товариство, я відкрила допоміжну банку, щиро прошу вас про донат і репост:

Ціль: 5000 гривень для 5-тої окремої штурмової бригади

Загальна мета: 1 200 000 грн, на другому фото – перелік, на що збираємо

Посилання на банку: https://send.monobank.ua/jar/5aAXsFqaWQ

Також додаю посилання на дописи в інстаграмі й фейсбуці для поширення

донатиш = живеш на своїй землі (а не лежиш під нею чи стаєш громадянином росії, як цю землю окупують), тому не байдужій.

В – витинанка

вертаюся й бачу ще здалеку:
дім мені витинаєш.

як в школі сніжинку з паперу:
гнеш аркуш-стіну навпіл,
ріжеш півколо вікна на згибі,
а клаптики-скалки кидаєш долу –
хтось прибере.

різьбиш по ночах,
так, аби побільше віконець
лишались нічийними,
так, мов діряві поробки –
єдине, чого тебе вчили.

кепський із тебе майстер:
пальці грубіші дитячих
(ще б пак, ти ж у нас довгожителька)
тнуть неохайно, недбало,
скрізь тепер – самі ламані,
мабуть, надихалася «Гернікою»?

витинаєш, насвистуючи
на таких децибелах,
що валуни з усіх піків Землі зриваються
й котяться нам у груди,

що всі сироти міста
збігаються й тлумляться
вервечками від лопаток до попереку –
просять нагодувати й випестити

і вигнати їх ніяк,
і дати нічого –
лиш далі ховатись й здригатися.

витинаєш і злишся –
не втрапляєш бо ножицями
у намічений прямокутник,
грюкаєш столом –
з іншого міста чути.

вирізьблюєш мені дім,
а він усе меншає

і ось уже оку
геть ні в що вчепитися,
а серцю і поготів

витнула мені дім

куди б його тепер
почепити?

куди б його тепер
почепитися?

дуже перегукується з віршем Артура Дроня:

Перше до коринтянЛюбов довготерпить, любов милосердствує,не заздрить, любов не величається,любов боїться тваринним страхом,але продовжує йти,любов могла б здатися, залишити все,але продовжує йти.А інколи в любові прострелені ноги,або в ногах у любові осколки,і ноги її стискають турнікети,або ніг у любові більше немає.Тоді любов несуть її друзі.Любов риє окопи і живе в них,і гризе у них лід із розрізаної пляшки,коли хоче пити у мінус двадцять.Любов виходить на бойові чергування,піднімається на позиціїз грижами, з температурами, із простатитами,із контузіями, з астмами і алергіями,з високою імовірністюне повернутися,з думками про когосьнайважливішого.Все зносить, вірить у все, сподівається всього, все терпить!Любов розрізняє на слухвиходи градів, прильоти мін і рух танків.Очі любові болять,коли довго дивиться в тепловізор.Прокидається любов уночі,коли миші в бліндажі заповзаютьпід її бушлат.Інколи любовдовго блює у посадці після важкого бою.А інколилюбов закриває очі друзям своїм.І загортає їх в спальникиі виносить.Ніколи любов не перестає!Хоч пророцтва й існують, та припиняться,хоч мови існують, замовкнуть,хоч існує знання, та скасується.Бо інколи закінчується обстріл,і любові закривають очі,і друзі загортають її в спальники,і виносять.І тоді вонапереходить живим.

фото з виставки Олени Турянської «Агапе. Абсолютна любов», що нині розміщена в Мистецькому арсеналі.

дуже-дуже раджу відвідати (!) – чого вартує тільки ця композиція, де тінь падає з витинанкою світла з літер – як любов, що лишається по смерті людини. літери-порожнини – те, що вирізане, винищене, – стають світлом. любов лишається по тій втраті, «переходить живим»

Пункт А
РАПТОВА ВТРАТА
Згадайте свій парк. Алею, де вас «вигулювали» у возику: «Яке смішне кучеряве! Хлопчик чи дівчинка?» Бордюр, об який перечепилися й подряпали комусь окуляри м’ячем, а потім «відкуплялися» наліпками й орендою планшета. Лавицю, де вперше відчули тепло хлоп’ячої п’ятірні на своїй: «другий лад, шоста струна…» – різались пальці металом струн, і губи – невмілим цілунком. Згадайте галявину навпроти мушлі-сцени, де протоптали кожен сантиметр стоп старшокласника, репетируючи шкільний вальс.

А тепер уявіть, що ваш парк – випалений.

«Вигнання ґрунтується на існуванні рідної землі, любові та реальній прив’язаності до неї. Універсальна істина вигнання не в тому, що людина втрачає цю любов або домівку, а в тому, що кожному вигнанцю притаманне відчуття раптової, небажаної втрати»1
Втрата домівки – не лише фізична, а насамперед – ментальна. Дім як звична, комфортна реальність щезає назавжди – не лише в мить прильоту ракети в будівлю, але з початком проживання почуття небезпеки у себе ж удома. Як у тілі, що стало тобі чужим після зґвалтування. Коли груба чоловіча долоня «вгризається» у незайману плоть, як перша бомба – в чисту, висаджену квітами площу. Тоді стається зазіхання на свободу, особистий простір, право вибору і пам’ять. У людей з будинку Харківської ОДА вибору не було. А тепер там ізсередини можна побачити небо. Лише пахне воно вогко і чужо.

В одне з моїх повернень гуляли з подругою центром і, вкотре зачувши той трунок (вам теж напрошується співзвучний епітет?), вона сказала: «Коли будівля має такий запах, вона вже мертва».

Чим більше стає таких будівель, тим дужче наростає – слизьким пагінцем усвідомлення прокльовується з глибини – чуття присутності чужого.Он, навіть Шевченко на Сумській – і раніше хмуробровий – під вагою нового, набитого дошками й піском кожуха ступає затертим до «золота» чоботом ще важче, бусурманиться. І Сковорода з добрячої висоти п’ятиповерхівки споглядає котловину уздовж усієї Римарської і гадає: скільки ж іще тих ловів?

І на площі Свободи вже не почуваєшся свобідно. Виходить геть химерно: як це – у центрі Слобожанщини, що виросла на слободах, не почуватися свобідно?

І місто під тим Дамокловим мечем війни, як з кіт Шредінгера під дією можливого розпаду ядра – живе і мертве водночас. Як у ньому знову відчути дім? Як повернути вирване?

1 – «Культура й імперіялізм» – Едвард Саїд

(продовження в наступних дописах)

#essai_des_essais