коли у нас дитинство ще біліло
і кожен скалив зуби, і гарчав,
коли себе я гірко не любила -
Остап мені цукерки дарував.

ми говорили - я колись поїду,
я кимось стану, видам кілька книг.
на завтра треба вчити енеїду.
дивись як гарно, скоро буде сніг.

і бив мороз тоді в благе віконце.
весна гатила свій ревучий грім.
ми всі боролись за місця під сонцем,
але не всі штовхалися при цім.

як би хотілось знати в тому часі,
що це життя як кригу понесе!
щоби разом зі світлом непогасним
іти додому золотим шосе.

кидати чисті погляди зненацька,
з хоробрістю противитись юрбі.
як доброта вважалася за слабкість,
як ти її так виплекав в собі?

іще доросле не набрало змісту,
ще я ніяк слова не доберу.
пекуче сонце прогуло над містом.
Остап загинув в Часовім Яру.

ЛІ
    ЛІ
        ТИ

коли вони дивляться,
ти худе і русяве, чомусь зависоке дівча.

коли ніхто не дивиться,
ти стаєш навшпиньки і обличчям зливаєшся з місяцем.

коли вони дивляться,
твої туфлі лаковані і нейлонові банти яскраво виблискують.

коли ніхто не дивиться,
ти стаєш хмариною пилу, що здіймається понад дорогою.

коли вони дивляться,
то бачать лиш усмішку, що зменшує очі і лиється, лиється, лиється.

коли ніхто не дивиться,
ти показуєш оскал й котячий язик висуваєш, облизуєш хмари вершкові.

коли ніхто не дивиться,
ти хижацько замахуєш пазурі, ніздрі свої роздуваєш драконячі.

коли вони дивляться,
вони бачать вівтар із донькою, чиєюсь невісткою.

та не бачать вони
як ребром постаєш - праміцною, затятою кісткою. 

та нехай вони дивляться,
колись вони вдавляться.

а є ж якісь предивні незнайомці,
яким не звідати моїх чудес.
ця золота монета їм - палюче сонце.
і зорі - не недопалки з небес.
у них й на мене є погана слава -
я дівчинка зі шрамами Ікара.
ну й що, подумаєш, звичайна справа.
я заслужила,
буде мені кара
за те, що жила
і за те, що пес,
сіренький знайда, вуличний гуляка,
для мене вовк, а не простий собака.
за те, що зву його божественно - Гермес.