«Тенета війни»
Павло Дерев’янко

Під час читання весь час бісилася, бо мені не подобався жоден персонаж, а персонажки й поготів. Загальновідомо, що герої не мають бути обов’язково позитивними для того, щоб сподобалися, і я із цим цілком погоджуюся. Усе, що треба — добре прописати кожного/у. Й от із цим проблеми, бо я бачу не персонажів, а архетипи, з яких вони списані. Про чоловіків сиділа й зазначала для себе характеристику кожного: «О, це типовий блядун-шабашник; о, а це бідна-нещасна мамина синочка-корзиночка; о, а цей любитель відповідальність за свої рішення перекладати на обставини; о, а ось цей драма квін». Жінок узагалі не сприймала, вони мені здалися картонними. Причину цього я можу пояснити хіба враженням від порівняння з першою книгою: «Тенета» мені видалися такими, що писалася дуже тяжко, і це відбилося на самому тексті.

Єдине, що мене дійсно цікавило під час читання (і завдяки чому я таки дочитала книгу) — лор. Хоч політичні моменти були якісь зовсім недолугі, але містичні все ще тримали мою увагу. Фентезі — чудовий жанр, адже окрім сюжету та персонажів читача може зачепити вигаданий світ і саме на цей гачок мене піймав «Літопис Сірого Ордену».

3.5/5

#прочитаневничку

Жіночий досвід у книгах: частина 1.

Так склалося, що цьогоріч я читаю багато книг, які сфокусовані на висвітленні тих чи інших досвідів, які проживають жінки (а деякі з них можуть прожити лише жінки, як-от пологи). Цікаво, що це відбулося суто на інтуїтивному рівні, адже жодну із цих книг я не брала з думкою «от зараз як занурюся в жіночий світ!». Я, ну, як би то сказати, у ньому живу, тому ярого бажання проходити через це в книжках не маю, але ж є але. І це але — рефлексія. У мене вона відбувається майже несвідомо, на рівні «прочитала, вразилася, запам'ятала». Воно ж, так чи інакше, але доводиться перетравлювати все, що відбувається в житті, а відбувається багато, і з цього «багато» хорошого — мало. Тому, окрім книжок, наведених нижче, у мене в прочитаному є ще декілька десятків історій, про які я буду час від часу розповідати. А зараз почнемо:

1. «Її тіло та інші сторони» Кармен Марії Мачадо — ВСЛ недавно перевидали збірку й цей скарб можна купити не за всі гроші світу. Трохи тяжча форма, ніж у Ліспектор, але дуже близько: вимагає часу, щоб розчинитися в тексті, але потім нагороджує отим самим жіночим досвідом, до того ж абсолютно різним: старші жінки, молодші жінки, дівчатка, самотні, одружені, у стосунках, закохані, злі, добрі, заздрісні, незрозумілі, прості — цей список нескінченний і ви в ньому, імовірніше за все, знайдете себе.

2. «Дівчина, жінка, інакша» Бернардін Еварісто — я б це назвала жіночою сімейно-соціальною сагою в оповіданнях. Тут жінки з різними поглядами, мріями, кар’єрами, орієнтаціями тощо проживають своє життя так, як уміють. Це не вишукано як Ліспектор або Мачадо, але це все ще жіночі досвіди (і не просто однієї-двох генерацій, а цілої низки поколінь).

3. «Пікнік біля навислої скелі» Джоан Ліндсі — річ із прямим сюжетом та без визначеної кінцівки (вона існує, але її не публікували за життя авторки плюс в українському перекладі вона також відсутня, тому потім я дочитувала окремо англійською). Через те, що це цілісний роман, тут жіночий досвід просотує сюжет: усе розкручується навколо зниклих австралійських дівчат і авторка це чудово використовує, описуючи життя та становище жіноцтва на такому далекому нам континенті.

4. Окремо йде Оксана Забужко: «Дівчатка», «Сестро, сестро», «Казка про калинову сопілку», ті ж «Польові дослідження з українського сексу» — це все про і для жінок. Мені відгукується лише частина з описаного з огляду на різницю поколінь (завдяки цим текстами мені стало простіше зі старшими жінками), але все ще багато з описаного я відчуваю та проживаю на собі.

5. «Жінки, що біжать з вовками. Жіночий архетип у міфах та легендах» Клариси Пінколи Естес — тут назва говорить за всю книжку. Мій примірник весь обліплений стікерами та обписаний нотатками, що для мене рідкість. Це фундаментальна робота і якщо ви готові до юнгіанського та «первинного» сприйняття світу (тобто копати в такі старі та глибокі речі, про які за життя можна не подумати) — жіночого досвіду на вас вивалиться із головою. Майже що книга-психотерапія насправді. Дуже люблю її.

6. «Жовті шпалери» Шарлотти Перкінс Ґілмен — одна із засновниць химерної прози, яка використовувала переплетіння жанрів для такого графічного зображення найгірших жіночих досвідів, що після прочитання відчуття, ніби шкіру зняли. Ви можете ніколи не мати депресії, але Ґілмен змусить відчути, як це руйнує із середини.

7. «Mox nox» Тані Малярчук для менших читачів. Вона насправді набагато менше про жіночі досвіди, ніж усі книги вище, але якби вона була в моєму дитинстві, я б її любила ще дужче, ніж зараз. Історія дівчинки, яка от-от стане підліткою, і на руїнах цивілізації шукає себе, свій рід та першооснову свого світу. Також будьте обережними, бо там про війну напряму не говорять, але це зчитується між рядків і робить так боляче, що зібрати себе до купи після цього мені було неймовірно важко.

У коментарі запрошую написати ваші улюблені книги цієї тематики (якщо не прочитаю всі, то як мінімум хочеться їх знати), а також обговорити перелічені мною, якщо маєте таке бажання ♥️

«Так програють війну часів» Амаль Ель-Мохтар і Макс Гледстоун

Якщо маєте високі очікування до цієї книги, то прочитайте анотацію і більше до неї не повертайтеся, бо ті три коротких абзаци розкажуть про сюжет більше, ніж сама книга. А на звороті видання правдою є лише те, що це «Інтимна й лірична екскурсія часом, міфологією й історією».

Тому так: писали книгу заради того, аби поромансити двох персонажок у жахливих умовах (для створення яких фантастику й використовували). Існують ці умови суто для того, щоб лавсторі сягнула піка драми та перетворилася на скляне скло. Вийшла така от книга-маніпуляція: подавити сльози, розвести на емоції, викликати жалість — що завгодно, щоб читач відчув щось.

Загалом непогано, іноді й таке читати хочеться, але щось очікування у мене однозначно були завищені: не структури шиперського фанфіку я хотіла.

3/5

#прочитаневничку

Почала «Її тіло та інші сторони» Кармен Марії Мачадо і це настільки ж невловно, наскільки й химерно.

Поки читала перше оповідання «Шов для чоловіка», то згадувала Естес і її «Жінок, що біжать з вовками», де народні оповідки розбираються з боку жіночої оптики; згадувала Прохаська і його «НепрОстих», де нереальне просякало собою реальність; згадувала історію, яку почула в подкасті «Районна бібліотека», де жінка була недосяжною для чоловіка через її містичну особливість.

Не дарма я дуже хотіла прочитати цю збірку, за що дякую Дар'ї, адмінці каналу reading at midnight ?, яка позичила книжку. Тепер сподіваюся, що мені вдасться знайти її на барахолці не за мульйон грошей, або ж таки ВСЛ додрукують наклад)

Як книжки самі до мене дібралися, поки я їх не читаю.

Склалося так, що зі мною стався нечитун, а це явище комплексне: не тільки книжки до рук брати не хочеться, але й говорити про них (саме тому немає постів на каналі).

Отак пройшло майже два тижні, аж допоки мені сьогодні не наснилося те, як я читаю «Дюну») Уві сні мені чомусь радили починати з другої книги, де начебто все починається історією маленької дівчинки, а першу наполегливо просили відкласти на потім, чого я не зробила, і виявилося, що вона дуже красиво та філософськи написана, що мене й підкорило.

Отака от історія на посміятися, бо зараз хорошого вкрай мало. Стрічка в будь-якій соц.мережі виглядає як збір-некролог-збір-некролог і цей пост не стане винятком.
Будь ласка, киньте 5 гривень у банку на збір на Mavic 3T для 3ОШБР. Його відкрила моя подруга та в минулому колега з роботи в громадському секторі, яка раніше вже проводила збори (звіт можна подивитися ось тут). Переглянути подробиці з поточного збору можна за цим і цим посиланням.

Дякую кожній та кожному за донат, адже це єдине, що ми можемо зробити, аби якнайбільше військових поверталося додому.

Ніколи не думала, що даватиму інтерв'ю, але життя бентежне ?

Розповідаю про себе, про видавництво, трошки розповідаю про першу нашу книгу й загалом це чудова розмова з чудовою людиною: Катерино, дякую, ви неймовірні!

Поговорімо про Ілларіона Павлюка.

Усе почалося з того, що його книги почали віруситися так, що у 2023 всі як одна стали бестселерами. Звісно, від такого інформаційного потоку подітися кудись важко, особливо, коли з головою занурений у книжкові новини, тому звісно я купила їх усі. А потім прочитала лише одну (про враження від «Білого попелу» можете почитати ось у цьому пості).

Відтоді пройшов час, Павлюка досі читають — і будуть читати — мої друзі та колеги (Ксеню, привіт!), блогери, яких я читаю (саме завдяки посту мого земляка thedudewhoreads мені й захотілося поговорити про Павлюка детальніше) та просто ті, із ким я перетинаюсь у своїй бульбашці. А це показник. Показник того, що авторові вдалося намацати універсальну формулу, яка заходить людям тут і тепер (сумніваюся, що ці книги стануть класикою).

Секрет у тому, що ця формула, чи то пак схема, дуже проста. Вона такою і має бути, адже це масліт, для якого ключовою є саме масовість. Так от: беремо всього такого загадкового героя, вкидаємо загадку, відповідь на яку він має знайти, додаємо соціальних взаємодій, які ілюструють основні людські проблеми (тобто те, що буде близьким кожному), ну і, звісно ж, ледь вловної містики, щоб заінтригувати та тримати в тонусі. Не важливо, чи це детектив, чи фантастика, чи повноцінна містика — формула однакова. І вона має такою залишатися, аби працювати.

Це все мені нагадує, не повірите, Кокотюху. От смішки-смішками, а ви колись читали його книжки (окрім ранніх, звісно)? Якщо так, то ви зрозумієте, до чого я хилю. Кокотюха, наш світоч письменницької продуктивності, за 100 книжок набив руку так, що його книги це технічно відпрацьований продукт. Він знає, що має бути в персонажах, щоб вони зачепили, знає, як має розвиватися сюжет ледь не посекундно, знає, як викликати враження навіть тоді, коли схема, за якою написані книги, не ваша.

Чи Павлюк це новий Кокотюха? Звісно ні. Він пішов своїм шляхом, який спрацював, але заперечувати те, що масова література керується одними патернами, неможливо. Тому в мене немає питань щодо популярності «Я бачу, вас цікавить пітьма» та інших його книг, просто сприймаю їх як хорошу літературу на раз: такі от дофамінові бургери, від яких очікувати багато не варто.