Він говорить: "Та ми вже нікому не треба, мала." Він говорить: "Чого ти мовчиш? Ну подумай. Осмисли: В нас ні світла тепер, ні тепла. ТЦК, всі діла." Він говорить: "Хоча... вам, дівчатам, простіше, звісно) Вам, дівчатам, - Уууусі кордони - і закордон! А…

Він говорить: "Та ми вже нікому не треба, мала."
Він говорить: "Чого ти мовчиш? Ну подумай. Осмисли:
В нас ні світла тепер, ні тепла. ТЦК, всі діла."
Він говорить: "Хоча...
вам, дівчатам, простіше, звісно)

Вам, дівчатам, -
Уууусі кордони - і закордон!
А мені тепер знову диплом)) і контракт)) сорок тисяч...
Він говорить.
Я хочу плакати і додому.
Він говорить.
Я хочу витекти і розсипатись.

Він говорить: "Усі втомилися бути сильними.
А ці лозунги про єднання давно приїлися."
Він говорить: "А ти ж із Заходу. Із Волині ти?
Тобі легко. Ти від народження - українською.

А мені тепер - мова, вимова. Я кожен свій пост
Переклав, перевірив. І думаю - що я творю..."
Він говорить. Я не говорю. Генератор в Сільпо
Безперервно гуде.
Він говорить.
Я не говорю.

/ Марина Горбатюк /

|не вірш|

«Як шкода, що ти, – кажуть, – пишеш
такі сумні вірші. Давай краще про щось позитивне, яскраве».
Ну а шо його, канєшно…
Може шкода, може й нє.

«Не буду тебе ображати, бо ще накатаєш на мене поему», – каже чувак,
чиє імʼя я забула ще на етапі знайомства.
Накатаю, звісно.
Але не про тебе.

«Дякую, що досі не вмерла», –
прилітає у відповідь на допис із віршем.
Від людини,
на яку я навіть не підписана.
І смайлик – веселий.
З одного боку:
ну а чого б і не жити.
А з іншого:
вроді похвалили, а вроді не то шоб.

«Ти присвячуєш вірші, коли закохуєшся?», – питають на кухні в одній з тих нічних розмов, коли всі вже бухі.
Я? – Ні.
Я продовжую писати про смерть,
бо й часи такі, що присвяти лише для померлих.
Кажу.
«Ну, давайте про шось хороше.
Бо шо лиш сумне і сумне», –
обертаються.

Ок.

Хоча:
я хотіла б навчитись писати
примітивну й смішну – альбомну лірику, –
не відчуваючи сорому
за право на щастя
в країні,
яка щодня втрачає людей.

«Дякую, що досі не вмерла», –
перечитую в запитах.
І хочеться відписати: «Так я ж просто не старалася, бляха, нормально».
Але залишаю unseen.
Звертайся.

29.11.24

Приводить її до свого дому,
де підлога зі світлого дуба
поділена сонцем на теплі квадрати,
де вікна в малий садок,
де балкон із китайським ліхтариком,
жовті гірлянди,
де канарка у мідній клітці,
добірні книги й вініли,
високі свічки у пляшках з-під вина,

але головне – це ліжко,
широке, ніби Ла-Манш, біле,
як скелі Дувра.

Йому вже доводилось чути, що українки
такі унікальні, гарячі й ніжні водночас –
тож ось.

Але разом із нею
заходять одразу ще кілька жінок.

Прабаба, що виміняла на хлібину
рясні родинні коралі –
їхні окремі разки
досі блукають онлайновими аукціонами,
ніби жили, наповнені кров'ю, безсилі
зібратися знов у спільному тілі;

інша прабаба,
зґвалтована тричі вже у визволеному селі,
бо німці
якось були посоромилися
перед дітьми;

ще баба, котра рубала садок
за батьківським наказом
і плакала –
не настарчити на податок;

і навіть мама із номерком, виведеним
по-концтабірному,
кульковою ручкою на руці, аби вистояти
майже добу на холоді в черзі по чобітки,
яких їй однаково не дісталося;

і ще найближча подруга,
яка вже пів року не відписує
з окупації.

Вони заходять, стають навколо
і дивляться,
ніби це шлюбна ніч у королівських покоях.
І вона не може розслабитися, взагалі нічого
не може.

Намагається пояснити,
виходить уривчасто, збито.
Він усе ж ображається, повертається спиною.
Довго думає, перш ніж заснути:

знову ці незручні, істеричні,
травмовані українці.
Ось іще з однією, – думає, – не пощастило.

Катерина Калитко

Катерина Калитко виклала сьогодні свій новий про Голодомор, але я ще живу минулорічним, тому ось

В Музеї Голодомору сьогодні вхід вільний, там можна погортати Книги пам'яті з кожної області, ~~наплакатися на рік вперед~~ почитати короткі історії тисяч із тих 8 мільйонів, яким пощастило дожити до незалежності і розповісти, або принести лампадку тій Дівчинці, біля якої усі проблеми здаються не проблемами і думається про

Народе мій,
Титане непоборний,
Що небо підпирає голубе
Твій гордий подвиг не принизять жорна - вони лиш возвеличують
Тебе

Запалюйте свічки
Сьогодні це не про обстріли, це про пам'ять

Чоловіче в нічному поїзді, В інстаграмі Госпітальєрів Усе більше і більше і більше постів про загиблих. На тренінгах з домедички Переважно одне й те саме: Рукавички з собою Турнікети з собою Прямий тиск на рану із силою 60 кг У мені немає й 50-ти, ти мені…

Але ці слова про живих авторів, у яких треба брати автографи
Ці автори, яких можна застати у Києві раз в ніколи, тому якщо є така можливість, то в який завгодно день і хоч за всі гроші на світі, тільки б

А ці обійми були би хіба аж такими довгими і в такій кількості - добре, що тут брехати, я взагалі не обіймаю чужих людей - тобто чи ж ці обійми взагалі відбулися б, якби не

Тут, сьогодні і зараз - всі найкращі на світі слова і багато адреналіну і навіть щастя
Завтра й потім - такі ненормальні такі ненормальні реалії, у яких від несказаних слів буде важко, а від вчасно сказаних легше не стане, бо раптом

Я завжди вчу напам'ять вірші, які люблю
Здається, легше тільки від них
А верлібри завжди такі незапам'ятовувальні
"Що ти, Європо, робила тим часом - звіряла пропалих і мертвих?"

Що ти, Європо, робила, поки ми обіймалися?

три місяці наче вісім життів
залишилося останнє - його розтягну на подовше
як розтягують останні патрони стишуючи темп стрільби
добре коли є що згадувати
навіть якщо це розбитий дзенькіт сміху
серед недбало видертих сторінок
великої книги пам’яті
навіть якщо це всього лише три ноти
взяті сполоханим вітром
у пересохлих водостоках літа
навіть якщо…
не припиняй на мене злитися
будь ласка ніколи не припиняй злитися
за те що я зрадив тобі з птахами і травами
злися і прагни до мене дівчинко
бо хіба є щось важливіше за це
дощ виллється з неба
буде велика гроза -
тоді будь поруч зі мною
заговорюй мої страхи і перев’язуй рани
знаходь мене у своїх снах
це я іду до тебе крізь темінь
я лічу патрони що скоро вилетять у вирій
а ти будь ласкава - не припиняй злитися

люби

Павло Матюша

Це, здається, найкрасивіше з альманаху?