Є у мене мрія З незапамятних времьон ще така мрія, я би сказала – мрієще. Старе, як я сама, і як Великий Вибух. Мрію я створити якийсь літературний двіж в нашому місті (живу я в Рівному, бо для когось це може бути сюрприз, ні, я не ченстоховська, я звалю…

Ото ви побачили на ніч полотно тексту і спати не будете, налякала я вас 😔😔😔

#гуд_читає, "ЛЕГЕНДИ ТА ЛАТЕ", частина 2

❌ Кожен персонаж (окрім буквально двох на всю книгу) неймовірно добрий, розважливий і обов'язково мега-мегамилий. І я розумію, для чого це. І я розумію – буквально як автор автора – чому він зробив саме так. Але легкість і невимушеність книги через такий сильний перекос із її плюса для мене перетворилася в мінус. Тому що, якщо в книзі нічого не відбувається (а це особливість оповіді), то вона повинна купляти персонажами. Але вона не купляє. Я за місяць, поки писала це рев'ю, вже просто забула, хто герої книги. Навіть головну героїню згадала ледь-ледь. Але чому я її згадала і пам'ятаю досі – у наступному плюсі, тому що він, напевне, найголовніший у всіх "Легендах":

✅ Якби один рев'ювер на GoodReads не звернув на це увагу, я би і не знала, як правильно охарактеризувати те, що я відчувала під час прочитання. Тому зацитую: "Legends дуже серйозно замислюються над тим, що означає переосмислювати своє життя та йти на незнайомий ризик". І це, напевне, найбільший плюс книги – це історія про те, як важко змінювати свої звички, але що це можливо, якщо дуже захотіти. Головна героїня все своє життя вирішувала проблеми мечем і сокирою, це було її стилем життя, вона заробляла цим на хліб, але попри всі негаразди пересилила себе і жодного разу не хапалася за зброю в конфліктних ситуаціях. Бо розуміла, що зробивши це один раз, вона зробить ще раз.

Я розумію, чому ця книга подобається людям. Ми живемо в жахливі, темні часи, і читати такі книги може бути полегшенням та можливістю втекти в наперед відомий, спокійний сценарій, де кожен момент сюжету прогадується наперед, і ви ніколи не хвилюєтеся про будь-якого персонажа. Це, мабуть, більше лікувальна книга, книга-відпочинок.

Але я хочу більше, навіть якщо мова йде про приторні вафельно-цукрово-пудряні романи. Я хочу глибоких персонажів, навіть якщо вони будуть глибокими на 15 сторінках, а не на 500-та.

Як і обіцяла – нарешті огляд на «ЛЕГЕНДИ ТА ЛАТЕ» Тревіса Болдрі
⭐️ 6,5/10
‼️ ОБЕРЕЖНО, СПОЙЛЕРИ ‼️
Все рев'ю не поміщається в одне повідомлення, але ви швидко звикнете – у рубриці #гуд_читає немає місця для коротких оглядів!

Не зрозумійте мене неправильно – книжка в цілому мені сподобалася навіть попри те, що фентезі, як ви знаєте, я не дуже люблю (читати як не люблю). Але огляд – це завжди про суб'єктивне. Не сприймайте його як істину. І ніколи не грунтуйте свою думку про щось на базі чиєїсь.

Тож, я відкрита до дискусії в коментарях ✨****

Давайте цього разу побудуємо огляд за принципом "один плюс, один мінус". Що ж, поїхали:

❌ Перший і найвагоміший мінус: книгу рекламують не тій аудиторії. Це історія для учнів середньої школи. Можливо, старшої, але точно не для такої філологічної цьотки, як я. Для мене це було не затишно – це було нудно. А ви знаєте, я ще та душнила.

✅ Атмосфера кав'ярні. Вже всі, кому не лінь, про це сказали, і я скажу – атмосфера закладу та робочих буднів в книзі прописана круто. Знімаю капелюха. І хоча спочатку я горіла праведним вогнем від того, як описаний процес level up-у кав'ярні (я не просто так вжила ігровий термін, тому що це буквально так і було: левел ап – новий смаколик, ще левел ап – новий напій, потім левел ап – ставимо холодильник), чим довше я читала книгу, тим більше я почала бачити в цьому деякий шарм. У купі з добре прописаною атмосферою за цим було цікаво спостерігати.

❌ А от атмосфери міста (і в цілому локацій міста) мені протягом книги не вистачало. Так, це історія про кав'ярню, але я, як людина, що не знайома із сетінгом (та із рольових систем обере що завгодно, окрім DnD), хотіла би дізнатися трішки більше не лише про лей-лінії, а і про звичайні теперішні будні міста. Чому мерія ніяк не реагує на безчинства Мадригал? Чому в місті ніби і є, а ніби і нема сегрегації та расизму? Ніби автор хотів щось про це сказати, але в останній момент вирішив стерти таку важку тему для такої легкої книги, але стер не все, і вийшло якось дуже обірвано. Загалом, складалося враження, що кав'ярня існує окремо від міста.

✅ Любовна лінія. Вона сапфічна, це вже саме по собі плюс, але окрім цього вона дуже мило і ненав'язливо вплетена в сюжет. Хоч і поверхнево, але мені сподобалося.

❌ Це майже 300-сторінкова книга. Значна її частина існує, щоб просто існувати. Текст читався ніби чорновик на NaNoWriMo, і, насправді, я не здивуюся, якщо так воно і є. Все виглядає ок, персонажі не зовсім вже аж прям картонні, але все одно складається враження, що єдиною причиною, чому у книзі 278 сторінок (не рахуючи інтерв'ю з автором, так-так, хто не читав, в кінці воно є), а не 100, було те, що комусь потрібно було ті слова написати. Надрукувати авторський текст, не більше, не менше. І було взагалі неважливо, які це слова. Неважливо, чи потрібні були взагалі ці сцени, чи вони щось несуть в історію, чи розкривають якось персонажа, чи сетінг. Важливо, щоб ці слова просто були на сторінці. Кожен конфлікт, який з'являється, долається ледь не за кліком мишки.

✅ Стиль оповіді в "Легендах" багато хто (і я) називає "slice of life", і він мій улюблений. Він зображує буденність героїв і для "Легенд" він підійшов як влитий. Він не претензійний, його задача – показати внутрішній світ та внутрішні зміни героїв, коли навколо, здебільшого, нічого не змінюється і не відбувається. Тож це грало на руку авторові, щоб мати змогу розкрити героїв.

👇👇👇

Запитала в Твітері, і ще тут запитаю

Чи вважаєте ви письменництво ремеслом? В тому сенсі, що йому, як і будь-якому іншому ремеслу, потрібно вчитися, розписуватися? Чи ви більше схильні вважати це талантом, що від природи в людини є (або немає) і його можна лише коректувати?

P.S: Я про креативне письмо кажу, але і щодо інших теж буду рада почитати думки)

Я не можу, я так люблю цих дітей, я боюся дописувати цей рукопис і віддавати в світ, вони такі маленькі 😭😭😭😭😭

Про людину багато може сказати те, що вона любить. Особливо, що вона любить читати.

Давайте познайомимося. Який ваш улюблений книжковий троп?

Я почну: наставники та учні, знайдена сім'я і від ворогів до друзів

Всіх з передднем народження Тараса Григоровича Шевченка 🌹🌸🌷

Ми були мальки й ікринки, хлопали вухами і всочували світ навколо, як губки.

Мохом проростали на всіх поверхах і поверхнях, протягом ходили по вікнах розбитих багатоповерхівок, стрибали по склу, і селу, і місту, неслися галопом як стадо диких коней і іржали – теж як коні. Ми перебігали уявну лінію на дорозі, щоразу придивляючись, якого кольору у кого шкарпетки, дивилися H2O і на повний місяць загадували стати русалками. Набирали воду в пляшки, проколювалм старою бабиною голкою й обливали перехожих на Купала. Більшість з тих перехожих не святкувала Купала.

Ми грали фігурками динозавриків в калюжах під вікнами, пам'ятаючи на пам'ять кожного як звати, закопували скарби в надії вирити їх наступного року і клеїли наклейки з Вінкс в альбоми. Альбоми росли, пухкішали, а наклейки з Вінкс в канцелярських все ніяк не закінчувалися. Ми плакали, коли посохла вишня, з якої ми крали смолу для халабуди. Одного року з нами її будували старші хлопці: збивали між собою цвяхами піддони, викопували підлогу, монтажною піною заливали діри. Деякий час по закінченню літа в тій халабуді жив безпритульний. Вона не дожила до зими – згнила.

Ми ходили кататися на рипучих в вісім шарів пофарбованих гойдалках в сусідньому дворі і вели там з місцевою дітворою війни. Їм не подобалося, що ми користуємося їхньою власністю – а нам не подобалося, що суспільна власність чомусь перетворилася у єдиноосібну. Насправді, їхні гойдалки нам просто подобалися більше і ми теж хотіли кататися. Так і вели ми з ними війни денно і нічно – бігали з палками, кидалися камінням, вигадували клички, уявляючи, що це справжній бойовий позивний, мали навіть своїх лікарів, медсанбати і імпровізовані носилки зі шматка тканини, прив'язаного до двох довгих палиць.

А потім батько дівчинки Емми, з якою ми сварилися найбільше, повернувся зі справжньої війни. І більше в таке ми не гралися. З тих пір ми взагалі не гралися – кудись поділися старші хлопці, які допомагали будувати халабуду, і на місці зрубаної вишні так нічого і не виросло. Ми розбрелися різними дорогами – такими далекими, що вже просто неможливо побачити шкарпетки одне-одного.

І одне – історії, пережиті разом – досі об'єднують нас. Історії, які я розповім вам або які будуть розказані кимось іншим для когось іншого. Написані. Нашкрябані. Насміяні чи наплакані.

Сьогодні день письменника, але я хочу вчергове сказати, що кожен з нас – письменник. Тож розповідайте свої та чужі історії про своїх та чужих людей – бо чим більше історій, тим більше пісень, а чим більше пісень – тим гучніше лунатиме українська мова.

Я люблю вас, мої читачі, мої друзі – і сподіваюсь, що це взаємно. Зі святом.

#софіягуд

На війні загинув поет Максим Кривцов. Нещодавно його збірка «Вірші з бійниці» увійшла до рейтингу найкращих книг 2023 року за версією українського ПЕН.

Світла памʼять 🙏