Поки ми клопочимо над поліпшенням нашого простору АРТпідвалу, розповімо вам про події, що відбувалися в історії Муніципальної галереї. #ДовоєннаМуніципалка

▪️У цей день, такого ж самого прохолодного осіннього вечора, рівно 8 років назад відбулося відкриття великої виставки до 20-ї річниці галереї “Вагріч Бахчанян – митець слова”, що була присвячена легендарному харківському художнику-концептуалісту. Проєкт-реставрація творчого життя Баха був широким, і охоплював не тільки основні приміщення галереї та АРТпідвал, а й торкався інших локацій, пов’язаних з мистецтвом головного героя виставки.

▪️У рамках проєкту відбулася ціла програма заходів: квартирники, акції молодих митців, лекції та обговорення, екскурсія від Макса Розенфельда “Місця та міфи Баха”, та прем’єра фільму Андрія Загданського “Вагріч та Чорний квадрат”.

▫️Цікавий факт
“Вагріч Бахчанян – митець слова” була першою !офіційною! виставкою автора в Україні, та першою виставкою на батьківщині митця.Саме з неї почалася велика робота зі спадщиною митця, проведення історико-виставкової просвітницької компанії по «поверненню» Баха в Україну. Галерея випустила каталог з першої виставки, і досі має декілька цінних екземплярів цього архівного видання.

▪️Трохи про Баха
«Останній футурист», авангардист, формаліст, нонконформіст, соц-артист, художник слова, один з основоположників радянського концептуалізму і мейл-арту, лауреат міжнародних конкурсів карикатуристів, знавець західного і вітчизняного авангарду, творець творчого методу SOSреалізм, «головний пересмішник радянського союзу», автор легендарного афоризму "Ми народжені, щоб Кафку зробити буллю", учень слюсаря і оформлювач червоного куточка на заводі «Поршень» – все це сказано і написано про одну людину – Вагріча Бахчаняна (1938-2009).
"Йому давалося все легко, бо завжди робив те, що хотів" (Ірина Бахчанян).
Трохи більше про біографію митця https://mgallery.kharkov.ua/vagrich-bahchanjan/

Напишіть в коментарях, чи пам’ятаєте проєкт?

▪️Владислав Краснощок та група “Шило”

В Муніципальній галереї триває виставка хронікальних фотографій “Документація війни” Владислава Краснощока, митця, що працює з широким спектром технік, і відомого представника групи “Шило” третього покоління легендарної Харківської Школи фотографії.

Якщо ви відвідаєте виставку хронікальних фотографій “Документація війни”, то помітите той самий стиль літ-друку, притаманний цій групі: як насичений, гострий контраст, яскраві чорні та білі кольори розкривають сюжети сучасних реалій і передають історію воєнних подій.

▪️ Розкажімо трохи про групу: Все почалося у 2010 році. Владислав Краснощок разом з Сергієм Лебединським, Вадимом Трикозом та Василісою Незабаром увійшли до першого складу групи “Шило”. Наразі Владислав залишається активним учасником групи разом з Сергієм Лебединським.
У спільноті Харківської школи фотографії група “Шило” є доволі аутсайдерською та переосмислює чимало аспектів класичної естетики робіт цієї мистецької спільноти.

▪️Харківська школа фотографії – це явище, яке суттєво вплинуло на розвиток українського мистецтва. Зародилася спільнота у другій половині ХХ ст. як неформальне об’єднання фотографів і стала відома своїм особливим стилем, що поєднував документалістику з поетичністю, а також гострим соціальним коментарем. Фотографи Харківської школи часто зверталися до тем повсякденного життя, історичної пам’яті та соціальних проблем. Знімки не просто фіксували реальність, а й інтерпретували її, створюючи унікальні образи, які виходили за межі радянської фотографії. Сьогодні Харківська школа фотографії є одним з найвідоміших явищ українського мистецтва, що є впізнаваною у міжнародному мистецькому середовищі, і продовжує надихати нові покоління фотографів.

◽Відкриття виставки “Чотирирічний перформанс постригу 40 років потому“ (1984 - триває) Ірини Данілової @Irina Danilova

◽ 18.08 — 01.09.2024, АРТпідвал

◽ Відкриття виставки 18 серпня, неділя, о 17:00

◽Перформанс постригу відбудеться 31 серпня, субота.

---------------------------------------

▫️З концепції:

Кожні чотири роки, в один і той же день (вечір), 31 серпня, Ірина Данилова збирає своє волосся в колекцію кіс. Волосся як часова лінія є єдиним фізичним проявом тривалості людського життя.
Спочатку це була символічна стрижка у 1984 році перед від'їздом з рідного Харкова та України. Після закінчення Харківської академії дизайну і мистецтв символічну стрижку (довжину волосся, проведеного в навчальному закладі) виконали подруги Ірини, Олена Кудінова і Маша Глущенко. Коли Ірина запитала Олену і Машу про те, чи зможуть вони провести прощальне свято з символічною стрижкою, вони обрали вечір 31 серпня. Наступного дня пострижене волосся було продано в ательє "Паричок" за 3 рублі 20 копійок - ціну кілограма вершкового масла.
Наступний перформанс був запланований на наступний високосний рік, 31 серпня, без жодних стрижок між ними. Все волосся, що відростало було збережене в коси. Таким чином, розпочався проєкт довжиною в життя. Десята коса буде зібрана вже цього року в Муніципальній галереї.
Наразі Ірина взялася за реалізацію кількох проєктів, найстаріший з яких – чотирирічний перформанс постригу, що розпочався в її рідному Харкові. За збігом обставин, перший довічний проєкт Лінди Мері Монтано "Сім років живого мистецтва" розпочався також восени 1984 року, невдовзі після річного перформансу "Зв'язані мотузкою" з Техінгом Сьє (липень 1983 - липень 1984).
Волосся як частина людського тіла має історичну колекцію норм і табу, від розбещеності буддійських ченців і різноманітних релігійних заборон до соціальних та естетичних очікувань. Чотирирічний перформанс постригу - це феміністичне висловлювання про зв'язок між ідентичністю та жіночністю. Він присвячений усім жінкам, які втратили волосся проти своєї волі, усім особистим втратам загалом.
У 2004 році Андрій Авдєєнко організував чотирирічний перформанс Ірини Данилової “20 років потому" у Харкові в галереї "Палітра" за участі Олени Кудінової та Маші Глущенко.
31 серпня 2017 року Харків попрощався з Оленою Кудіновою. Цього разу в Муніципальній галереї відбудеться чотирирічний перформанс постригу, присвячений її пам'яті, пам'яті втрачених друзів.

Ця виставка означає повернення мисткині до стін галереї, адже у 2014 році вона організувала кураторську виставку "Час Флюксуса" в Муніципальній галереї, а у 2015 році Ірина Данілова вже провела тут персональну виставку "Project 59".

Сайт Ірини Данілової: http://irinadanilova.net

емоцію, природу предмету (навіть бетонні будинки є частиною природного
руху, поки в них живуть люди – на відміну від фантомних покинутих
будинків).
За авторською концепцією мисткині, «сприйняття кожної ідеї – це фільтр, яким ми, як правило, не керуємо, він складається з наших та чужих
поглядів, спогадів, переконань і ідеалів. Усе це преломлює та викривляє те що ми бачимо». На мою думку, фільтр не очистив художню реальність робіт
авторки від чужих поглядів, спогадів тощо (хіба по-малевичевому очистив від
предметности), але виявив. Марія Христенко, свідомо чи ні, подивилася на свою подорож крізь фільтр широкого мистецького світу: Моне, Ван Ґоґа, Мондріана, Малевича. За постімпресіонізмом закономірно вгадується вплив і давньої японської графіки (що мене цікавить у контексті азійської філософії шляху).
Архітектура експозиції (окремої уваги заслуговує робота зі світлом) веде глядача до латунних портретів друзів художниці, наче до вівтаря. Вони
обрамлені чорними віддруками рук на білому матеріалі, які художниця назвала «щоденником до щоденника», бо робила їх, створюючи естампи. Така увага до цієї частини експозиції говорить мені тільки про важливість людей,
на тому буддистському шляху, який Марія Христенко сконструювала
(заримувала) крізь фільтри.

Харків, травень 2024

Шлях крізь фільтри. Виставка Марії Христенко

Автор тексту: Євген Даниленко – студент-мистецтвознавець ХДАДМ
@decadent_kharkiv
Пейзажний жанр, – хоч і саме це визначення, глибоко інтегроване в академічний апарат, ніби не вписується у сучасні виставкові зали, – певно якнайкраще піддається щоденниковому формату. Народжений, великою
мірою, винаходом тубиків для олії, що дозволило художникам вийти зі студії на природу й писати без посередництва шкіцу, пейзаж може схопити час доби, погоду, настрій, географічне й історичне тло, – те, що й документують у літописах. Восени 2022 року харківська художниця Марія Христенко, чия
виставка «Фільтри» відкрилася 11 травня у приміщенні АРТпідвалу Муніципальної галереї Харкова, задокументувала свою подорож дорогою Харків-Київ-Тернопіль саме через пейзажі, хоч мала під рукою тільки паперові фільтри для цигарок-самокруток.
Обраний матеріал (своєрідний скетчбук) продиктував багато
умовностей, від формату до образности, хоча пізніше художниця й перенесла
рисунки з маленьких папірців на великі розміри. З тим, фільтри
експонуються на виставці, і глядач може провести паралелі між шкіцами й реалізованими роботами. Виставку поділено на три частини: пастель, естамп
і портрети, видряпані на латунних пластинах.
Пейзажі втілені художніми засобами абстрактного мистецтва: степи, дерева, озера й будинки розпадаються на різнокольорові плями. За пластикою і палітрою ідентифікуються обставини і образи, які співвідносяться суто
поетично – Марія Христенко грає різними манерами, аж часом на одній площині вгадуються риси постімпресіонізму й стилю Соні Делоне; недаремно раніше художниця вправлялася у колажі.
Конвенційне передача об’єктів і явищ їхніми кольорами (блакитна вода, червоний захід сонця) тут співіснує із химерною грою (зелені панельки),
адже кольори позначають не стільки об’єктивну реальність, як метафізику: