«Заснули кургани в імлі дивним сном
Під шепіт дібров колисковий.
Милуються з далеку тихим селом,
Вдихаючи дух волошковий…»
©Дмитро Глущенко

Рідний степ. Глибоко порізаний балками. Всіяний курганами. Пропахлий свіжістю. Чарує своїми безмежними вольностями.

Вечірня прогулянка; р.Псел

Змалку я пас корів. Спочаку просто теліпався за чередою, а потім підріс до ролі повноцінного пастуха. Володів ціпком з бузини, на якому ножем вирізав різні трипільські узори. Те пасіння багато чого дало і навчило. Колись розкажу більше. Але в 2017 череди не стало. Моя професія пішла в історію. І через пару років сумуючи за прекрасними днями в балках, я написав такого вірша:

*Спекотне літо, випалило степ,
Й згоріло небо.
А день – розлитий глек,
В долині стікся мляво.

Бреде по балці п'яна череда,
Корови день рогами колять,
Дурманна спека — то біда,
Вони коров'ячого Бога молять.

І Бог почув, шепнув на вухо діду,
Пастух, устав, взяв батога,
торбину за плече..
Він сонцю мовив в жаркі вічі
- то досить, тобі Боже, не печи.

Дзвінкий батіг розрізав спокій,
Сумні байраки побудив.
Й корови радісно позвали,
Старого діда до води.*

Вірші публікую вперше, прохання суворо не судити)

Село помирає під КАБами, де не де є ще живий двір, і ціла хата. Людей лишилось до півсотні. А в церкві нависаюча тиша, і просить Всеотець з фрески, простягаючи руки, шоб врятували його оселю. Лиш воркочуть йому голуби, та линуть канонади боїв.

В 2000х роках московська УПЦ МП облаштувала в підвалі каплицю, і почала правити служби. Не можна сказати, що це дало друге дихання могутній святині. Була спроба відновити, відреставрувати. Марно. Стеля в аварійному стані, потребує капітального ремонту. Шкода, що колись в громади, яка власними силами і коштами звела таку красу, тепер нема змоги зберегти її.

В 2022 році московський піп втік невідомо куди, кинувши свою келію, і приміщення в підвалі де правив. Зараз в тому вологому погребі пліснявіють старезні ікони, певно старші за сам храм, та нікому немає до них діла.