реставрація

наче ти — чоловік моєї любови
наче ти — жінка моєї пристрасти
прикладаю ножа до голови і обводжу
повільним колом
викорінюю страх

обернися
із диму і очниць попелястими сходами
вимайни
темна річко ширша свого русла
онде лезо струмить наче промінь росте олійний —
між водою і небом стане

у надруб закладають неонову гілку вересня
до приживлених рук простягається пустота
наче ти із грудей помережане серце вийняв
на реставрацію

моя дівчина не любить
пиздякати
саме так і каже -
не люблю пиздякати
мені іноді стає сумно
іноді смішно, але я
розумію
я уявляю світ, де слово
несе якусь силу
бачу натовп людей
друзів чи ворогів
без різниці
вони говорять не
розтуляючи вуст
народжуються ростуть
помирають ворогують
кохають не розтуляючи
вуст
в цьому уявному світі
теж будували вежу
вежу як суму усіх
вчинків страхів та мрій
крізь віки терпіння
вона дотягнулась до неба
зодчі сіли перепочити
курять їдять гріються
і всі знають, що достатньо
лише порушити...
байдуже хто він
уявний герой
як довго був наодинці
та серед інших
якою мовою бачить сни
та чи бачить
ось він застиг навпроти
самотній петрогліф
зимових сутінків
довго дуже довго стоїть
вдивляючись у вежу
надії безнадії підсумку
знань та прагнень
врешті проказує

Ярослав Корнєв

несу тобі пірамідку рожевого цвіту каштана:
леліють нитки, витикаються із пліч на юрмистій вулиці,
і плутають між черевиками
плями займистi осяйні —
сонце вальсує.

і я в нім, убраний до свята
у дихання, у рокотіння,
алеями золотими іду тебе красно квітчати:
несу тобі повів акацій і теплу бузкову печать,
і пахощі сині.

хто спинить того, що відкрився талому небу любові,
тривкій бірюзі, ритмам соку у щойно народженім листі.
несу тобі першої зірки легкий колосок —
засвітися!
іти ж бо ще довго.

Соль, сі, фа, мі

І течуть
наді мною
ріки,

І вітрильно
двигтить
життя,

Не перестану!
тебе
любити!
Óсяйне
моє
життя!

Не перестану!
тебе
любити!
Від засвітку
в небуття.

11.05.2024