Почався вересень. Почався спекою.
Зайшов далеко у наші враження.
Щоб суму збутися, щоб страху спекатись,
Ми мандрувальникам-птахам розкажемо,
Неначе скинемо тягар зсередини —
Що заважає висóко линути.
У згадки стогін терново вплетено,
Беззвучний стогін, по шкірі сироти.
Життя з'являється, життя руйнується,
Мов з гілки листя, вмить обривається,
Не ніч — затúшного сну отруйниця.
Не осінь — рана. Ятрить багрянцями.
Птахи до ірію за місяць здіймуться.
На крилах — брили із наших спогадів.
Зав'язуй плакати, зціли обіймами
Моїми біль. Сподівання сповнюйся.

03.09.2024

© Тетяна Осіпенко

Зима дві тисячі двадцять другого — білий кит, на якому /не/ тримається твоє подальше життя. Зайве зазначати, що великий, що хижий, що такий, котрóго не оминути. К рик. Охоплює високочастотним ультразвуком глибини нутра й розбивається об скам'янілі стінки…

Зима дві тисячі двадцять другого — білий кит,
на якому /не/ тримається твоє подальше життя.
Зайве зазначати,
що великий,
що хижий,
що такий,
котрóго не оминути.
К рик. Охоплює високочастотним ультразвуком глибини нутра
й розбивається об скам'янілі стінки паралізованої гортані.
И ии...Оніміння на рівні
дихання.
Т ремор. Усеохопний, внутрішній. Забиває памороки клітинам. Ті забувають оновлюватися.
Й ти зі стрімкою передчасністю
старієш...
Насамперед морально.
Зима дві тисячі двадцять другого — білий кит, на якому /не/тримається твоє подальше життя.
Ти перед кожним наступним днем —
наче безпорадна рибинка перед величезною пащею, за якою — невідома темрява, що тебе перетравить.

Зима дві тисячі двадцять другого — білий кит, на якому /не/ тримається твоє подальше життя.
Кит, котрий плаває
в морі сліз.
Течія часом така, що збиває з ніг.
Така, що відбирає в очей можливість нормально бачити,
й навіть сонце починає бути схожим
на пляму засохлої крові,
яку намагаєшся
змити
нескінченним
потоком сліз.
Припухлі мішки під очима
печуть — нехай:
так здається, що душа
пече менш нестерпно.
Зима дві тисячі двадцять другого — білий кит,
на якому /не/ тримається твоє подальше життя.

20.06.2024

© Тетяна Осіпенко

#ігри_несписаних ? #півфінал

Впасти розбурханою рікою
в море твого мовчання.
Пильно вдивляєшся, ніби вквітаєш вглиб — поза межі тіла.
Жодної мілісекунди не хочеться вітряно витрачати
В сумнівах, роздумах, пошуках дива... Диво прийшло й зігріло.
Вибрало душу для проживання. Глянеш — десятиліття.
А відчувається — наче учора зустріч. Найперша-дружня.
Дружня, та вже розбудила ніжність і відімкнула кліті,
В кожній з яких — промениста усмíшка, що дуже без тебе тужить.

20.06.2024

© Тетяна Осіпенко

детоксикація менталки,

або що робити, коли важких думок — наче колючок на сметанному яблукувзяти
шматки одноманітного часу.
перебити
в блендері насолоди моментом.
додати
есенцію кольорових світанків
разом із росяною свіжістю впевненості в собі сьогоднішньому.
/жодних штучних барвників
удаваного щастя чи патоки непропрацьованих проблем:  користі від цього — як соку
в банановім фреші/.
сипнути дрібку морської солі сліз катарсису.
долити
липового меду теплих слів
/для профілактики застуди душі, котрій часто буває холодно/.
перемішати
вінчиком пошуку шляхів
самовдосконалення.

отриманий мікс
вживати
в необмеженій кількості
щодня.
й дарувати,
кому забажаєш.

24.04.2024

© Тетяна Осіпенко

написано на квест від Альтернативної творчої студії #ігри_несписаних ?

маленький топ каналів сучасної української поезії:

Синьоока
Оля Ритик
Віршопліткарка
Саша Хопта
Віршневий сад
Зоріна
Юлія Мусаковська
Ана Море
Анастасія Рум'янцева
Іванка Світляр
Ія Ківа
Дара Двора
м'яка і тепла Лі
Катерина Гетало
Сховок
Таня Власова
Тоня Корнута
Кобилянська
Лексикон інтимних текстів
Як помирає Френкі
Тетяна Батанцева
Оля Новак
Аля Гулієва
Катерина Батушан
Ніколассон
Іолана Тимочко
Таня Осіпенко
Естер Невінчаний
Юрій Ліщук
Бешкет
Онофріюк
Левіза Нікуліна
Дьомін
Артем Сергієнко
Карич
Оленямка
Ніла Ревчук
Федір Федько
Марта Садлова
Маша Чекарьова
Костя Ватульов
Юрій Іванов
Ваня Добруцький
Яна Мороз
Даша Загребельна
Ада Єлагіна
Вдома
Саша Дорога
Шакіров
Дмитро Занков
Олена Павлова
Жилкос
Сліди сліди
29.20 за північ
Раміна
Космічна різьба.
Степан Пенкалюк
Олеся Репа
Оксана Мовчан
Квазар
Кілдчунчик
Андрій Мальва
Сашко Негрич
Мур Каметов
Таланна
Вероніка Мовчан
Анастасіт
Ліля
Квітка
Скалозубство
Іра Божко
Вікторія Смушок
Зими нема
Іра Ноксицька
Коля Дендак
Летаргія
Євангеліє від Іулії
Рубік пише
Ростислав Кузик
Морті Блек
Заполярне сяйво
Лізочка
Аделіс/Аделіна
Юлія Масюра
Чай (ка)
Аби було
Яна Фіщенко
Ася Шевцова
Той легінь з Чернівців
Лана д'Арк
Мар'я Терція
Фіалка
Іляна Лисиця
Оксана Приходченко
Катя Цимбал
Сніг на голову
Теплий сніг
Анґа Зелена
Химерна утопія

у мого синього птаха замість крил
два велетенські ніжно-зелені листки:
весна ощасливлює.
необов'язково
чекати березня-квітня-травня.
достатньо прокинутися
з усвідомленням, що в тобі
щось забрунькувалося.
от-от розквітне.
пелюстки прикладуться
до вразливого метелика душі.
стануть його другою шкірою.
весна не приходить одна.
весна приходить із радощами,
що яскравіють всередині нас.

03.04.2024

© Тетяна Осіпенко

Небесні, розшиті промінням
ладунки
Сховали сріблясті скарби. Дзвінкозвукий
Ліс-радість руками гіллястими
лункість
Заобрійну прагне торкнути. Цілунком
Дух вітру покрив кожен жилкомалюнок
На шкірі долонь листяних.
Семиструнням
Барвистим наповнився ранок.
Постукав
Непроханий хтось. Хижий змах.

Чутно хрускіт...

Незванці снують, знезеленюють хутко
Незайману землю, завалюють стрункість
Довірливих стовбурів. Згадує брунько-
Вбрання лісопривид. Закляклий. Безрукий.

22.04.2024

© Тетяна Осіпенко

#віршометрія #фінал

?? Любій бабусі в День народження ??

Дві ніжності зливаються в одну —
Весна та серце, що багате світлом.
Усе, що на Землі в цей час розквітло,
У вірш для тебе, рідна, загорну.
Цілую зморшки, гладжу сивину.
Твій погляд може зиму відігріти.
Дві ніжності зливаються в одну —
Весна та серце, що багате світлом.
Пораднице, до слів твоїх прильну,
Немов до джерела, що миттю зцілить.
Весна й твоє, бабусю, серце, повне світла —
Квітуча й добра, ті, що не минуть,
Дві ніжності зливаються в одну.

25.04.2024

© Тетяна Осіпенко

вулиці міста
в мільйонах однакових віршів
порівнюють із артеріями.
я ж твої артерії, вени та капіляри
порівнюю з проспектами, вулицями, провулками,
на яких тріпотливою пташкою
мешкає щастя,
обійми порівнюю
з квітучою аркою,
що веде до чогось чарівного
між пилу рутини та смогу тривог.
а раптовий поцілунок —
із кульбабкою посеред січня,
що розквітла коло фундаменту багатоповерхівки:
подумала, що весна.
чому не дозволити й собі розквітнути «не в пору цвітіння»?
адже завтра —
воно таке примарне...

02.03.2024

© Тетяна Осіпенко