Кажуть, що у п'ятницю 13-го Ґромов гратиме всього фортепіанного Шенберґа. А ще кажуть, що там якийсь умнік буде виступати та лекції читати (хм... може й самому сходити послухати?)

Schönberg150: Фортепіанна творчість. Фестиваль одного дня

Євген Громов фортепіано
Концерт веде Олексій Войтенко
Арнольд Шенберґ (1874–1951)

*Три п’єси для фортепіано
1. Andantino (cis–moll)
2. Andantino grazioso (F–Dur)
3. Presto (a–moll)

Три п’єси для фортепіано, op. 11
1. Massige Viertel
2. Massige Achtel
3. Bewegte Achtel

Шість маленьких п’єс для фортепіано, op. 19
1. Leicht, zart
2. Langsam
3. Sehr langsam
4. Rasch, aber leicht
5. Etwas rasch
6. Sehr langsam

П’ять п’єс для фортепіано, op. 23
1. Sehr langsam
2. Sehr rasch
3. Langsam
4. Schwungvoll. Massige Viertel
5. Walzer

Сюїта для фортепіано, op. 25
1. Praeludium
2. Gavotte. Musette. Gavotte da capo
3. Intermezzo
4. Menuett
5. Gigue

Дві п’єси для фортепіано, op. 33 a-b

Klavierstücke, op. 11 № 2, редакція Ф. Бузоні*

13.09.2024 / 17.00

КВИТКИ

[Педагогічний етюд на матеріалі античної міфології, який я опублікував майже 2 роки тому].

Правовой прецедент против педагогического принципа

Евмолп учил Геракла пению и игре на кифаре, а Лин, сын бога реки Исмений, приобщил его к изучению литературы. Однажды в отсутствие Евмолпа Лин стал давать ему уроки игры на кифаре, но Геракл, не желая изменять принципам, в которых его утвердил Евмолп, и побитый за свое упрямство, убил Лина, ударив кифарой по голове. Привлеченный к суду за убийство, Геракл привел на суде закон Радаманта, который допускал применение силы против нападавшего, и был оправдан.Роберт Грейвс. Мифы Древней Греции.Какой состав преступления?
1) выход за пределы своей педагогической компетенции;
2) стремление навязать ученику своё наставничество (как минимум нет свидетельств в пользу того, что Евмолп ушел на больничный и попросил Лина подменить его);
3) пренебрежение методикой основного педагога;
4) применение физической силы в качестве аргумента.

Вердикт: всё вышеназванное свидетельствует о том, что действия Лина следует расценивать как нападение, и в таком случае отбиваться кифарой было вполне допустимо, даже если это привело к летальному исходу.

Telegram

Tempus Fugit

Правовой прецедент против педагогического принципа Евмолп учил Геракла пению и игре на кифаре, а Лин, сын бога реки Исмений, приобщил его к изучению литературы. Однажды в отсутствие Евмолпа Лин стал давать ему уроки игры на кифаре, но Геракл, не желая изменять…

Нагадаю, що рік тому на каналі була важлива публікація: у філософському часописі "Sententiae" тоді вийшла низка статей про Всеукраїнські філософські школи в м. Алушті.

Вийшов 42-й випуск історико-філософського часопису "Sententiae". Цілу низку статей тут присвячено Всеукраїнським філософським школам, що проходили у 1986-1993 роках у м. Алушта (Крим).

"Зазначених Шкіл було шість (1986, 1987, 1988, 1989, 1991 і1993 рр.). Дві останні припали вже на часи незалежності. Школи відбувалися в пансіонаті «Юність» (Алушта), кожна тривала 12 днів навесні або восени, кількість учасників варіювала від 40 (1993) до 140 (1989). Здебільшого лектори Шкіл мали неофіційний статус лідерів як української, так і загальносоюзної гуманітаристики (передовсім філософи і соціологи), були відомі оригінальністю, критичністю мислення, ідеологічною незаангажованістю. Тільки першу школу (1986) слід вважати стандартним радянським заходом і нашої розмови вона не стосується. Усі наступні Школи, після зміни оргкомітету (у 1987 році основний організаційний тягар узяв на себе Сергій Пролеєв, йому допомагали Людмила Ситніченко і Людмила Никанорова), були яскравими подіями в інтелектуальному житті, осередком опозиції офіційній ідеології, простором зближення української і західної філософії" (с. 151, зноска 1).

Алушта — це моя "мала батьківщина", в цьому місті я провів більшу частину свого дитинства й юності. Звісно ж, я досі нічого не знав про те, що саме в ці роки в Алушті відбувались події, важливі для становлення української філософської спільноти. Серед учасників Шкіл — Мирослав Попович, Мераб Мамардашвілі, Сергій Кримський та ін.

Сергій Пролєєв, організатор Шкіл: "Мною керувала не певна особиста прихильність, а розуміння природної форми існування філософського дискурсу як такого — цілком вільного, нічим не заангажованого, невимушеного, дійсно діалогічного спілкування. Усі інші формати існування філософії радше шкодять мисленню, перетворюють академічні заходи (конференції, захисти дисертацій) на вихолощені процедури, призводять до виродження філософської думки. Алуштинські школи були задумані як яскрава альтернатива несвободі, монологізму, псевдомисленню на основі готових взірців відповідей на всі запитання в межах ідеологічному катехізису. Ця справа інтелектуальної (та й духовної) емансипації потребувала й відповідного місця — якнайдалі від пильнуючого цензурного ока, вільний і надихаючий простір, можливість спілкування та поведінки без регламентацій. Алушта — субтропіки, море, пляжі — чудово відповідала цим вимогам, цілком у дусі філософських вправ давньогрецької традиції. Символічно, що й саме місто було засноване ще античними греками" (с. 153-154).

Круглий стілАЛУШТИНСЬКІ ШКОЛИ ЯК ФЕНОМЕН УКРАЇНСЬКОЇ ФІЛОСОФСЬКОЇ ДУМКИ НА МЕЖІ ХХ–ХХІ СТОЛІТЬВіктор Малахов, Тетяна Чайка«ШКОДА, ЩО ВАС НЕ БУЛО З НАМИ...»Сергій ПролеєвФІЛОСОФСЬКА СПІЛЬНОТА І ЕМАНСИПАЦІЯ МИСЛЕННЯ: ДОСВІД АЛУШТИНСЬКИХ ШКІЛМарина Столяр, Микола БогунАЛУШТИНСЬКА «СОВА МІНЕРВИ»

P.S. Наступним постом рік тому я розповів, як один незвичний алуштинський ландшафт став з моєї подачі витвором польського геймдизайну.

Років 6 тому у мене був досить тривалий період, коли я слухав виключно Філіпа Гласса (потім це минуло). І тоді я інструментував два фортепіанні етюди Гласса, №3 та №5 — без якихось особливих цілей, просто для задоволення (це був липень 2018 року). Насправді я тоді задумав тричастинний цикл, і йому до повноти не вистачає ще етюду №2, але до нього якось все не доходять руки, та й про виконання цього ніколи не думав, бо постає питання авторських прав. То просто лежить собі в загашнику, а партитури вийшли вдалі. От і вирішив викласти сюди етюд №3, у демоверсії він звучить яскраво.

Фортепіанний оригінал у виконанні Вікінгура Олафссона (кому Гласс насправді вдається, то це йому). Він грає в гранично швидкому темпі, і у нього твір триває 4 хвилини, у мене ж темп трохи повільніший, і в цілому виходить 5 хвилин.

Тоді ж я написав власний гайд по творах Гласса. І ще такий був допис: паралель між симфоніями Гласса та Тертеряна.

YouTube

Glass: Études: No. 3

Provided to YouTube by Universal Music Group Glass: Études: No. 3 · Víkingur Ólafsson · Philip Glass Philip Glass: Piano Works ℗ 2017 Deutsche Grammophon GmbH, Berlin Released on: 2017-01-27 Producer: Christopher Tarnow Composer: Philip Glass Auto-generated…

Щось надто давно я не публікував своїх домашніх записів. Наразі граю соло Джона Лорда з пісні Deep Purple "Burn" (1974). Але тут є низка відмінностей: коли граєш щось протягом тривалого часу, вносиш невеличкі видозміни, десь адаптуєш під себе, десь трохи спрощуєш, а десь навпаки ускладнюєш, вже не звіряючись з оригіналом — то зрештою виходить, що це ніби та сама музика, але значною мірою перевикладена (а десь навіть дофантазована "à la Lord"). І, мабуть, є сенс назвати це "Спогад про соло Джона Лорда" (як у Ліста є Спогади про "Норму" Белліні, про "Дон Жуана" Моцарта тощо). Граю на Yamaha Arius YDP-163.

Є такі актуальні питання про зв'язок музики та політики:

1) чи може бути музика поза політикою?
2) чи може музика бути поза політикою під час війни?

Спочатку окреслю контекст, у якому я мислю цю проблему.

a) Будь-який політичний контекст вторинний для музики, а первинним є те, що музика як така — це різновид мистецтва (нещодавно я про це вже писав)
b) В цій системі координат завжди наявний суб'єкт, який має свідомість та свободу волі (про це я теж писав нещодавно).
c) Будь-яка війна скінченна.

І тому я вбачаю такі відповіді:

a) політика може здійснюватись через музику;
b) кожен митець може здійснювати політичний вислів через музику;
c) кожен митець може здійснювати політичний вислів через музику, і зокрема під час війни.

Telegram

Tempus Fugit

Про те саме, але ще коротше. I] Є первинні смисли, а є вторинні. II] Первинний смисл: музика — це різновид мистецтва, і, відповідно, будь-який музичний твір — це мистецький артефакт. III] Вторинний смисл: музичний твір можна використовувати в різних…

ЩЕ РАЗ ПРО ЗАБОРОНИ ТА ЇХ БЕЗГЛУЗДІСТЬ

Цей матеріал я вже частково публікував півроку тому, коли писав про скандал навколо серіалу "Слово пацана" та обґрунтовував, що забороняти його — даремно та безглуздо (і щось мені здається, що про цей серіал всі вже давно забули, але ж який масштабний двіж був ще в грудні, пригадуєте?)

Це дві цитати, які демонструють спосіб, у який латиномовний Захід XII-XIII століть протидіяв ворожим наративам ісламу, разом із цим здобуваючи звідти й імпульс для свого подальшого різнобічного розвитку (аристотеліанство). Історичні паралелі між нашим часом та епохою, що була майже тисячу років тому, — це окреме питання, але наразі важливо інше. Все це про сильну, активну, творчу позицію у взаємодії з опонентом: не відгороджуватись, не забороняти, не замовчувати, не ігнорувати й не обмежувати, а приділити максимум уваги, всебічно дослідити, заперечити, спростувати, асимілювати — і зрештою засвоїти, набувши найсильніших якостей опонента.

1. Св. Петр Вельмишановний (1094—1156), настоятель клюнійського абатства, за чиєю ініціативою Коран було перекладено латиною. "Дают ли мусульманскому заблуждению презренное имя ереси или бесчестное имя язычества, против него нужно действовать, а это значит, что против него нужно писать. Но латиняне, в особенности же нынешние, утратили древнюю культуру и, подобно иудеям, изумлявшимся знанию множества языков апостолами, не владеют иным, кроме языка своей родной земли. Потому они и не могли ни распознать чудовищности этого заблуждения, ни преградить ему путь. Оттого воспламенилось сердце мое, и огонь зажег мои мысли. Я вознегодовал, видя, как латиняне упускают из виду причину погибели, и решил предоставить их невежеству силу сопротивляться этой погибели. Ибо никто не мог ответить, ибо никто не знал. Посему я стал искать знатоков арабского языка, позволившего смертельному яду заразить полземли. Силою молитвы и денег убеждал я переложить с арабского на латинский историю и учение этого презренного и даже его закон, именуемый Кораном"

2. Раймонд Лулій (1235—1315), філософ, теолог та логік. Провадив місіонерську діяльність для обернення мусульман. "Однажды в окрестностях Парижа верный встретил неверного. После того, как они поприветствовали друг друга, верный спросил неверного, куда тот идет. Неверный ответил: «Я иду в Париж, где, как говорят в моих краях, много ученых мужей. Я иду туда, чтобы опровергнуть все аргументы, которые они могут выдвинуть в пользу католической веры». В свою очередь, неверный спросил верного, куда тот идет. И верный сказал: «Я иду в страну сарацинов, ибо узнал, что там живут великие философы-сарацины. Я хотел бы опровергнуть все те аргументы, которые выдвигаются ими против католической веры"

А ось деякі наслідки нашої культурної політики. Нещодавно я написав цю статтю, в якій продемонстрував: постать В.Сильвестрова вписано в "Историю русской музыки", тобто Москва, як і завжди, м'яко "віджимає" ту частину українського культурного спадку, якій ми щонайменше не приділяємо достатньої уваги, витрачаючи основні сили на заборони та відсторонення.

Між іншим, обидві цитати я навів за книгою Алана де Лібера "Средневековое мышление" (М.: 2004). Тут я розповів про певні обставини, за яких я став власником цієї книги, що вона насправді належить до тіньової галузі українського книжкового ринку — до піратського книгодрукування: узагальненому читачеві ця література потрібна, адже це якісна перекладна гуманітаристика, якої і загалом бракує на українському ринку, і якої тим менше стає через заборони та обмеження.

Ми хочемо бути не лише користувачами благ західноєвропейського світу, але й його повноцінною частиною. І тому на цьому шляху варто враховувати і той історичний досвід, завдяки якому Європа здобула свої сутнісні риси. Бо введення заборон на користування літературою за певною мовною ознакою при відсутніх ініціативах по системній розбудові української книги — це не "по-європейському" і навіть не "по-радянському" (бо в СРСР було сильне книговидавництво, яке при всій його специфіці задовольняло багатьом потребам). Це — ... навіть не знаю, як це назвати...

Олексій Копитько попереджає: "Хотел бы ошибиться, но, думаю, многие будут шокированы тем, как быстро цивилизованные страны «вернут в семью» российских людоедов. Конечно, для порядка заставят немного раскошелиться. Уже видно, какая инфраструктура разворачивается для будущей реабилитации. В авангарде всё, что касается культуры, искусства, образования, науки, спорта. Культурное взаимодействие будет восстановлено мгновенно. Чтобы обозначить факт физического «возвращения». Россияне на низком старте и готовы к огромным инвестициям. Сейчас они лезут во всем щели и готовят базу. Это направление открыто сопровождает Служба внешней разведки РФ. И не заметно, чтоб на западе это кого-то сильно смущало" https://cutt.ly/keic4aen

Саме тому хочу вчергове акцентувати ключові положення моїх міркувань про нашу взаємодію з тією частиною культурно-мистецького спадку, яку прийнято вважати російською.

Я виділяю 4 категорії.

1. Безумовний аспект — обмеження російських фінансових інвестицій у культуру, засудження пропагандистських акцій на кшталт виконання Симфонії №4 Чайковського у Маріуполі, дієві припони діяльності "весільних генералів" на кшталт Гєргієва, Мацуєва чи Нєтрєбко.

2. Взяти за звичку аналізувати контекст кожної окремої ситуації, аби обмежувати лише ті явища, в яких направду наявний шкідливий пропагандистський підтекст, що його наслідком можуть стати прогнозовані втрати на дипломатичному рівні, соціальному, культурному тощо. При цьому слід неухильно дотримуватись принципу презумпції невинуватості, звинувачувати будь-якого лише при наявності належним чином обґрунтованих підстав, а гарячі прагнення викрити щонайбільше "внутрішніх ворогів" багатьом із нас вже давно варто остудити.

3. Ігнорувати ті явища, в яких не наявний шкідливий пропагандистський підтекст (на кшталт, скажімо, виконання творів російських класиків в навчальних цілях чи на міжнародних конкурсах поза політичним порядком денним). Менше з тим, допоки триває війна, від чогось варто добровільно утриматись, а замість того, аби виконувати Чайковського чи Рахманінова, зіграти твір українського композитора (наприклад Войтенко).

4. Використовувати частину російського культурно-мистецького спадку як засіб українсько-російської культурної конкуренції (виконання російської класики на міжнародних конкурсах тощо), і в т.ч. шукати коректні форми для асиміляції тієї частини цього спадку, в якій можна ідентифікувати належність до української культури. Асиміляція — мабуть саме такий термін є доречним?

Раніше, близько року тому, я виділяв лише 1 та 2 пункти. Потім додав пункт 3. Тепер додаю пункт 4, бо якщо ігнорувати його, буде те, про що я писав нещодавно у статті про Сильвестрова та його належність до "истории русской музыки" (https://t.me/tempusfugit/659): те, що відкинемо ми, одразу заберуть у свій актив росіяни, і їм це вдається дуже добре. Між іншим, нещодавно я вже коментував вислів О.Копитька про те, що ми маємо багато чому вчитись у росіян (https://t.me/tempusfugit/629), і тут я можу лише повторити це.

Ось як завершується допис Копитька:
"Россияне на низком старте и готовы к огромным инвестициям. Сейчас они лезут во всем щели и готовят базу. Это направление открыто сопровождает Служба внешней разведки РФ. И не заметно, чтоб на западе это кого-то сильно смущало. Посему история с пропагандистами очень важна. Реальные санкции против тех, кто сам не убивал, но создавал условия для убийств и оправдывал их – это непросто. Но очень больно для фигурантов. Под санкции должны попасть все культурно-гуманитарные генералы РФ, вся эта статусная обслуга режима. Именно они первыми получат доступ к ушам западных аудиторий и будут обелять реальных убийц".

Це стосується мого пункту 1: ось що насправді важливо, ось де небезпека, ось на що має бути спрямована увага культурних інституцій, творчих спільнот та небайдужих громадян. А коли український музикант виграє на одному з найбільш престижних світових конкурсів, виконуючи твір Шостаковича (https://t.me/tempusfugit/673) — це справжня перемога України, і загострювати протиріччя навколо цього кейсу щонайменше недоречно.

[facebook]

Facebook

Aleksey Kopytko

Интересный сюжет развивается после реплики сотрудницы фонда Джорджа Клуни о намерении преследовать самых очевидных российских пропагандистов и поджигателей войны. В России разразилась такая...

Я навіть забув, що цей запис існує і лежить собі у мене в загашнику: Ніна Матвієнко співає "Котику сіренький" в моїй оркестровці для камерного оркестру.

Це був її ювілейний концерт 2016 року (чи 2017 ? не пам'ятаю... але партитуру я точно зробив влітку 2016), і В.О. Матюхін тоді запросив багатьох наших композиторів, аби вони оркестрували низку пісень з репертуару співачки. Я зрадів, що мені дістався саме "Котик", і працював із ним з особливим задоволенням. Зрештою вийшла не стільки колискова, скільки психодрама з елементами етно-хоррору.

Це кепський концертний бутлеґ, записано на телефон — і шкода, що інших записів немає (принаймні я про них не знаю). Грає Київська Камерата, диригує В.Матюхін (Палац "Україна").