досі гукає щось з денців свідомості, досі колить
згадка-жаринка – лишена в мокрому вересі.
напрям думок про тебе гнеться у коло –
замкнуту плямку снігу, талого в квітні, а завтра – вересень.

протяги спогадів носяться гротами мислей,
ком у гортані – камінь Сізіфовий, не дістану –
там і залишиться квітчаним обеліском,
схожим за обрисом на твою тверду поставу.

хай вже вдесяте набухнув і розпустився місяць,
птах болю все ж метається, не стихá,
досі у снах – потаємне зустрічі місце,
досі щулитись так, як і ти, коли усміхавсь.

мушлі вушні досі відлунють
ритміку,
павзи і зачини голосу – таким беруть –
ноти скрипучі – двері брутально рипнуті,
ноти тонкі – скрипка, розлита ртуть.

так ніби вчора вночі доторкалася дихання,
кладучи руку на груди, чуючи мʼязів скорочення:
вгору долоня – то вдих, і донизу – видих,
так все повільніше – засинав,
мов вчорашньої ночі.

вчора ще тьму найсхіднішого рідного міста
сміхом лякали, бентежили його яв,
вчора ще пітьму пік поглядом василісковим,
вчора плечима-хребтами карпатськими затуляв,
місто й мене затуляв.

досі чигаєш десь тут, під самим диханням,
досі розгойдуєш мою невсидну вісь,
і оживаєш у віршах,
сам не знаючи, тихо
входиш у вічність
віртуальних полиць.

життя цілує зубасто,

вчепившись правицею у шию,
а лівиці кліщі
лізуть все нижче,
куди їх не кличуть.
життя затягується тобою –
жадібно й шпарко,
мов краєм вимоклої цигарки,
мов бджоли в квітки звіробою – вгризається у вуста –
просто і хижо,
ніби святі після посту – в їжу,
ніби снаряди – в міста,
не лишаючи місця для втечі,
тисне міцно й зовсім неґречно,
ніби цілується вперше –
надто поспішно і закуражливо...
ти ж бо така відкрита до нових вражень!
тепер обплітай ці надійні (ха!) плечі,
куйовдь ці зразкові кучері
і прикидайся збудженою,
а зранку випрошуй вибачень
у свого зім'ятого тіла,
клей афірмації стінами:
«мені себе цілком вистачить»,
пиши на дзеркалі: «баста!»
життя цілує зубасто –
зчеплюєтеся солідно,
ти наче й не проти –
втрачаєш цноту,

а потім – лібідо.

написалося дещо дивне

лишила трохи настоятися, відредагувала, спробувала більше підсвітити сенси, показую в наступному повідомленні)

помітила, що зараз рідше пишу; прослідкувавши за собою, збагнула, що занадто прискіпливо почала ставитися до кожного рядка і слова, а десь на тлі постійно думка: «а чи це зрозуміють, а чи те сподобається, а чи ось це словосполучення – не графоманія?» – через це постійні обмеження, гальмування, переписування, купа незавершених текстів у нотатках. хочу побороти страх не сподобатися комусь (бо цього не оминути в будь-якому разі), знайти золоту середину, тому дала собі волю написати цей вірш (геть не золота середина, але щоб її знайти, треба і трохи похитатися:))

схід sos
(звідси туди)

доме, тримайся, до синяви пальців,
болю в долонях, набряку рук,
доме, тримай, з Бабаїв до Вовчанську,
не розмикай свій обкоханий круг

краю покраяний, тягнуться зграї
зграї людські хаотичним клином –
ти – тепер їхній Содом,
ти ж таки – Землі обіцяні
краю, не спинься,
тримайсь до судом,
але вистій,

з мапи не зникни –
так і не звикла
бачити діри в твоєму чолі,
доме, живи –
хай тихо,
але віддихуй,
хай стисло,
але відписуй,

герої чатують
твої Липці, Чугуїв,

Харків,

не вмри

дим затуля прапори...

серця окраєць покришений,
виживи