https://artslooker.com/perezhivannya-obektiv-performans-terezi-yakovini/

https://artslooker.com/perezhivannya-obektiv-performans-terezi-yakovini/

ArtsLooker

Переживання об’єктів: перформанс Терези Яковини | ArtsLooker

А ще побував на work in progress Марії Матяшової і написав текст. Він для мене не тільки про роботу Марії, але і про спосіб працювати з війною, думати про неї. Декілька днів підряд думав і розмовляв з близькими друзями і людьми про ідеї з цього тексту. Буде цікаво почути від вас чи зрозуміло про що йдеться і чи відгукується.
За допомогою друга звернув увагу на платформу Substack і спробував запостити текст туди. Теж дайте знати чи приємніше читати звідти

Через те, що хор на момент показу work in progress, не до кінця розігрів голос, його звучання можна було уявити лише за маленьким ескізом у виконанні Терези. В грі масштабів короткий уривок хору та прискорена розповідь про можливий фінал роботи дивовижним чином склали доволі чітке передчування. У разі втілення обіцяного легко уявляється складений голосами людей та не-людей сонорний простір, що святкує гібридність самим фактом одночасного фізичного взаємопроникнення одних звуків в інші. Утворений резонанс, в якому будуть пересікатися фортепіано, голос Терези (і голоси аудиторії?) та шумні записи інших речей-діючих-осіб, в такому випадку уявляється місцем для мережування людського та нелюдського, побудованого на принципах взаємного визнання та дії. Як діятиме цей гібридний резонанс збитих мастшабів? Куди його помістити на політичному спектрі? Можна робити припущення, що скоріш за все він пронизуватиме все і всіх, через ризому надаючи доступ до співпраці кожному, хто відгукнувся на заклик. Але це можна буде дізнатися лише вступивши в нього тілесно, всім поглядом, слухом, дією. 

Масштаби колаборації: work in progress Терези Яковини

Ганна Рудзька-Цибіс — представниця польської групи колористів, що в 1920-х об’єдналася під назвою Komitet Paryski — за свого життя мала можливість подорожувати всім світом. Проте на час німецької окупації у Другу Світову Війну вона лишилася в Кракові, тримаючись за незмінне для неї: писання натюрмортів з грушами. Після невеликої інтродукції до work in progress Актори мого переживання мисткині Терези Яковини саме груші на дерев’яних планшетах дають зрозуміти, що розповідь буде про натюрморт. Перед тим, як Тереза почне читати підготовлений текст, в якому власне і згадає історію Ганни, увімкнуться камери та зрівняють розміри будинку та кавоварки, парканів та тостера, Терези та блендера. У блендері опиниться груша. Тостер підігріє шматочки хліба до підгорілої скоринки. Доречними тоді стануть нотатки про італійських футуристів, що застали як жадане ними технологічне прискорення випалило та перемішало вдосталь органіки в Першій Світовій Війні. Після неї кожен з художників вирішував як бути разом з фашистською владою Муссоліні. Для Маріо Сіроні рішенням були чашки. Конкретно, «Натюрморт із синьою чашкою». Історія Cіроні — історія тривожного розщеплення між практикою натюрморту вдома та виконанням замовлень щодо монументальної пропаганди на роботі. Синю та інші чашки Тереза висуває на монументальний п’єдестал, примирюючи протилежності між собою. Тепер маленькі фігурки людей можуть спокійно спочивати в тіні об’єктів свого живопису. 

За підсумками цієї оповіді можна очікувати моралізаторського питання, адресованого згаданим біографіям: що значить бути тим, хто діє або не діє? Проте Тереза ставить їх не людям, а речам, зображуваним в натюрмортах об’єктам. Речі приймають у власне укриття тих, хто ховається від окупації або від поступок режиму. Вони стають активними медіаторами тактик, які люди обирають в умовах окупації. Маленька синя чашка виступає затишним сховком від викликів війни. Цьому сприяють збиті фреймом камери та сценографією масштаби не-людських акторів переживання Терези Яковини. Актори Терези і вона сама на імпровізованій кухні обмінюються розмірами одне з одним, граються ними. Масштаби змінюються не лише візуально, але й наративно: розкриваються історії груш та чашок, які творять більшу асоціацію своїх історій, вказуючи на спільні вузли з великою (хоча це з якого кута глянути) історією людства та його насильства. 

Акторно-мережева теорія Бруно Латура, на яку, мабуть, і посилається в назві художниця, вміщує в себе історії як людських, так і не-людських акторів. Щоб виявити зв’язок між цими історіями, Латур у тексті «Злегка простукуючи архітектуру Рема Колгаса тростиною сліпця» пропонує уявити не-модерністське (а значить не-лінійне, не-поступальне) протікання часу, в рамках якого рух ведеться не стільки від нерозумного до Розумного, скільки від «гібридизації меншого масштабу до гібридизації більшого масштабу». Відкритої Латуром історичної завіси áкторам достатньо, щоб виступити акто‌рами, що розігрують п’єсу мережевої пов’язаності людей та не-людей. 

В третьому акті крихітна аудиторія — частина сценографії Терези — опиняється перед величезним фортепіано. Користуючись владною силою свого масштабу, воно вимагає дії від людей, повертає їх в ту реальність, від якої ті ховаються в речах. Пам’ятаючи, як люди натискають клавіши, видобуваючи звук, фортепіано закликає людей видобувати звук з себе, співати. Проте саме фортепіано не полишає, не цурається доєднатися, уникає ієрархії між музикантом та інструментом, між тим, хто використовує і тим, що використовується.

У відповідь на заклик речей Тереза залучає народний спів. Народна пісня «Ой, упав сніжок (та й на бережок)», що походить з Харківщини, знаходить своє чергове відтворення в Києві. Це спів народу, спів багатьох між просторами та часами. Як можна пересвідчитись на прикладі їх долі, речі впізнають в людських свої просторові та часові контексти. До хору запрошуються й інші речі: блендер, тостер, кавоварка, дриль. Лунає хор історії взаємопов’язаності, взаємної прив’язаності та взаємної відповідальності. 

Написав для Стипендії Арто текст про work in progress Терези Яковини. При реєстрації на кол про тексти вказувалося, що Стипендія зацікавлена в поширені текстів різними медіа та каналами. От буде в моєму. А якщо вам сподобається і захочете десь в себе опублікувати, дайте знати

Вийшов мій перший текст англійською! Це опис когнітивних умов теоретичної праці під час повномасштабної війни. З акцентом на тілі як цілі російських змішаних атак. У зв'язку з цим також згадуються особливості мілітаризованої темпоральності. Загалом майже ніяких нових думок, стандартна програма тексту для закордонної аудиторії: пояснюю проблеми, з якими стикаюся та пропоную шляхи, якими можна набрести на солідарність з Україною. Проте, як вказую на початку, є надія, що цей текст може заспокоїти мене самого, а також тих, хто теж досі відчуває схожі речі та посприяти переусвідомленню фрустрації.

Текст написав на запрошення студентського журналу програми для українських студентів в ЦЄУ, де я побував на декількох курсах. В них він і опублікований. Об'єм тексту крихітний, а праця мене та двох суперуважних редактор(ок) розтягнулася на декілька місяців. Дякую Каті Лисенко та Джордану Вольцу за супровід!

На виставці «Співіснування з темрявою» в Мистецькому Арсеналі під кураторством Антона Усанова та Наташи Чичасової гарно поєднуються дві теми-образи. Перша — це технологічно продовжене біологічне тіло, гібридизовані частини якого перестають функціонувати при знищенні мереж живлення. Друга — спільнота, в якій за умов критичної ситуації оголюються інфраструктури та практики (взаємо)підтримки та солідарності, стає видимим їх складно вимірюване функціонування. Поки дивився виставку помітив, що на крихкість та залежність комунікації від матеріальних носіїв та їх живлення звертають увагу як художні роботи, що визначають тип взаємодії з виставкою (половина робіт на виставці інтерактивні), але так само і способи перебування в просторі самих глядач_ок.

В одному з приміщень я помітив як відвідувач_ки вмикають ліхтарики на телефоні, щоб роздивитися роботи Терези Яковини та Антона Саєнка, вступаючи у конфлікт з чуттєвістю експозиції, оформлену темрявою та млявістю світла. З одного боку, розпорошеним світлом ліхтариків підкошується необхідний для виставки режим сприйняття, з іншого ж, глядач_ки співіснують з темрявою адекватно своєму досвіду блекаутів, відтворюють власні тактики, підключаючи мобільні автономні технології для виживання/орієнтування в темряві.

Інші, більш показові випадки сталися під час екскурсії, на яку в наслідок можливості безкоштовного відвідування по четвергах, прийшло багато людей (в їх числі і я). Значна частина слухач_ок жалілися на відсутність підсилювача звуку в медіаторки, через що відвідувач_ки втрачали доступ до частини інформації та, за критерієм відстані, виключалися зі спільноти знання. Особливо симптоматичним роздратування здалося біля роботи Максима Ходака про подвійну недоступність фільму «Злива» Кавалерідзе. Фільм неможливо побачити з двох причин: тому що нема світла і тому що фільм втрачено. Проте ми можемо його переповідати, що як я розумію, і робив Максим в день відкриття.

Мені видається, що на перетині цієї роботи та скарг відвідувачів можна помітити біотехнологічні обмеження відтворення спільноти: хтось просто стоїть ближче до ресурсу/джерела, а хтось — стоїть далі. Чому немає гарного мікрофону та динаміку? А, з іншого боку, що заважає просто взяти і підійти ближче? Може просто на всіх не вистачає місця? Мабуть цими питаннями буде займатися вже інша, не дуже зараз актуальна робота або виставка.

Бердянськ - місто з колоніальним минулим, типовим для Південно-Східної України. Місто було частиною колоніального проекту "Новоросія", а згодом стало представником індустріального регіону Радянського Союзу, який пройшов через виклики XX століття. Після здобуття Україною незалежності Бердянськ залишився у пострадянському стані, відіграючи певну роль у грі міжнародних та внутрішніх маніпуляцій. Сфера пам'яті була одним з найактивніших полів у політичному житті України. Ексклюзивістська тактика кількох українських президентів закінчилася відчуженням регіону від українського національного проекту. Спекуляції на темі пам'яті призвели до поляризації. Після Євромайдану та російського гібридного вторгнення у 2014 році політика пам'яті була централізованою, а Бердянськ змушений був реагувати на загрози безпеці. Меморіали, назви вулиць та комеморативні практики Бердянська стали полем ідеологічного протистояння, характерного для постмайданного українського суспільства. У 2015 році було створено Робочу групу з імплементації закону про декомунізацію. Науково-дослідний інститут історичної урбаністики увійшов до складу Робочої групи і став провідним актором трансформаційних процесів у Бердянську. За підтримки проукраїнськи налаштованого місцевого населення, кількох депутатів міської ради та УІНП Інститут вплинув на топонімічні зміни в рамках декомунізації та створив бачення Бердянська, відмінне від попереднього.

Приклади процесу декомунізації в Бердянську доводять проблематичність української політики пам'яті після 2014 року. Радикальність і швидкість декомунізації закінчилася незграбною та невідрефлексованою сепарацією від радянської спадщини. Хаотичність трансформацій та змін свідчать про те, що наявна політика декомунізації не підходить для Південно-Східної України. Гібридна комеморація Другої світової війни є симпотомом нерозвиненості візії щодо проєкту української національної пам'яті. Зміна топоніміки призвела до деполітизації символічного простору, але залишила непроговореною складність локальної історії. Проект "Яка твоя історія?" показав, що в умовах війни можливий розвиток альтернативних практик пам'яті.
Приклади Бердянська показують ширший контекст російської імперської політики. Заснована на неорадянській ідеології, вона швидко перейшла у форму експансіоністського націоналізму. Агресивна міжнародна політика пам'яті Росії та інформаційна війна вплинули на ситуацію у регіоні та Бердянську. З лютого 2022 року російська окупаційна влада насильницьким чином інтерпретувала місцеву спадщину. Колаборанти та окупанти руйнували нові пам'ятники, переінакшували важливі місця Бердянська та встановлювали інші пам'ятники в рамках окупаційної політики пам'яті. Доля музейних колекцій та стан кладовища залишаються невідомими.

У цій статті йдеться про політику пам'яті в період після можливої деокупації. Співробітники Науково-дослідного інституту історичної урбаністики наголосили на необхідності покінчити з усією підозрілою топонімікою та меморіалами з точки зору сучасної національної військової ідеології. У відповідь на це були висловлені деякі застереження. Спадщина минулого може бути корисним матеріалом для протистояння російському імперіалізму та всім іншим можливим імперіалізмам. Заснування музеїв та підтримка розвитку інституційної практики вшанування різних пам'ятей (історій) є набагато ефективнішим способом боротьби, ніж руйнування. Інший аспект — невідома доля міста. Відбувається руйнування південно-східних територій російськими військовими. Його масштаби можуть бути все більш катастрофічними і закінчитися знищенням земель. Чи існуватиме Бердянськ після деокупації, чи буде він зруйнований у боях, як і інші міста? У такому випадку місцева політика пам'яті повинна переосмислити свій підхід і включити інші форми знання про інші види, землі, моря та екосистеми, щоб продовжувати відображати наслідки імперіалізму.