На подвірʹї Полтавського краєзнавчого музею імені Василя Кричевського працює виставка «Війна впритул. 2024».

«Війна впритул» — проєкт, який за допомогою кругових панорам у форматі 360°, відео з дронів та 3D-моделювання в деталях демонструє світовій спільноті, як виглядає геноцид української нації.

Представлені матеріали є наочними доказами злочинів росії, і в майбутньому вони допоможуть притягнути агресора до відповідальності.
Ініціаторами проєкту стали професіонали з Discover.ua та FreegenGroup. Над зйомками для «Війна впритул» працює фотожурналіст із багаторічним досвідом, перший сертифікований фотограф Google в Україні — Микола Омельченко.
Незважаючи на небезпеку, учасники проєкту фіксували злочини проти України та людяності для всіх майбутніх поколінь, щоби назавжди зберегти пам’ять про цю трагедію.

Використовуючи сучасні технології, команда знімає руйнування, які спричинив агресор, і розміщує їх на Google картах, сторінках у соціальних мережах та сайті проєкту. Для більш глибокого занурення й максимально реалістичних вражень демонструються кадри злочинів росіян за допомогою VR-окулярів. Команда «Війна впритул» активно взаємодіє з ДСНС, МВС, Міністерством культури та інформаційної політики України, Міністерством закордонних справ. Їхні панорами й відео з дронів допомагають у роботі рятувальників, під час розборів завалів та дослідженні реального стану руйнувань. Особливим напрямом діяльності є створення 3D-моделей пам’яток та будівель історичної спадщини.

Яскравим доповненням виставки є представені артефакти війни й особисті речі захисників. Зібрані експонати – важлива частина нашої історії та частина музейного фонду України.
Поряд з панорамами у форматі 360°, відео з дронів та 3D-моделюванням, за допомогою оригінальних предметів ми об’єктивно презентуємо світу страшні реалії цієї війни.

У експозиції виставки представлено унікальні артефакти повномасштабного вторгнення, що триває просто цієї миті. Серед них зброя наших військових та особисті речі. У побудові виставки, окрім експонатів з музейної колекції, використані предмети передані волонтерськими організаціями, які працюють на Полтавщині, артефакти, передані військовими частинами Полтави.

Також, на подвірʹї музею, демонструється машина-герой, яка побувала в багатьох гарячих точках на сході нашої країни з 2014 року і на Сумщині у березні 2022 року. Машина передана відомою полтавською волонтеркою – Вікторією Мірошніченко.

Виставка працює кожен день, з 9:00 до 17:00.

День матері

У більшості країн світу, і в Україні також, на офіційному рівні відзначається День матері, присвячений найріднішій людині, бо Мати завжди залишається найважливішою людиною у нашому житті, нашою опорою та підтримкою. Завжди поряд під час всіх найважливіших подій, навчає нас першим словам, крокам та іншим навичкам. Це свято було запроваджене указом президента України від 10 травня 1999 року і відзначається у другу неділю травня. У 2024 році День матері припадає на 12 травня.

Безумовно, День матері − це одне з найбільш зворушливих свят, тому що кожен із нас з дитинства і до своїх останніх днів несе в своїй душі єдиний і неповторний образ − образ своєї матері, яка все зрозуміє, пробачить, завжди втішить і буде самовіддано любити незважаючи ні на що.

Щастя й краса материнства в усі століття оспівувалися кращими художниками та поетами. І невипадково − від того, наскільки шанована в державі жінка, яка виховує дітей, можна визначити ступінь культури й благополуччя суспільства. Щасливі діти ростуть у дружній родині й під опікою щасливої матері.

У цей день ми від щирого серця вітаємо дорогих матерів з їхнім святом. Нехай світлом і добром відгукуються в душах дітей ваші нескінченні турботи, терпіння, любов і відданість.

У переддень Воскресіння Господнього пропонуємо згадати про Воскресенський храм.

З другої половини XVIII ст. храм в ім’я Воскресіння Христового розташовувався вздовж теперішньої вулиці Соборності, поряд зі скансеном (двором) Полтавського краєзнавчого музею імені Василя Кричевського. У будівництво сакральної споруди вклався славнозвісний полтавський благодійник, Павло Якович Руденко, на території садиби якого розташований наш музей.

У 1936 році бароковий храм було знищено. На його місці нині розташований Полтавський фаховий коледж мистецтв ім. М. В. Лисенка.

До Великодня хочеться вкотре згадати музейника, етнографа та педагога Сергія Кульжинського, який поклав початок дослідженню мистецтва писанкарства. Із давніх давен писанка мала велике символічне значення. Її не можна було купити, лише – отримати в подарунок або зробити власноруч. Пізніше, у ХІХ столітті майстрині вже почали розписувати їх на продаж, а для поціновувачів українського писанкарства постало питання зібрати та описати колекції писанок, створивши своєрідний альбом-каталог. Таким довгоочікуваним виданням стала книга, що побачила світ у 1899 році – «Описание коллекции народных писанок» за авторством Сергія Кульжинського.

На жаль, вийшов з друку тільки перший випуск, хоча у 1906 році вже був підготовлений другий випуск, що складався з 3113 малюнків, 1181 карток, 58 фотографій, чотирьох зошитів з матеріалами. Відомо, що матеріали другого випуску книги директор Полтавського музею Кость Мощенко вивіз за кордон 1943 року й передав до музею при Храмі-Пам'ятникові у Баунд-Бруці (США). Розпочинається «Описание…» з розділу «Бібліографія», де зазначено та проаналізовано 62 друковані джерела.

Представлено також історико-етнографічний нарис про писанкарське мистецтво України, вміщено 33 кольорових та 12 чорно-білих таблиць із 2219 зображеннями якісно виготовлених малюнків писанок. Книга містить каталог та систематичний список з ґрунтовним описом народних писанок з колекції Лубенського Музею К. М. Скаржинської, зібраних з 17 губерній і областей тогочасної російської імперії. Цінність видання в тому, що воно складається не лише із зображень (авторства рисувальника з Лубнів Ходорковського), але й з детального опису кожної писанки – так званих карток. У примірнику книги «Описание коллекции народных писанок» з фонду Національної історичної бібліотеки України наявні три штампи: «Полтавская областная библиотека», «Бібліотека Просвітницького Союзу «Українська культура» (на титульному аркуші) та «Просвітницький Союз «Українська культура» (на кожному аркуші таблиць ). «Описание коллекции народных писанок» 1899 року вивчається і використовується навіть у ХХІ столітті!

Коли у Львові у 2013 році було знайдено унікальну 500-річну писанку, вона була ідентифікована саме за цим каталогом. Ірина Міхалєвіч, писанкарка з Олександрії, виявила зображення точнісінько такої писанки в таблиці XXV (малюнок 9). Вона походить з Волині (волинські писанки славляться своєю автохтонністю). Через роки книга Кульжинського потрапила до рук заслуженого майстра народної творчості України, писанкарки з Луганської області Тетяни Коновал, і вона вирішила випробувати описану в ній технологію. Вдосконаливши технологію розпису писанок, вона передала цей досвід багатьом людям.

У 2011 році, накладом 500 примірників, було здійснено репринтне (точне відтворення оригіналу) перевидання книги «Описание коллекции народных писанок».

На початку листопада 2023 р. колекція Полтавського краєзнавчого музею імені Василя Кричевського поповнилася доволі рідкісним та цікавим експонатом для території історичної Полтавщини — рештками найдавнішого поховального комплексу, що складався із елементів кромлеху енеолітичного кургану, решток кам'яної гробниці-цисти (другої) та архаїчної стели, що належать до кола старожитностей курганних поховальних пам'яток кочівницького енеолітичного населення Подніпров'я середини IV тис. до н.е.

Детальніше про цей комплекс читайте в матеріалі завідуючої відділу археології Ірини Мельникової за посиланням.

Medium

Археологічний об’єкт: деталі кромлеху кургану

рештки гробниці-цисти та архаїчної стели із с. Петрашівка на Кременчуччині

Продовжуємо тему дослідження символіки у оздобленні Будинку Полтавського губернського земства, розпочату у дописі від 18 лютого цього року.

Попередня розповідь стосувалася пряничної форми кінця ХІХ ст. Її мотив — дерево життя з двома сонце-квітками вгорі, став основою ескізу з оформлення вхідних дверей центрального входу Будинку. Як уже було сказано раніше, основою цього художнього образу був давній жіночий символ-оберіг.

Стилізовані флористичні зображення із зашифрованими в них антропоморфними образами не є дивиною. Науковиця Світлана Китова визначає мотив Положниці або Рожаниці як один із найвідоміших у Наддніпрянщині. У ньому жінка-породіля подається у вигляді рослини із розкинутими в боки гілками, що імітують руки та ноги. Подібним чином у народному художньому мистецтві образ весняної богині з двома сонце-квітками (варіант — квітучими рослинами) у піднятих до гори руках трансформувався у дерево життя. Саме таке, як ми можемо побачимо на пряничний формі, придбаній колись В. Г. Кричевським.

Подібні зображення сонячних або весняних богинь часто можна зустріти на рушниках або навіть божниках Центральних регіонів України. Згадувана вище С. Китова у своїх роботах описала кілька таких зразків із Наддніпрянщини.

Берегиня з піднятими догори руками — чи не найпопулярніший мотив у вишивці Рівненського Полісся. Щоправда, там він часто постає атрибутом поховального обряду: старі жінки намагалися вишити собі такого рушника «на смерть».

Тож поєднання мотиву жінки-богині, сонця, весни, птаха і дерева життя у один загальний образ, вочевидь, є прадавнім символом пробудження природи, розквіту, відродження душі. Життя і смерті.

Підготувала Катерина Штепа, наукова співробітниця відділу етнографії.
Фото з відкритих джерел.

85 років тому радянська влада знищила фундатора української індології П. Ріттера. Вчений був одним із перших, хто познайомив українців із захоплюючим і малознаним світом індійської культури, історії, філософії. До нього в історії мовознавства ніхто не наважився перекласти українською мовою оригінальні тексти прадавніх поетів і письменників Індії.

Сходознавець, лінгвіст, перекладач, професор Харківського університету П. Ріттер походив з німецької родини с. Чутове на Полтавщині (народився 1872 р.). Дитячі роки майбутнього вченого пройшли в україномовному середовищі односельців та культурно освіченої родини.

Закінчивши із золотою медаллю Третю класичну харківську гімназію юнак вступає на філологічний факультет Харківського університету. У студентські роки починає захоплюватися санскритом і порівняльним мовознавством під керівництвом професора Д. Овсянико-Куликовського (з ім'ям якого пов’язані перші в історії вивчення індійської філософії в Україні випадки звернення до санскритських текстів). У 1895-1896 рр. молодий фахівець проходить стажування в Берліні, де вдосконалює санскрит, пракрит, мову палі та вивчає індійську літературу. З 1897 р. розпочинає викладати в Харківському університеті й через 8 років очолює кафедру порівняльного мовознавства, якою до нього керував Д. Овсянико-Куликовський.

На відміну від своїх колег, які були іноземцями за походженням і недосконало володіли навіть російською мовою, П. Ріттер, за свідченнями його учнів, вільно спілкувався та викладав навчальний матеріал українською. У 1921 р. він отримує звання професора, а у 1925 р. університет присвоїв йому звання honoris causa (почесний доктор).

У центрі творчої діяльності Павла Ріттера завжди була перекладацька робота. Він переклав текст роману давньоіндійського письменника Дандіна «Пригоди десяти юнаків», адаптував українською, російською, італійською мовами елегію індійського поета IV–V ст. Калідаси «Хмара-вістун» та інші твори, перекладав релігійні гімни Рігведи, поезії Бхартригарі (бл. VІ ст.), Р. Тагора, буддійські тексти. На початку 30-х років професор підготував збірку найдавніших пам’яток словесності народів Індії та санскритської класики, яка вийшла друком лише у другій пол. ХХ ст. під назвою «Голоси стародавньої Індії. Антологія давньоіндійської літератури». Для неї П. Ріттер відібрав з великих за обсягом творів найяскравіші та найвиразніші їх частини, і подав читачеві в науково і художньо досконалих обробках. Він першим в індології здійснив переклад санскритського класичного письменства українською не з європейських чи російських перекладів, а з оригінальних джерел.

Вчений був головою історико-етнологічної секції та директором курсів східних мов Всеукраїнської наукової асоціації сходознавства (ВУНАС). Він долучився до редагувань журналів «Бюлетень ВУНАС», «Східний світ», для яких написав десятки статей.

Професор мріяв створити в університеті відділ індоіранських мов при філологічному факультеті. Оскільки дозволу на це влада не надавала, викладач у себе вдома проводив заняття для студентів. Під час таких зустрічей молодь дізнавалася не тільки про літературні особливості прадавніх авторів Індії а й про живопис далекої країни. Часто такі заняття супроводжувалися музичним супроводом — П. Ріттер був майстерним виконавцем, знавцем музичної світової класики (закінчив Харківське музичне училище).