представниця польської групи колористів, що в 1920-х об’єдналася під назвою Komitet Paryski — за свого життя мала можливість подорожувати всім світом. Проте на час німецької окупації у Другу Світову Війну вона лишилася в Кракові, тримаючись за незмінне для неї: писання натюрмортів з грушами. Після невеликої інтродукції до work in progress Актори мого переживання мисткині Терези Яковини саме груші на дерев’яних планшетах дають зрозуміти, що розповідь буде про натюрморт. Перед тим, як Тереза почне читати підготовлений текст, в якому власне і згадає історію Ганни, увімкнуться камери та зрівняють розміри будинку та кавоварки, парканів та тостера, Терези та блендера. У блендері опиниться груша. Тостер підігріє шматочки хліба до підгорілої скоринки. Доречними тоді стануть нотатки про італійських футуристів, що застали як жадане ними технологічне прискорення випалило та перемішало вдосталь органіки в Першій Світовій Війні. Після неї кожен з художників вирішував як бути разом з фашистською владою Муссоліні. Для Маріо Сіроні рішенням були чашки. Конкретно, «Натюрморт із синьою чашкою». Історія Cіроні — історія тривожного розщеплення між практикою натюрморту вдома та виконанням замовлень щодо монументальної пропаганди на роботі. Синю та інші чашки Тереза висуває на монументальний п’єдестал, примирюючи протилежності між собою. Тепер маленькі фігурки людей можуть спокійно спочивати в тіні об’єктів свого живопису. 

За підсумками цієї оповіді можна очікувати моралізаторського питання, адресованого згаданим біографіям: що значить бути тим, хто діє або не діє? Проте Тереза ставить їх не людям, а речам, зображуваним в натюрмортах об’єктам. Речі приймають у власне укриття тих, хто ховається від окупації або від поступок режиму. Вони стають активними медіаторами тактик, які люди обирають в умовах окупації. Маленька синя чашка виступає затишним сховком від викликів війни. Цьому сприяють збиті фреймом камери та сценографією масштаби не-людських акторів переживання Терези Яковини. Актори Терези і вона сама на імпровізованій кухні обмінюються розмірами одне з одним, граються ними. Масштаби змінюються не лише візуально, але й наративно: розкриваються історії груш та чашок, які творять більшу асоціацію своїх історій, вказуючи на спільні вузли з великою (хоча це з якого кута глянути) історією людства та його насильства. 

Акторно-мережева теорія Бруно Латура, на яку, мабуть, і посилається в назві художниця, вміщує в себе історії як людських, так і не-людських акторів. Щоб виявити зв’язок між цими історіями, Латур у тексті «Злегка простукуючи архітектуру Рема Колгаса тростиною сліпця» пропонує уявити не-модерністське (а значить не-лінійне, не-поступальне) протікання часу, в рамках якого рух ведеться не стільки від нерозумного до Розумного, скільки від «гібридизації меншого масштабу до гібридизації більшого масштабу». Відкритої Латуром історичної завіси áкторам достатньо, щоб виступити акто‌рами, що розігрують п’єсу мережевої пов’язаності людей та не-людей. 

В третьому акті крихітна аудиторія — частина сценографії Терези — опиняється перед величезним фортепіано. Користуючись владною силою свого масштабу, воно вимагає дії від людей, повертає їх в ту реальність, від якої ті ховаються в речах. Пам’ятаючи, як люди натискають клавіши, видобуваючи звук, фортепіано закликає людей видобувати звук з себе, співати. Проте саме фортепіано не полишає, не цурається доєднатися, уникає ієрархії між музикантом та інструментом, між тим, хто використовує і тим, що використовується.

У відповідь на заклик речей Тереза залучає народний спів. Народна пісня «Ой, упав сніжок (та й на бережок)», що походить з Харківщини, знаходить своє чергове відтворення в Києві. Це спів народу, спів багатьох між просторами та часами. Як можна пересвідчитись на прикладі їх долі, речі впізнають в людських свої просторові та часові контексти. До хору запрошуються й інші речі: блендер, тостер, кавоварка, дриль. Лунає хор історії взаємопов’язаності, взаємної прив’язаності та взаємної відповідальності. 

Написав для Стипендії Арто текст про work in progress Терези Яковини. При реєстрації на кол про тексти вказувалося, що Стипендія зацікавлена в поширені текстів різними медіа та каналами. От буде в моєму. А якщо вам сподобається і захочете десь в себе опублікувати, дайте знати