Хочете помсти – донатьте.

send.monobank.ua/jar/8YSEqsXJzf

Якщо ви підписані на мене в твітері чи інстаграмі, то вже знаєте, що це за збір. Якщо ні, розповідаю:

❗️Я збираю мільйон для Госпітальєрів – неймовірних людей, які рятують життя наших воїнів на передовій.

⚡️Уже вдалося зібрати й відправити 100 000 грн.

?Також буду вдячна за поширення

Слід на піску у тілі води півмісяцем,
шурхіт у мушлі – сонно-солодке ви́диво:
терпне від соку липень
під стукіт коліс – і я
слухаю, може,
падаю, може,
дихаю.

Хвиля гойдає, тепла й хистка на дотики,
в зелень сльози морської –
окраєць сонця, де
контури обрію тоншають,
контури смужаться.
Чайка струсила крило –
золоте, прозоре.

Музика грому стає густою й терплячою,
сонце – за о́вид,
світло у тім’я гупає –
іскра до іскри,
вибух накриє тишу і…
Море вже інше,
світ уже інший –
вищий.

Там, де горіло, попіл дощами вимило:
нитка – до неба,
нитка – у воду –
світиться.
Срібна риби́на зливи – відлуння сили
дике лускате тіло
несе до місяця.

Хочеться переписати деякі старі вірші, щоб не бачити, як контекст війни нашаровується на, наприклад, морську замальовку і перетворює її теплу, безневинну атмосферу на грізну й кровожерливу.

Ну не вдається в 2023 сприймати у переносному значенні фрази світло у тім’я гупає, іскру до іскри, вибух накриє тишу, там, де горіло. Не вдається і все. Ще й дивишся на себе з минулого з докором: ну що за образність, га?

⬇️

Не зовсім вірш - просто запис зі щоденника за 18 або 19 лютого 2022.

///

Сон у якому
земля втікає з-під ніг
крутиться колом вода
упирається в око

слідом на схід
пливе
ім’я твоє
невпинним потоком

голод і смерть
піднімає прапор
не слухай замри
я би тебе за руку
виходь виголошуй

темрява гусне як сік
потопельно-вишневий
брунька вистрелює в березень
кулею шротом

вибиті вікна зірки поїзди позачасся
сон почорнілий куйовдиться
павутиниться
в сітці кістки шарудять
на мороз на сніг
іній ув оці
іній під серцем
виведи

голос живий за водою услід услід
я би тебе захистила
від війн і бід
стала земля
припіднялась на пальці тихо
біжить біжить
доганяє

страх почорнілий вийняти б –
глянь, глевкий
крутиться в’ється
змією стискає серце
нахуй іди
згорьована вклякла смерть
тіло моє –
як камінь –
зігрію
випливу

геть у безодню сни що течуть із рук
чорні безплідні землі – ні крок, ні звук
не наполохають тиші –
пів сонця в жмені –
це замість свічки

вийся тепло угору сплітайся вниз
збийся до серця
бачиш горить як хмиз
моя країна

до неба палає ватра –

не погасити
закрити тілами
спинами

тоншає місяць – скибка розрізана –
слухає суть
зниклі закони логіки й фізики
нам принесуть

спогадів озеро вечір скуйовдиться
крига тонка
крутиться колесо – ми не вивозимо
день бабака

потяг за потягом знову виходити
хто ми і де?
холод пилою вгризається в голову
колом іде.

вітер дороги електролінії
нові ключі
що ми шукаємо в світі розвіяні
вдень і вночі?

за глухотою ховається голос
де в ньому ти?
крутиться крутиться прокляте колесо –
треба іти.

тисячі вікон наспівують пошепки
бліднуть вогні
зоряний пил мерехтить розпорошений
десь у мені.

2019

ой хто хто в рукавичці живе

хто ти людино
хто ти чужа людино
з чим ти прийшла
куди затягнула

в безвихідь.

ой хто хто в рукавичці живе
пусти до себе
руки-корені-павутинки проростають крізь тіло моє
крізь серце і розум
заводять на манівці
випивають соки

я від мами втік
і від тебе втечу

проростають як метастази
в пам’ять повітря сни
засмічують простір
заганяють у кут –
щоб мене стало менше.

направо підеш – себе загубиш

у темряві
без опор і коренів
перекотиполе –
нізвідки в нікуди
перебігає
перетинає мій шлях
чорним котом
порожнім відром
урвищем
ножицями.

прямо підеш – смерть знайдеш

Геть
з тіла мого –
щоб не вмерти
з часу мого –
щоб не давитися криком
з моря мого –
щоб не каламутити воду
з серця мого –
щоб не боліло
не сіяло сніг
не розросталося
брилою каменем льодом

ой хто хто в рукавичці
блядь

не чіпайте мій дім
відійдіть на безпечну відстань
тримайте руки так, щоб я їх бачила
зникніть

///

цей колодязь бездонний
починаю черпати – і втомлююсь
ні кінця, ні краю йому
що я без нього?

повиносьте своє сміття
я втомилась тонути в ньому
прочищати доріжки до себе
розгрібати завали
виносити мертвих

///

моя порожня кімната –
це вакуум, позачасся
місце, якого не існує
місце, яке існувало завжди –

мій дім

чому в моєму домі для мене виділений лише малесенький куточок – і той заставлений чужими речами?
як тут дихати,
як тут жити?

як так сталось,
що я впустила до себе додому усіх,
крім себе?

2020 (?)

А зараз буде вірш, який я не викладала ніде, бо забула про нього. Вважайте, прем’єра, хах?

Промальовуй цю смерть, доповнюй її ряди:
роздроби на криві, проточи на папері лінії.
І нікого не слухай ніколи, а просто іди –
без очей і волосся,
без тіла,
обличчя та імені.

⠀
Час, залежаний пластом, кусає себе за хвіст –
виповзає змія, змикається плавним колом.
А тобі залишається бігти, текти, різати
все, що спиняє, –
силу в собі виковувати.
⠀
Кожен завиток товщає, тіні стають живі, –
випроваджуй їх з голови, поки можеш, знищуй,
бо леза уявні гостріші за справжні ножі,
бо зброя твоя
не вихолощена ще.
⠀
Промальовуй цю смерть, прописуй сирим мазком –
щоб глевким, як земля, щоб не взяти, ані піти.
І куди б твою руку не витягло й не занесло,
це не бог і не фатум, –
це так
проявляєшся
ти.
⠀
Розгораєшся контурами на нічному склі,
листям папороті вростаєш в крихке вікно.
Вихоплюєш суть, наче звірі винюхують слід,
запалюєш світло – і бачиш,
що добре воно.
⠀
Твої нерви – жива міжпланетна тонка магістраль,
що поволі натягується, ніби тятива,
але поруч з тобою у спалених горах й безлюдних містах
проростає коріння дерев
і дика трава.
⠀
Не згаси себе, чуєш? Витримай і збережи,
во ім’я всіх всевишніх, яких піднімаєш на сміх.
Промальовуй цю смерть, забирай її у живих –
бо їх час ще не вийшов,
бо сили в тобі – на всіх.

2018

Перевикладаю старі вірші, бо, по-перше, нові не пишуться, а по-друге, виявила, що вони в мене розкидані по різних девайсах/соцмережах/папках. Хочеться зібрати докупи, щоб не розгубити.