Сьогодні побачила, що підписників цього каналу вже навіть на 1 більше, аніж 100 🥹

Чесно кажучи, дуже цим вражена!! Певно, коли створювала цей канал, він був більш «домашнім», а згодом я вирішила таки спробувати лишити на нього посилання (що було не так просто)… і ось сьогодні бачу це число :))

Дякую вам 🤍

Спогад (літній)

1. нарешті дощ
   червневий вкриває
   тротуарність міста
   оголює
   його наточене вістря
   для усіх чиє літо
   ніколи не нагадає
   просторіччя канікул
   путівку в табір
   із прізвищем від руки
   на конверті
   де за днів вісім
   перший
   повільний танець
   з першим хлопцем
   на рік старшим
   чия шкіра пахне корою
   і під щось олдскульне
   шепоче що
   він всю зміну
   мріяв танювати
   з тобою

вулиця
починається з літери К
закінчується на А

та
строфа

була
написана
між будинками
дванадцять і
дванадцять А

під підʼїздом
якої-небудь Наташі

що для когось стала
цілим всесвітом
на асфальті

теплий сніг
що нагадує шерсть
мальтійських болонок
охолонув
як впав мені на долоню

і я біжу ліпити сніговика
схожого на собаку

і десь наді мною
сміються вдесятеро вищі
тополі
такі смішні-смішні долоні
торкаються
нашого дитинча

знаєш як
будувати наш дім із
незатесаних дубових дощечок
з саду
пошрамованого часом
дитинства

стояти поруч з сокирою
удвічі важчою ніж
твоє тіло
боятися вронити її
на великий палець
лівої ноги й почати скулити
від болю
страхатися що я захлинуся
слізьми
й розлитою кров‘ю

що в тебе не знайдеться
кольорового льодяника
аби протягнути
його мені в руки
й сказати не плач
маленька дівчинко не плач
ти знаєш добре
все буде

ти не зробиш мені боляче тим
що в тобі немає чогось що є в мене
наприклад
любові
до ідеї того
що наші руки торкатимуться
і сонце заливатиме наші очі мокрі від сліз
щастя
так ніби ми от нарешті знайшлися
й зійшлися як двоє дітей що лежать у траві
й дивляться на дерева
задерши голову так аби жуки заповзали
під комір накрохмаленої сорочки
й лоскотались як доторки мого волосся
до шкіри твого засмаглого носа
якби я до нього коли-небудь схилялась

ти не зробиш мені боляче якщо
всі ці пазли не сходяться
бо для тебе вони й ніколи не мали сходитись
усе це зрештою виключно на моїй совісті
лежати в траві й дивитися на дерева
такі великі розлогі старі дерева
і думати ні про що
і думати не про тебе

дякую за те що тримаєш
над цією безмежною прірвою
у якій так хочеться розлягтися
й не вставати

дякую за те
що витягуєш усі м’язи
з важкого
й безмежно кволого тіла
яке розпадеться

тільки-но його відпусти

дякую за те
що завжди пам’ятаю

я — людина

бо тільки канати тягнуться так
аби нічого їм не боліло

а я вишу й знаю
що моя вага для них не вічна
що й вони можуть рватися
від постійного тиску

тримай мене тут
бо інакше не зможу

я так вʼїдаюся в руки
твої я так здригаюся
сильно

я

так

тобі

вірю

прийди й умийся
із джерела що витікає з мого
спраглого тіла
торкайся ніг як ніхто не торкався
торкайся рук як ніхто не торкався
вгризайся в ом‘яклий живіт
виїдай мій біль виїдай усі
дні що ми з тобою ніколи
не проведем разом
не проведем потяги між
двома містами нашого існування
де хочеться тільки кричати й не
губитись
будь ласка не роби
мене ще сильнішою будь ласка
бо впаду посеред людного міста й
ніколи більше не
знайдуся

не знайдуся допоки не зникнеш
допоки буде за ким іти невість куди
будь ласка
йди
йди
йди

залишити нас із тобою
людино
на узбережжі.
ким ми станемо?

це світло що робить нас
нами
і народжується із птахами
цьогоріч видається найбільш і найменш відомим
у житті сповненім страху.

фотографії більше не повторюються:
вони ділять усе на до та після.

як би ми
не дихали

як би ми
не мовчали

ми вже давно чомусь стали іншими

хтось замінив нас місцями
на тихому узбережжі
де каміння нагрівається й обпікає ноги
й куди ніхто дотепер не відав
дороги

а втім
якщо ми все ще десь тут
рухаємось між узбережжями та містами

значить кимось ми таки стали

нещасними чи щасливими
сильними чи вразливими

і все ж таки
нами