​​Харків. Йогансен. Держпром

Сьогодні виповнюється 129 років з дня народження Майка Йогансена — поета, прозаїка, перекладача, кіносценариста, лінгвіста, літературознавця, футболіста, тенісиста і більярдиста. Майстра літератури і найкращого поета української оновленої землі.

Майк народився і виріс у Харкові. І сьогодні, в день його народження, ворожа бомба влучила в Держпром — символ не лише Харкова, а символ наших 20-х і футуристського пориву в майбутнє.

Майк Йогансен
СКОРО FORTE

Скоро forte.
Плачте, нищії духом,
Миротворці,
Ридайте в сильних і гордих
Над вухом.
Значить, вище,
Вище пінись, хвиля мелодій,
Скоро forte.
Плюй же
В очі погоді.
Буря штурму,
Шквалу сигнали,
Скоро forte.
Чуєш, сурми?
Чуєш,
Заграли?

Держпром уночі. 1928. Фото Дана Сотника

#наші20
#Йогансен

​​Лист Мини Мазайла до наркома Миколи Скрипника

Вельмишановний тов. Скрипник!
До вас звертаюсь як до народного комісара освіти, що мусить турбуватися про забезпечення національних потреб національних меншостей України. Чому на цьому тижні знову засновано один єврейський національний район, а про справу російської національної меншости ви не турбуєтеся? Нічого там говорити про російські національні сільради та російські національні райони, бо то на селі. А от чому не вживаєте заходів для забезпечення наших національних інтересів от таких громадян, як я, Мина Мазайло, та й узагалі інші службовці наших установ.
До речі, я спростовую клеветницький виступ проти мене письменника Куліша, що у формі своєї п’єси написав на мене доноса та ще й повідомив, що буцімто мене звільнено. Нічого подібного! У наших установах ще є досить людей, цілковито свідомих у справжній національній політиці, що розуміють, що вони не мають права торкатися моїх особистих справ, як-от зміна прізвища тощо. Я на службі свої обов’язки виконую і вживаю отую українську мову, коли треба писати до Наркомосу чи до якоїсь місцевої української установи. Але до мого приватного життя нікому немає діла. Тому мене й залишили на роботі.
Однак мої національні культурні потреби цілковито нищать. Дійсно. Я чесний радянський громадянин, служу старанно, ніякого опору українізації не веду, живу собі тихенько на Холодній горі! До того я член ДД і Т-ва «Геть неписьменність», одно слово, від мене нічого кепського Радвлада не має. А однак мене на кожнім кроці врізують і давлять. Перейшов я до обновленської церкви — я ж не реакціонер. Але не пройшло й місяця, як церкву нам забрали, й звідтіля тепер замісць нашого живого церковного російського слова йде по радіо українська мова.
Бувало після служби щовечора читаємо «Вечернее радио». Сидиш собі дома в приватнім життю й читаєш газету. Узнаєш з неї все, що треба: де що в кого вкрали, хто кого побив, що коїться на білому світі! Тоді я відчував, що радянська влада забезпечує мої національні потреби. Свій куток. Своя газета пише про своє життя своєю мовою. А тепер на тобі! І ту останню газету українізували! Мене цілковито позбавлено культурного знаряддя для моїх національних потреб.
Тепер говорять, буцімто хотять українізувати ще й оперету. Де ж тоді діватися? Навіть у суботу чи в неділю піти нікуди буде. Бо яка ж це буде оперета, коли в ній танцюватимуть по українськи? Як же можна буде тоді піти на «Прекрасную Елену», коли вона промовляти буде по-українськи? Ну, та я сподіваюсь, що тут все-таки не удасться. Наші всі службовці, що ходять до оперети, цілковито проти її українізації. Нехай собі українці будують нову оперету, з новим репертуаром, ще ліпше, коли це буде оригінальний репертуар, але ж наші національні інтереси мусять бути забезпечені.
Я гадаю, що скоро влада зрозуміє, що з українізацією «Радіо» вона зробила помилку. Нехай собі робітники пролетаризуються й українізуються, але ж треба забезпечити національні інтереси й нашого російського службовця, російського міщанства, всіх тих, що складають величезну більшість міста Харкова й визначають його культурне обличчя.
От тепер я перестав передплачувати «Радіо». ... Читач не сприйме українізації «Вечірнього радіо». Треба ясно сказати: удень на роботі хай буде українізація, але вечір — то приватна справа. Оперета, «Вечірнє радіо» мусять бути російською мовою. Без сумніву, так і прийдеться повернути до цього.
Але навіщо ж тоді все це затівають? Навіщо дьоргать нас і чіплять за наші національні культурні інтереси? Я гадаю, що ви як народний комісар освіти мусите втрутитися в ту страву й виправити отеє перекручення правильної партійної лінії. Бо ж український націоналізм — це є зараз основна загроза й дійсно права небезпека, — як то мені передавали, правильна говорив в Інституті марксизму проф. Шпунт.
Прошу вас покласти резолюцію й повідомити мені.

З повною пошаною, службовець Мина Мазайло.

Резолюція: Листа розглядати як фейлетон і направити до «Вечірнього радіо». Микола Скрипник

Вечірнє радіо. — 1929. — 22 червня. — С. 2. Фото: Йосип Гірняк у ролі Мини Мазайла. Проєкт Open Kurbas.

​​130 років Петрову й «Іванову»

Сьогодні 130 років Віктору Домонтовичу, Віктору Беру, іншим Вікторам і не тільки, а також агенту «Іванову» — всім іпостасям Віктора Платоновича Петрова (1894–1969).

Людина так звикла містифікувати і брехати, що навіть після її смерти не можуть домовитися про день її народження. А він якраз достеменно відомий — 10 жовтня за юліанським календарем, або 22 жовтня за григоріанським.

Частина причетних кинулася святкувати ще 10 жовтня, інші привітали ювіляра сьогодні. А позаяк Петров-«Іванов» усіх інтригує своєю вже не так творчістю, як діяльністю, назбиралося всього цікавого.

- Роман «Доктор Серафікус» В. Домонтовича в липні вийшов у серії «Vivat класика» (упорядник В’ячеслав Левицький). Уперше опубліковано завершальні розділи і недруковані фрагменти, які збереглися в чернетках автора. Нагадаю, що одиноке прижиттєве видання роману закінчувалося фразою «Кінець першої частини». Так от другої частини не існувало або ж автор її так і не написав. Існував кінець, і тепер його можна почитати.

- У ЦДАМЛМ відкрилася онлайн-виставка до ювілею героя.

- У Національному музеї історії України відкрилася невеличка виставка «Сім облич Віктора Петрова», можна сходити подивитися.

- Дослідник історії спецслужб Олександр Скрипник стисло написав про агентурну діяльність «Іванова» у статті «Людина, яка повернулася в холод» на Історичній правді.

- Видавництво «Прометей» заявило про книжку Валентини Корпусової «Віктор Петров-Домонтович. Творчість і доля».

- Видавництво «Vivat» анонсувало книжку історика й журналіста Едуарда Андрющенка «Агент із ведмедиком», обіцяють наступного року. Пишуть таке: «Цього разу все теж обертається навколо розсекречених архівних справ. Але майбутня книжка не тільки про Петрова. Автор розкаже і про людей навколо нього — видатних науковців та письменників, агентів, об’єктів розробки, жертв репресій та співробітників спецслужб». Будемо чекати.

Дуже цікаво, чи спливе десь у цих книжках і документах Сидоров для повної компанії ;-)

#наші20

Екслібрис Дмитра Фальківського

Зберігається у «вещдоках» справи як «фотоснимок браунинга».
Ні, це не жарт.

#наші20

Диспут про сатиру. «Іван Іванович»

31 січня і 6 лютого 1927 року в Будинку літератури ім. Блакитного в Харкові відбувся диспут про сатиру в українській літературі.
На початку диспуту Микола Хвильовий зачитав свою нову сатиру «Сім’я Івана Івановича».
У диспуті взяли участь головно партійні й культурні діячі: Юрій Озерський, Петро Лакиза, Микола Новицький, Сергій Пилипенко, Веніамін Фурер, Микола Любченко та ін. Як писали в пресі, «жваву участь взяла також студентська молодь».

Сатиричну повість «Іван Іванович» Хвильовий уперше опублікував лише через два роки в «Літературному ярмарку» (1929, книга 7, с. 5–59). Ще за рік вийшло окреме видання:

Хвильовий, Микола. Іван Іванович / Передм. М. Майорова. — Х.: Пролетарій, 1930. — 84 с. Обкладинка Адольфа Страхова.

#наші20