Більше того, друга половина альбому втрачає свою енергію через безцільну інструментальну композицію та дві 30-секундні інтерлюдії, які розміщені перед найменш запам'ятовуваними треками, "Chasing My Tail" і "Chapel Perilous". Ефект, на жаль, полягає в тому, що альбом просто розчиняється, суперечачи силі та суті першої половини платівки. Skiptracing — це чудовий крок уперед для Бреттіна, який піднімає Mild High Club з рівня приємних послідовників ДеМарко та Аріеля Пінка до хитро добрих майстрів сонячного попу. ?

YouTube

Mild High Club - Kokopelli

http://stonesthrow.com/mildhighclub https://itunes.apple.com/us/album/skiptracing/id1110226847 Subscribe to Mild High Club: https://www.youtube.com/MildHighClub Directed/ Animated/ Edited by Pierce McGarry Shot by Sharona Frankin Special thanks Andrew…

Mild High Club — це сольний проєкт Алекса Бреттіна, супутника по турах і послідовника сонячного звучання Мак ДеМарко. У своєму другому альбомі Бреттін знаходить голос, який більш виразно належить йому самому. Тепер здається розумним згадати кінець 2012 року як час Мака. Тієї осені незалежні музичні шанувальники масово захопилися іскристими мелодіями героя-лузера Мака ДеМарко з його альбомом 2, відкривши двері для легіонів спокійних фанатів, готових пропонувати свої хитромудрі пісні, натхненні AM-радіо 70-х. Такі музиканти, як Тревіс Брецер, Алекс Кальдер і Коннан Мокасін, завдячують ДеМарко тим, що їхня музика стала більш видимою та привабливою. (Батьківство в цьому процесі також слід приписати Аріелю Пінку.) І вони не останні, хто потрапить під знамено «Представлено вам Маком». Далі на черзі його товариші по турах Mild High Club, сольний проєкт Алекса Бреттіна, який уже продовжує свою приємну, але невиразну дебютну роботу Timeline значно поліпшеним другим альбомом Skiptracing.

Timeline показав технічно обдарованого артиста, який експериментував із новими інтерпретаціями різних музичних стандартів кінця 60-х і початку 70-х: Тодд Рандґрен, The Zombies, Джим Кроукі, T. Rex. Але хоча здатність Бреттіна імітувати була вражаючою, його вокал і особистість здавалися приглушеними. Результати були більше похідними, ніж захоплюючими. На перший погляд, Skiptracing продовжує досліджувати ту ж саму ностальгічну територію, з особливим акцентом на тропах сонячного періоду "Lost Weekend" в Лос-Анджелесі. Але якщо перший альбом Бреттіна здавався перегортанням сторінок із впливами, як у ролодексі, то тепер він синтезує їх у більш унікальну особистість. На Skiptracing з’являється більш впевнений артист із повнішою візією та голосом.

Альбом відкривається найкращими результатами Бреттіна: перші три треки функціонують як божественний, психоделічний триптих. Епонімний відкриваючий трек має спокійний біт і басову лінію, які прекрасно встановлюють розслаблену атмосферу. Він прикрашений періодичними перкусіями на ковбелі, що одночасно здаються дешевими і чарівними, а також чудовим слайд-гітарним соло, яке б оцінив Джордж Гаррісон. Skiptracing плавно переходить у "Homage", яка починається з крихітної гітари у стилі ДеМарко та барокового клавесина, перш ніж з’явиться пишний, сяючий приспів. "Homage" переходить у "Cary Me Back", яка використовує циркулюючу мелодію та удари тарілок, щоб викликати трохи туги за "'Til I Die" з шедевру Beach Boys початку 70-х, Surf’s Up.

Ці три треки, що переповнені музикальністю, підкреслюють важливий момент: хоча Mild High Club і Мак ДеМарко мають спільні теплі естетики та легковажні усмішки в стилі "What Me Worry", одне місце, де порівняння не витримують, — це інтерес Бреттіна до звуку та продакшну. Ця серія мелодій грає як міні-симфонія сміттєвого попу; Бреттін цікаво складає складні багатошарові пісні, які все ще мають певний чотирьохтрековий звук. Коли Бреттін тягнеться таким чином, його мелодії залишають ДеМарко за дверима і натомість шукають територію, яку досліджували такі групи, як недооцінені шанувальники Браяна Вілсона з 90-х, High Llamas.

Skiptracing також більше, ніж його попередник, звертається до джаз-року та фанку початку 70-х. "Tesselation" нагадує Білла Візерса з ледачим ухилом. "Kokopelli" черпає натхнення у джазових музикантів 70-х, таких як Стів Кун, а також у хитрунів 90-х, як Ween, із гітарним соло, яке підійшло б до класичного альбому цієї групи Chocolate and Cheese. Все ж, хоча спів Бреттіна значно покращився—ледачий, але більш присутній і впевнений у собі—його тексти здебільшого незрозумілі і в загальному бракують змісту. Історія альбому, очевидно, має відслідковувати якусь загадку, але, крім інструментальної композиції, явно позначеної як "¿Whodunit?", про це було б важко здогадатися з текстів.

Люто заєбалі люді

38.5 тіпи

Адмін захворів, фу, літом хворіти це очко

Нарешті можна нормально посрать дома

знову на роботу(

Я останнім часом меньше пью тому для мене це вже ріл дахуя